Від Севастополя до Маріуполя: історія морського прикордонника, який пройшов через дві окупації

24 серпня 2026 р. 12:35

24 серпня 2026 р. 12:35

**Тайтл:** Ветеран Володимир Сизоненко: вивів флот із Криму, воював за Маріуполь, втратив зір і повернувся до життя

Війна для Володимира Сизоненка розпочалася не 24 лютого 2022 року, а значно раніше — з анексії Криму у 2014-му. Саме тоді він, служачи у підрозділі морської охорони Держприкордонслужби, став учасником доленосного переходу українських кораблів із окупованого Севастополя до Одеси. А з початком повномасштабного вторгнення чоловік опинився в самому епіцентрі оборони Маріуполя. Своєю історією ветеран, а нині заступник начальника курсу у Львівському державному університеті внутрішніх справ, поділився з Суспільним, пише Суспільне .

**Служба в Криму та втеча з окупованого півострова**

Володимир прийшов на службу у 2009 році — його завжди приваблювало море і все, що з ним пов’язане. Служив у Балаклаві, поблизу Севастополя. Напередодні анексії, 19 лютого 2014 року, прикордонники перейшли на посилений режим охорони кордону.

Уже за кілька днів, 22-23 лютого, до частини прибули військові однієї з російських частин і заблокували вихід. Навколо почала накопичуватися техніка, у горах розташувалися кулеметні розрахунки, а вихід із бухти перекрили кораблі. Спершу росіяни пояснювали свою присутність нібито допомогою ЗСУ в захисті від невдоволених місцевих, а згодом намагалися проникнути на територію частини — солдати були без розпізнавальних знаків, у балаклавах.

“Ми були готові до рішучих дій, кожен знав свою позицію. Але наказу не було”, — згадує Володимир.

Коли частина отримала команду передислокуватися, у дорозі стало відомо, що Крим окуповано і потрібно прямувати до Одеси. Цей перехід моряк називає одним із найважчих випробувань — його супроводжував крейсер “Москва” разом з іншими кораблями. Тому загибель “Москви” згодом він сприйняв із задоволенням.

Тоді Володимир обіймав посаду старшини зенітно-артилерійської команди, проте фактично став за штурвал флагманського корабля “Григорій Куроп’ятников”, вивізши на материкову Україну понад 80 людей. Сьогодні це судно й далі несе службу з охорони кордону в Одесі.

**Оборона Маріуполя та важке поранення**

Повномасштабну війну Володимир зустрів уже на посаді командира катера морської охорони в Маріуполі. Ще напередодні вторгнення прикордонники помітили скупчення російських кораблів у морі — картина повторювала 2014 рік. 19 лютого 2022-го їхній підрозділ вийшов у море для охорони міста.

Після перших ракетних ударів кораблі отримали наказ повернутися на базу — прикордонні судна не пристосовані для бою і потребують підтримки Військово-морського флоту. Далі бійці продовжили оборону вже на суходолі, облаштувавши позиції на судноремонтному заводі.

Наприкінці лютого Володимир з екіпажем вирушив на допомогу іншому підрозділу на околиці міста — копали окопи, готували оборонні рубежі. Незабаром прийняли перший бій, з’явилися перші поранені.

3 березня осколкове поранення від танкового обстрілу отримав побратим Максим Моцевик. Володимир особисто виніс його з окопу, а потім, коли зламалися ноші, деякий час ніс пораненого на плечах. Максима вдалося доправити до лікарні, проте невдовзі заклад захопили російські війська, і 17 березня 2022 року чоловік помер.

Через кілька днів позицію змінили — бої там тривали щодня з о пів на п’яту ранку до восьмої, а ввечері відновлювалися знову.

11 березня 2022 року поранення отримав і сам Володимир. Разом із побратимом він перебував на позиції, коли з лісу з’явився ворожий танк, що цілився в окопи товаришів. Бійці відкрили вогонь, аби відвернути увагу, хоча розуміли, що не завдадуть шкоди технікою меншого калібру. Танк вистрілив у відповідь — уламки влучили Володимиру в обличчя: у праве око потрапив метал, у ліве — камені.

**Три дні без лікаря та втрата зору**

Пораненого доправили до цивільної лікарні Маріуполя, переповненої й військовими, і цивільними, які постраждали в пошуках їжі чи води. Через нестачу медиків, а головне — відсутність офтальмолога, три дні Володимир провів без належної допомоги.

Зрештою він попросив хірурга дістати метал із правого ока власноруч, погрожуючи зробити це сам. Лікар допоміг, проте з лівим оком нічого вдіяти не зміг. Через кілька днів чоловік почав розрізняти силуети правим оком. Тоді ж його забрав медик підрозділу, який, побачивши сильне запалення очей, наполіг на евакуації.

Евакуація пройшла успішно, і невдовзі Володимир опинився в лікарні Дніпра, де впродовж тижня йому провели чотири складні операції на очах.

**Родина в облозі та найдраматичніша зустріч**

Увесь цей час дружина з двома синами залишалися в Маріуполі. Родина ховалася у підвалі власного будинку разом із сусідами по вулиці — там зберігали припаси їжі та готували на вогні. Володимиру двічі вдалося дістатися додому, аби завезти продукти — зв’язку тоді не було.

Найважчим моментом він називає ту мить, коли, вже майже сліпий, приїхав додому й нікого там не застав. Йдучи вулицею, він зустрів дружину, яка вийшла з укриття по воду чи дрова. Вона впізнала його, лише опинившись за метр — настільки понівеченим було обличчя чоловіка. Тоді родина вирішила виїжджати з міста. За кілька днів до власної евакуації Володимир знайшов людей, які змогли вивезти дружину і синів. Наступного разу вони побачилися вже в лікарні Дніпра.

**Повернення до служби та нове життя у Львові**

До 22 серпня 2022 року Володимир проходив лікування, після чого повернувся у частину. Аж до 29 липня 2025 року він виконував спеціальні бойові завдання на посаді заступника командира дивізіону морської охорони з персоналу — доки лікарі не визнали його непридатним до подальшої служби. Маючи бойовий досвід, він передавав знання побратимам, зокрема тим, хто повертався з полону чи лікування.

Після звільнення зі служби ветеран разом із родиною переїхав до Львова — міста, яке колись відвідав із дружиною у весільну подорож. Тут він влаштувався на роботу до Львівського державного університету внутрішніх справ на посаду заступника начальника курсу, де опікується організацією навчального процесу та військово-патріотичним вихованням курсантів, часто ділячись із ними власним бойовим досвідом.

**Спорт, гори та нова освіта**

Окрім роботи, Володимир активно займається адаптивним спортом і разом із побратимами заснував громадську організацію Veteran Spirit Lviv. Сам він гребе на байдарці, тренується на ейрбайку, підіймає гирі, стріляє з лука, грає в регбі та баскетбол на візках. Щомісяця бере участь у змаганнях, проте головним вважає не перемоги, а можливість спілкуватися з побратимами й підтримувати одне одного.

Ще одне нове захоплення — гірські походи. Перший одноденний похід відбувся минулої осені, і чоловіку настільки сподобалися свіже повітря, тиша та краєвиди, що тепер він разом з побратимами вирушає у багатоденні мандрівки.

Не зупиняється Володимир і в навчанні. Маючи вже три вищі освіти — з інформаційно-вимірювальних систем, метрології та права, — цього року він склав іспити до Маріупольського державного університету і подав документи на магістратуру за напрямом публічного адміністрування та управління. Паралельно проходить спеціалізовані курси для ветеранів, зокрема нещодавно завершив навчання за програмою “Спортивні Амбасадори 3.0” та здобув кваліфікацію тренера з регбі на візках, а найближчим часом планує пройти курс Червоного Хреста з рекрутингу для цивільних.

Львівські