Від цивільного підприємця до бійця “Едельвейсу”: історія ветерана, який тепер допомагає побратимам повернутися до життя

05 вересня 2026 р. 19:38

05 вересня 2026 р. 19:38

**”Відчуваю провину, що не довоював”: ветеран Андрій Степанюк розповів, як фронт змінив його життя і чому тепер він допомагає іншим захисникам**

Після свого першого бою, в якому загинув побратим, Андрій Степанюк подумки повернувся до доньки — до того, як натхненно вона співала пісню “Батько наш Бандера”. Саме ця згадка дала чоловікові сили знову стати на позиції й продовжити оборону країни від російських загарбників, пише Суспільне .

Своєю історією ветеран 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”, керівник громадської організації “Юніті Україна”, очільник ветеранського простору при “Карітас Львів” та амбасадор безбар’єрності Пенсійного фонду Львівщини поділився із Суспільним.

## Як звичайний підприємець вирішив стати захисником

У 2022 році Андрій займався бізнесом і планував наприкінці лютого відкрити власний офіс — усе було готове, гостей запрошено. Але настав ранок 24 лютого.

“Я ще спав. Дружина готувалася відвести доньку у садочок, а сама йти на роботу, як їй прийшли повідомлення, що садочок не працює і на роботу йти вже не треба. Я крізь сон кажу: “Почалася війна”, — згадує чоловік.

Два дні поспіль Андрій безперервно стежив за новинами, а на третій — зрозумів, що більше не може залишатися вдома, і зібрав валізу, аби йти до територіального центру комплектування.

“Дружина впала на коліна й благала не йти. Я залишив валізу в коридорі й нікуди не пішов того дня. Цілу ніч не спав, дивився новини. Зранку вона розплющує очі й каже: “Та роби, що хочеш”. І я, поки вона не передумала, скоренько побіг”, — розповідає ветеран.

Оскільки Андрій на той момент був цивільною людиною і не розумів механізму мобілізації, він спершу вирушив до пункту постійної дислокації 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.

“Я не знав, куди йти. Знав, що там є військова частина, тому пішов туди. Було багато людей. Підійшов до жінки, яка заповнювала анкети, й сказав: “Хочу йти воювати”. Вона глянула на мене. Аж тепер я розумію той погляд. Тоді я не знав, що таке війна. Для мене це було щось героїчне. Зараз розумію: вона хотіла сказати — ти не розумієш, куди йдеш”, — пригадує чоловік.

До 80-ї бригади його не взяли — не було бойового досвіду, строкової служби та військового квитка. У ТЦК теж спершу відмовили. Але доля розпорядилась інакше.

“Я вийшов з ТЦК і дивлюся — мій знайомий у однострої стоїть. Підійшов, розговорилися. І я потрапив у роту охорони ТЦК”, — розповідає Андрій про свою мобілізацію.

Тоді ніхто не поцікавився медичними висновками, через які раніше чоловіка визнали непридатним до військової служби. Жодної базової підготовки він також не проходив — уперше вистрілив зі зброї вже на позиціях, у зоні бойових дій.

## Перший бій і втрата побратима

Спершу Андрій охороняв об’єкти критичної інфраструктури на Львівщині. Та з часом більшість службовців ТЦК почали направляти в бойові підрозділи. На початку 2023 року чоловік став військовослужбовцем 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”.

У новому підрозділі він одразу познайомився з побратимами на позивні Дід та Таньчик. Самому Андрію дали позивний Депутат. Уже на третій день їх направили на позиції поблизу сіл Роздолівка та Миколаївка Бахмутського району на Донеччині.

“Я сам з Нового Роздолу Миколаївського району. І тут — Роздолівка та Миколаївка. Я підіймаю очі до неба: “Так, Боже, я зрозумів. Там я почав свій життєвий шлях, тут, напевно, закінчу”, — говорить він.

Він згадує, як під час отримання бойового комплекту почув розмову Діда з командиром взводу: “Дід сказав до командира: “У мене якась погана чуйка”. І командир відповів: “У мене теж”.

Трохи згодом Андрій став свідком того, як Дід переконував дружину купити внучці дорогу ляльку від його імені. Із того бою побратим уже не повернувся.

“Ми заходили вночі й йшов штурм наших позицій. Це закарбовується на все життя. Я ніколи не бачив наживо боїв. Тут побачив горизонт і як усе вибухає, мигає, блискає. У мене було враження, що бог грому спускається на землю. Ми зайшли на позиції, йшов бій. Там я вперше в житті стріляв з автомата. Вчився стріляти прямо в бою”, — розповідає ветеран.

За його словами, росіяни знали про ротацію українських підрозділів, тому посилено атакували позиції саме тоді.

“Першу ніч ми прожили. Я був у глибокому шоці, що й словами не передати. Наступної ночі знову йшов штурм. Усе вибухає, все свистить. З одинадцяти людей залишилося шестеро. Одна рація на всіх у командира. Сусідня позиція була на горбі, їм було краще видно. Вони повідомляють, що росіяни вже лізуть у наш рів”, — пригадує Андрій.

Саме в цьому бою Дід отримав смертельне поранення.

“У мене паніка. Беру попід пахви й тягну його. Кулі коло вуха тільки пролітають: “тю, тю, тю”. Думаю, щоб мене ще не застрелили. Лишаю його й біжу в бліндаж. Слова сказати не можу”, — згадує ветеран той бій.

Уранці Андрій повернувся за тілом побратима.

“Я плакав. Це був мій перший загиблий. Я завжди за нього згадую, за нього молюся”, — ділиться чоловік.

## Момент сумнівів і рішення залишитися

Після цього бою Андрій сказав командирові, що більше не піде на позиції.

“Кажу йому: “Робіть зі мною все, що хочете, але я туди не повернуся”. Пам’ятаю, командир обертається й каже: “У тебе є діти? А якщо ти втечеш, він втече, і той втече — хто за них буде воювати?” Я видихнув. Згадав, як моя дитина брала участь у флешмобі й співала “Батько наш Бандера, Україна — мати, ми за Україну підем воювати”. Ця картинка стояла перед очима. Як я буду їй дивитися в очі, якщо втечу?” — ділиться чоловік.

Командир зрозумів стан бійця й на кілька днів залучив його до забезпечення підрозділу.

“У перші дні у мене все згоріло, одягався в те, що дали. Пам’ятаю, до нас приїхав боєць — чисто український Рембо: однострій крутий, розгрузка, гранати навішані, рація, антена догори стирчить, шолом крутий. А я — гумаки, штани зі смужками “адідас”, куфайка на кілька розмірів більша, підперезаний гумою від ската, шолом старий, бронежилет. Він дивиться на мене: “Воїне, ти чий будеш? Вважай, бо тебе ще свої можуть підстрілити”, — сміється Андрій.

Пізніше свій запасний однострій йому віддав поранений побратим — той однострій у нього залишився й досі.

## Позиція “Каспій” та бойова слава

За чотири дні Андрій повернувся на позиції, які називалися “Каспій”.

“Я спочатку боявся з укриття вилізти. Хлопці з бойовим досвідом казали не соромитися й питати про все. Я казав: “Давайте, я буду заряджати, покажіть, як то чи те робити”. З тієї позиції мене забрали помитися аж через місяць. Ти живеш на позиції, тобі підвозять їжу та боєкомплекти. Я цим моментом трохи пишаюся”, — сміється ветеран.

Після одного з боїв Андрію звеліли виносити загиблих товаришів.

“Ми несемо. І у нього з кишені, що коло серця, випадає червоно-чорний прапор. Він розгортається, а в ньому — малюнок на аркуші А4. Видно, що дитина малювала. Намальовані чоловік, жінка та посередині дитина, тримаються за руки. Знизу підпис дитячими ламаними літерами: “Тату, повертайся живим”. Для мене це був шок”, — каже він.

Втішає його лише те, що дитина знатиме, де похований батько.

Андрій зізнається, що на фронті часто робив ризиковані речі просто через брак досвіду — і лише тепер розуміє, що його захищали молитви рідних.

Одного разу росіяни намагалися облаштувати кулеметне гніздо неподалік українських позицій.

“Біжить боєць і кричить: “Ворог лізе на “Каспій”. У мене вже був тепловізор та ручний кулемет. Беру ще магазини й гранати та біжу на “Каспій”, — розповідає ветеран.

На позиції стояла тиша. Старший зміни повідомив, що неподалік хтось риє яму — у тепловізор було видно лише, як відкидають землю.

“Кажу хлопцям зарядити гранатомет осколковими, вилажу з окопу на насип, стаю на повний зріст, мені подають гранатомет — і вистрілюю в тому напрямку. Жодного вогню у відповідь — і мене немає. Я зробив так, бо не мав досвіду. А тоді — це був мій момент бойової слави. Вистрілюю, застрибую в траншею, ставлю гранатомет. Побратим каже: “Ну ти й Таклбері”, — сміється чоловік.

## Списання з війська та нова місія

Зі служби Андрій звільнився за рішенням військово-лікарської комісії. Командир відпустив його на триденний ретрит для військових, де медики звернули увагу на стан його здоров’я та скерували на операцію. Наприкінці 2024 року чоловіка списали з війська.

“Я відчуваю провину, що не довоював. Відчуваю провину перед тими, хто зараз на фронті. Не можу сидіти осторонь і мушу робити все, щоб їм допомагати”, — каже він.

Спочатку ветеран відновив підприємницьку діяльність і частину заробітку спрямовував на потреби побратимів зі свого підрозділу. Згодом заснував громадську організацію “Юніті Україна”.

“Я шукав приміщення, щоби ветерани могли збиратися й спілкуватися між собою. Познайомився з керівником “Карітас Львів” отцем Андрієм Сенейком. Він сказав, що хоче зробити проєкт для ветеранів. Коли я це почув, зрозумів — це моє. 28 листопада минулого року відбулася перша зустріч у нашому ветеранському просторі, на яку прийшло чотири людини. Було троє хлопців, які щойно повернулися з полону, і один мобілізований. Хлопці, які провели три роки в полоні, дякували за це”, — згад

Львівські