«Не хочу більше говорити мовою окупанта»: історія ветерана, який втратив руку на фронті, але здобув нову ідентичність

29 серпня 2026 р. 17:50

29 серпня 2026 р. 17:50

Євген Крайнов усе життя спілкувався російською — так було заведено в родині та серед однолітків. Українську знав лише зі шкільної програми, у повсякденному житті нею не користувався. Переломним моментом стало важке поранення та тривале лікування у шпиталі — саме тоді ветеран остаточно вирішив перейти на українську. Спочатку, за його словами, було складно навіть побудувати просте речення, проте зараз чоловік зізнається: чуючи російську мову, відчуває внутрішнє роздратування.

Своєю історією військовослужбовець 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха (входить до складу Третього армійського корпусу) поділився з журналістами Суспільного, пише Суспільне .

**Закордонні плани, які перекреслила війна**

Повномасштабне вторгнення застало Євгена далеко від дому — лише кілька днів тому він розпочав нову роботу за кордоном. До того юнак мешкав у Нікополі на Дніпропетровщині, працював на заводі, але втомившись від застарілого обладнання й мізерної зарплати, вирішив спробувати щастя за кордоном. Спершу довірився посереднику, який обіцяв працевлаштування в Латвії, — і став жертвою шахрайства. Втім, самотужки знайшов вакансію в Польщі та вирушив туди.

«19 лютого мій літак вилетів зі Львова — це була моя перша закордонна подорож. Про можливу війну попереджав однокласник, але я не повірив: адже це XXI століття, цивілізований світ. Війна здавалася мені чимось із кам’яного віку», — згадує чоловік.

Уранці 24 лютого Євген, як завжди, пішов на роботу, не переглядаючи новин. Лише під час обідньої перерви побачив десятки пропущених дзвінків, зокрема від батьків, які на той момент проживали в Гостомелі — поруч із аеродромом, де стояв літак «Мрія». Родина спостерігала за російськими та українськими гвинтокрилами просто з вікон власного будинку. Українські військові порадили батькам або ховатися в підвалі, або терміново виїжджати. Забравши документи й домашніх тварин, родина евакуювалася — за кілька годин після цього мости в Гостомелі підірвали.

Після цієї звістки Євген уже не міг продовжувати працювати за кордоном.

«Я вирішив повертатися в Україну — навіть не можу пояснити чому. Просто серце покликало. Тут залишилися батьки, кохана дівчина, друзі. Мене всі відмовляли, але я поїхав», — розповідає ветеран.

**Дорога на фронт**

3 березня разом із товаришем Євген звільнився з роботи, знайшов польського волонтера, який довіз їх до Львова, а звідти — потягом до Дніпра. Вокзали були переповнені людьми, які, навпаки, намагалися виїхати за кордон.

У Дніпрі юнак зустрівся з батьком, який уже отримав повістку. Спершу спробували вступити до нікопольської територіальної оборони, але це не вдалося, тож звернулися безпосередньо до територіального центру комплектування.

«Пред’явили закордонні паспорти, розповіли, що повернулися з Польщі та проходили строкову службу у 2018 році. Хоча формально я був звільнений через імплантат у коліні, вирішив про це промовчати — боявся, що запропонують тилову посаду замість фронту. Уже 12 березня ми сідали в автобус», — пригадує Євген.

**Перше бойове хрещення**

Новобранців направили під Володимирівку на Донеччині. Євгена призначили номером обслуги станкового гранатомета — хоча самої зброї на місці не виявилося.

17 березня 2022 року чоловік уперше потрапив під обстріл. Група бійців перебувала на першій лінії, коли пролунав крик «Росіяни!» та почувся гул техніки. Довелося ховатися від кулеметного вогню, а згодом розпочався артилерійський обстріл, який тривав близько сорока хвилин. Окопів чи бліндажів на позиції не було — солдати копали укриття підручними засобами, зокрема консервними банками.

«Найкумедніше, що під час обстрілу я впав обличчям у ще тліюче вогнище. Трохи попекло, але захисна плашка вберегла від серйозних опіків. Коли все стихло, досвідченіші бійці привітали нас словами: “З хрещенням вас, хлопці”», — з усмішкою згадує ветеран.

Наступного дня підрозділ рушив далі вперед. За кілька днів українським захисникам вдалося зупинити наступ російських військ на цій ділянці фронту.

**Служба в протитанковому підрозділі**

Наприкінці квітня Євген разом із побратимом попросився перевестися в підрозділ, який діє безпосередньо на лінії зіткнення. Із травня чоловік почав службу протитанкістом — це означало постійні виходи на позиції, розвідку місцевості та встановлення протитанкових засобів.

Інтенсивні бойові дії й спекотна погода на Донеччині далися взнаки: за місяць Євген схуд із 90 до 76 кілограмів, живлячись переважно енергетичними батончиками.

**Контузія під Бахмутом**

У серпні 2022 року поблизу Бахмута, де підрозділ діяв разом із бійцями «Айдару», Євген отримав важку контузію. Ракета влучила у протитанковий засіб за 20 метрів від позиції бійця, і ударна хвиля вдарила по траншеї.

«Побачив іскри перед очима, у вухах досі стоїть той дзвін. За кілька хвилин я вже намагався опанувати себе й піднятися на терикон для роботи, але тут прилетіла міна — мене відкинуло в окоп, я на кілька хвилин втратив свідомість», — розповідає чоловік.

Попри контузію, Євген ще три доби залишався на позиціях, приймаючи знеболювальні. Лише коли стан значно погіршився й відмовили ноги, погодився на евакуацію. Про важкий стан ані матері, ані коханій він тоді не розповів.

Саме в 2022 році чоловік отримав позивний «Вікінг» — через густу бороду та коротку зачіску побратими порівняли його зовнішність із скандинавським воїном.

**Поранення та ампутація руки**

29 серпня 2024 року поблизу сіл Неліпівка та Нью-Йорк на Бахмутському напрямку Євген зазнав тяжкого поранення, яке призвело до ампутації лівої руки. Чоловік виконував роль провідника групи, знаючи маршрут до потрібної локації. Через несправність засобів радіоелектронної боротьби переміщатися довелося вдень, що значно підвищувало ризики.

«Ми виїжджали в поле — залишалося менше 800 метрів до мети. Я повернув голову, і наступне, що пам’ятаю, — я вже лечу від вибухової хвилі. Впав, спробував встати — не відчув ніг», — згадує ветеран.

З’ясувалося, що у транспорт влучив ворожий дрон, поранивши водія. Група деякий час переховувалася в підвалі найближчого будинку, чекаючи на евакуацію бронетехнікою. Втім, і при евакуації бійці знову потрапили під удар FPV-дрона.

«Опритомнівши, побачив дим і кіптяву, у вухах дзвеніло. Повернув голову ліворуч — ліва рука була пошкоджена. Перше, що я сказав: “Зрозуміло”», — розповідає Євген.

Чоловік самостійно наклав турнікет, а згодом побратим допоміг йому вибратися й доправити до медиків у Костянтинівці, звідки його перевезли до Дружківки для операції.

Про поранення рідні дізналися з інстаграму бійця — попри важкий стан, Євген встиг зняти відео дорогою в лікарні та опублікувати сторіз із запевненням, що все гаразд.

**Кохання й підтримка**

Зі своєю майбутньою дружиною Євген познайомився ще до повномасштабного вторгнення. Освідчився коханій під час відпустки в липні 2023 року в одному з парків Дніпра, а вже 26 вересня того ж року пара одружилася.

Дізнавшись про поранення чоловіка, дружина відреагувала спокійно, запевнивши, що головне — він живий, а з рештою вони впораються разом.

«Коли мене привезли до лікарні в Дніпрі, вона зайшла, побачила мене, посміхнулася і сказала: “Ми впораємося”. Мені відразу стало легше», — ділиться ветеран.

**Мовна трансформація**

Саме після поранення й операції в Дніпрі Євген почав серйозно замислюватися над переходом на українську мову.

«Лежачи після операції, я запитав себе: чи не огидно мені надалі спілкуватися мовою окупанта? Я боровся за Україну, а в державі є своя офіційна мова. Ці думки не давали спокою», — пригадує чоловік.

Спочатку було непросто — Євген соромився власної ламаної української, не міг зв’язати кількох слів у речення. Проте почав свідомо переглядати відеоконтент українською та практикувати мову в спілкуванні з оточенням. Активніше перейшов на українську після переїзду до Львова, де тепер спілкується виключно нею — навіть із російськомовними знайомими.

«Дружина в мене українськомовна. Раніше я, навпаки, просив її говорити зі мною російською — це була моя помилка. Тепер ми домовилися спілкуватися українською», — розповідає Вікінг.

**Нове життя у Львові**

Сьогодні подружжя мешкає у Львові, де Євген проходив реабілітацію та протезування, а нещодавно пара придбала власне житло. Ветеран активно займається спортом і вже здобув розряд кандидата в майстри спорту з армреслінгу.

«Я раніше захоплювався армреслінгом як любитель. У Львові знайшов клуб “Львівські леви”, де тренер одразу запропонував виступати як параспортсмену. Вже за три тижні я взяв участь у перших змаганнях», — розповідає чоловік.

Попри сильний біль після тренувань і змагань, Євген переконаний: труднощі того варті, адже роблять сильнішим.

Окрім армреслінгу, ветеран освоїв керування мотоциклом, адаптованим під праву руку, і навіть узяв участь у змаганнях із джимхани, посівши 16 місце. Захопився чоловік і бадмінтоном — уперше спробувавши цей вид спорту під час реабілітації, він планує здобути спортивний розряд кандидата в майстри спорту й у цій дисципліні.

Львівські