Польський волонтер Шимон Моджеєвський 40 років рятує забуті надгробки — і в Польщі, і в Україні

16 серпня 2026 р. 16:48

16 серпня 2026 р. 16:48

«Немає різниці — польські чи українські»: як організація Магурич повертає голос мовчазним цвинтарям

Сорок років поспіль польська громадська організація «Магурич» займається реставрацією занедбаних надгробків, які залишилися без господарів і доглядальників. Її засновник Шимон Моджеєвський разом із командою волонтерів працює як на теренах Польщі, так і в Україні. Нині табір добровольців розташований у селі Заклад на Стрийщині на Львівщині, пише Суспільне .

За роки діяльності в Польщі волонтери відновили 2224 надгробки на 106 українських цвинтарях. В Україні організація розпочала роботу у 2007 році в Дрогобичі й відтоді встигла попрацювати приблизно на 16 похованнях — переважно на Львівщині та Хмельниччині. Більшість із них мають змішане, польсько-українське походження. Найстарішим відреставрованим надгробком виявився пам’ятник 1668 року з Хмельниччини.

— Багато людей думають, що ми відновлюємо лише польські надгробки. Але це не так. Для мене найважливіша річ — пам’ять. У Польщі ми відновлюємо українські надгробки, тому що вони залишилися без опікунів. Тут — те саме: польські чи польсько-українські цвинтарі, які втратили своїх людей. Немає значення, чиї це пам’ятники. Тому ми також працюємо на німецьких та єврейських цвинтарях: євреїв винищили, а понад два мільйони німців після війни виселили з Польщі, — пояснює Моджеєвський.

Шостий рік поспіль Шимон приїздить до села Заклад, де відновлює надгробки на цвинтарі поруч із колишнім закладом для сиріт і незаможних, заснованим графом Станіславом Скарбеком. У заповіті граф розпорядився, щоб увесь його маєток служив цій установі вічно, проте з приходом у 1939 році радянської влади заклад ліквідували. Невдовзі там розмістився НКВС, а пізніше — психіатрична лікарня.

— Шість років тому тут стояв один надгробок, зараз — 63. Ще приблизно 25 чекають на реставрацію. Наша мета — щоб усі вони знову стояли, — каже волонтер.

Точну кількість поховань встановити складно: частина надгробків розбита або пішла під землю. Схоже, що колись хтось навмисно їх нищив. Загалом добровольці знайшли чотири хрести. Один із найбільших — чотириметровий — вдалося зібрати із семи фрагментів.

Робочий день волонтерів триває 10–12 годин. Починають о восьмій ранку, а завершити можуть уже вночі. Процес реставрації складається з кількох етапів: спочатку елементи відкопують, очищають та обробляють розчином проти моху і лишайників, потім змивають бруд водою під тиском, підводять кам’яний фундамент із гідроізоляцією, склеюють фрагменти спеціальним розчином і лише після повного висихання встановлюють на постамент. Важку техніку не використовують — лише спеціальні триноги.

Паралельно з фізичною роботою «Магурич» займається дослідницькою діяльністю — встановлює імена похованих за допомогою архівних документів. Якщо на надгробку збереглися дати, але зникло ім’я, їх зіставляють з архівними списками. Організація також шукає старі фотографії, які могли зберегтися в приватних колекціях, — вони допомогли б точніше відтворити первісний вигляд пам’ятників.

Роботу «Магурича» фінансує Міністерство культури Польщі, однак чимало підтримки надходить і від місцевої влади.

— Ми працюємо разом із Тростянецькою територіальною громадою. Для мене це фантастичний приклад того, що політика — політикою, а звичайні люди можуть робити спільне добро. Вони привезли нам десятки кубічних метрів каменю, забезпечують водою. Нещодавно привезли 2000 літрів — нам вистачає на три-чотири дні, потім приїжджають знову. Це доводить, що звичайні люди можуть нормально спілкуватися і працювати разом без жодних проблем, — ділиться Моджеєвський.

Разом із засновником на цвинтарі трудяться добровольці з Харкова, Києва та Львова, серед них — ветерани, зокрема захисник з ампутованою ногою. Місцеві мешканці долучаються менш активно.

— Я розумію: потрібно багато часу на те, щоб люди дізналися, що ми тут робимо і навіщо. А в мене на це часу немає. Я сам веду організацію: сам пишу проєкти, сам звітую і сам працюю каменярем. Одночасно вести ще й масштабну рекламну кампанію просто неможливо, — визнає він.

За 19 років роботи в Україні через проєкти «Магурича» пройшли сотні волонтерів. Четверо з тих, хто пізніше вирушив на фронт, загинули на війні.

За чотири десятиліття організація відновила понад 3300 надгробків і придорожніх хрестів. За підрахунками Моджеєвського, комерційна вартість такого обсягу робіт склала б близько 10 мільйонів польських злотих.

Одна з постійних волонтерок — Ольга Гучко із Жидачева — працює з командою вже кілька років.

— У 2022 році сестра написала мені: «Оля, це вже поруч із тобою, тобі гріх не приїхати». Відтоді я тут щоліта. Усі ці біленькі, почищені надгробки — відновлені нашими руками, — розповідає жінка. — На багатьох старих пам’ятниках вирізьблено: «Колись ми були такими як ви, а тепер ви будете такими як ми». Після нашої реставрації вони простоять ще кілька десятиліть. Це наша спільна історія.

Влад Каплієнко, який приєднався до команди 2024 року, приїхав із Харківщини. Має досвід реставрації ліпнини у Львові та розчищення розписів в Ужгороді.

— Цікаво складати ці архітектурні пам’ятки і зберігати їх. У нас на Харківщині радянська влада понищила дуже багато. В Харкові є старий цвинтар, але, на жаль, на його місці розбили парк, — каже він.

Цього сезону в Закладі заплановано близько чотирьох тижнів роботи. Попри інтенсивний темп, завершити відновлення всіх пам’ятників до кінця сезону не вдасться.

— Я дуже хотів би цього року відремонтувати все. Але вже розумію, що не встигнемо, — зізнається Шимон. — Подібних цвинтарів в Україні дуже багато. Ця робота не має кінця і ніколи не матиме. Завдання таких організацій — поступово досліджувати ці місця, встановлювати імена похованих, відновлювати надгробки та повертати їм історію.

Крім реставраційної діяльності, Моджеєвський регулярно збирає кошти для Збройних сил України — спочатку купував необхідне в Польщі й привозив особисто, тепер частіше купує на місці, бо так виходить вигідніше.

— Якщо підрахувати, за останні 35 років я провів в Україні приблизно сім років. Жодна інша країна не посідає в моєму житті стільки місця. Тут у мене багато друзів і людей, з якими я працюю. Коли ситуація загострилася, я подумав: хочу, щоб люди в Польщі знали — є поляки, які хочуть і готові допомагати Україні. І я хочу, щоб про таких людей знали, — підсумовує він.

Львівські