Бойовий медик Остап Франків: врятував 20 побратимів за тиждень, а потім вони прийшли підтримати його вже без ноги

02 серпня 2026 р. 16:47

02 серпня 2026 р. 16:47

**Остап Франків з Львова — ветеран Третьої штурмової бригади, бойовий медик, який за сім днів на Харківському напрямку надав допомогу понад двадцяти пораненим. Коли сам отримав важке поранення і втратив ногу, всі ті, кого він рятував, прийшли до нього в шпиталь.**

За фахом Остап — тренер та фізичний терапевт. До початку повномасштабного вторгнення він тренував людей у залі з кросфіту, але паралельно готував себе до можливої війни: проходив навчання з тактичної медицини, тактики та стрільби, пише Суспільне .

Ранок 24 лютого 2022 року дружина зустріла раніше за чоловіка — прочитала новини й розбудила його зі словами, що почалося вторгнення. Тривожні валізи родина вже мала зібрані. Донечці тоді було лише півтора року, тож Остап хотів відправити дружину з дитиною за кордон. Вона відмовилась — тільки разом.

У перші місяці повномасштабної війни спортзал, де працювало подружжя, перетворився на тимчасовий притулок. Одночасно там могло перебувати понад тридцять людей — хтось лише ночував і їхав далі, хтось жив тижнями. Тренажери пересунули до стіни, навіть у душовій стелили каримати. Запам’яталась родина з Харкова, яка дісталась на старенькому переповаженому «жигулі» — побула кілька днів і рушила далі.

Паралельно Остап виїжджав на патрулювання міста разом з поліцією, вчився тактиці, виготовляв коктейлі Молотова, готувався до партизанських дій. Повернувся до тренувань у залі, бо досвідчені бійці радили: потрібні здоров’я і сила.

У лютому 2023 року отримав відношення від Третьої штурмової бригади. Підрозділ обирав свідомо — розпитував друзів і знайомих, які вже воювали. Дружині намагався заздалегідь підготуватися до цього рішення, проте для неї це все одно виявилося несподіванкою. У ТЦК йому пропонували мобілізуватися до 80-ї десантно-штурмової бригади — відмовився. На вокзалі провели батьки: тато-священник дав благословення і вервицю, мама передала вервицю, привезену з Меджугор’я. Цю меншу вервицю Остап носив під бронежилетом на кожному бойовому виході і вважає, що молитви батьків не раз відводили від нього біду.

На Бахмутському напрямку в 2023 році під час одного з перших виходів щось змусило його затримати товариша. Там, де вони мали пройти, двічі прилетіло. Коли сам сказав бігти — пробігли, але їх накрило. Дим, вибухи поруч — і все ж обоє цілі забігли в окоп. Це був один із багатьох моментів, які бійці на фронті називають «витраченим фартом».

Серед усіх поранених, яким він надавав допомогу, вижили майже всі. Один не вижив — його привезли вже без свідомості, Остап разом з посестрою Торі проводили серцево-легеневу реанімацію до самого стабпункту, але час було втрачено. Це, за його словами, було найважче.

24 липня 2023 року біля Андріївки поблизу Бахмуту Остап зазнав першого поранення. Під час штурму посадки по групі відкрили вогонь, уламок від пострілу з СПГ потрапив у стегно. Побратими наклали турнікет, поклали на ноші. Коли міни почали лягати дедалі ближче, Остап вирішив, що швидше буде скакати на одній нозі, спираючись на бойових товаришів, до бліндажа з медиком. Того дня підрозділ втратив трьох побратимів.

У шпиталі він позичив телефон і зателефонував дружині — та знала, що він пішов на завдання і мав бути без зв’язку кілька днів. Дзвінок з чужого номера вранці вже все сказав. Жінка приїхала й пробула тиждень, поки його не перевели до Львова. Після кількох операцій і реабілітації штурмовик повернувся до підрозділу — нога й досі терпне через пошкоджений нерв, але бойових завдань це не зупинило.

Під час служби Остапові довелося охороняти полонених росіян. Серед них були хлопці 18–20 років, які розповідали, що їх обіцяли поставити лише в охорону, не воювати. Командир утік, лишив їх. Один полонений — агресивний, з досвідом бою під Києвом і в Чорнобильській зоні — на питання, чи повернеться, якщо обміняють, відповів: «Все може бути». Спілкувався Остап із ними виключно через перекладача-побратима, принципово не переходячи на російську. Усі полонені повторювали стандартне: прийшли рятувати від нацистів і бандерівців, скаржилися на Путіна, але казали, що виступити проти нього — тюрма.

Доньку Остап ще раніше готував до реальності війни. Коли ходили відвідувати поранених побратимів у шпиталі, батьки пояснювали дівчинці: люди з ампутованими кінцівками — герої. Дитина запам’ятала і, зустрічаючи ветеранів на протезах на вулиці, одразу говорила всім, що це супергерой. Батько не знав, що невдовзі й він сам опиниться серед таких супергероїв.

31 травня 2025 року підрозділ зайшов на позиції на Харківському напрямку. Остап облаштовував посадку під стабпункт — від неї до точки евакуації спочатку було п’ять кілометрів, згодом десять. Вночі через поле чулося, як пересувається ворог. Усі поранені проходили через нього.

Напередодні 7 червня українські бійці знищили групу росіян і забрали їхню рацію. Батарею вийняли, рацію вимкнули — але, як з’ясувалося пізніше, у ній був GPS-трекер. Вранці під час звичайного чергування Остап сів у бліндаж, який сам копав під стабпункт. Туди прилетів танковий снаряд. Пил, дим, запах пороху — і відірвана стопа. Притомності не втратив.

Побратим наклав турнікет, допоміг вибратися з окопу. Остап ще намагався стати на ногу — і падав. Евакуація тривала понад п’ять годин. Знайшли старий господарський возик — «кравчучку», на якій возили воду й продукти. Поклали на неї, зафіксували і так вивезли. Сіре небо і мряка того ранку виявились у пригоді — жодних дронів не було. Ногу довелося ампутувати вище коліна.

Того ж ранку у Львові дружина збиралась із донькою їхати до Харкова — чоловік мав вийти з позиції та отримати кілька днів відпочинку. Квитки вже були придбані. За кілька годин до відправлення поїзда повідомили про поранення. Мама вже встигла забрати дитину з садочка. Дізнавшись, що тато матиме «залізну ногу», донька заплакала й побігла в іншу кімнату. Але за мить повернулась з кольоровими стікерами: буду клеїти на ніжку. Клеїть досі — тато здирає, вона клеїть знову.

Перед операцією Остап встиг зателефонувати дружині з єдиним проханням: тільки не сварись. Після операції, прийшовши до тями і побачивши, що кінцівки більше немає, — видихнув: треба налаштуватись на новий етап. Дружина, побратими і — найголовніше — всі ті бійці, яким він надавав допомогу протягом тих семи днів, прийшли до нього в шпиталь. Він радів кожному з них.

До Львова його перевезли до того самого хірурга, який оперував після першого поранення. «Ну що, знов побачилися?» — сказав лікар. Там пройшло ще п’ять операцій. Рана погано гоїлась, фантомні болі переслідували. Це був найважчий період.

Перше «тренування» після ампутації — пройти коридором тридцять метрів на милицях. Сів відпочити після першого відрізка. «Це дуже важко», — сказав терапевту. Відпочив і подолав зворотні тридцять метрів. Перший механічний протез подарував відчуття, яке важко передати словами: стояти на своїх двох, нехай і не на своїх. Дружина їздила на всі заняття з терапевтом, уважно слухала і вдома ставала суворим тренером: неправильно йдеш, навантажуй ногу, тисни на протез. Донька теж їздила — їй було цікаво дивитися, як тато вчиться ходити.

Психологічно повернутись виявилось важче, ніж фізично. Думаєш як військовий, мислення зовсім інше. Важко було прийняти, що навколо багато людей, далеких від війни. Відео з бойовими епізодами, де він надавав допомогу пораненим, досі не може переглянути — навіть через рік.

Зараз Остап повернувся до тренерської роботи з кросфіту, зосередившись на допомозі побратимам і ветеранам. Розуміє, що спорт — це реабілітація і фізична, і психологічна. З деякими вправами допомагають інші клієнти: наприклад, присідання сам показати не може, тож просить когось продемонструвати. Також займається бразильським джиу-джитсу — у школі колись практикував дзюдо і самбо, тому бойові мистецтва близькі. Взяв участь у змаганнях з пара-джиу-джитсу і каже, що відсутність однієї ноги в цьому виді спорту не перешкода: безліч прийомів виконуються руками та іншою ногою.

Львівські