Через підвал, горище і воду: історія жительки Херсонщини, яка втекла з окупації через Росію, щоб повернутися в Україну

06 вересня 2026 р. 18:42

06 вересня 2026 р. 18:42

**Жінка з Голої Пристані розповіла, як пережила окупацію, підрив Каховської ГЕС та виїзд до Європи через територію агресора — і чому все одно вирішила повернутися додому**

Інна Лазуткіна все життя мешкала в місті Гола Пристань на Херсонщині — у будинку, який власноруч звів її батько ще до її народження. Коли російська армія підірвала Каховську гідроелектростанцію, жінці довелося рятуватися із затопленого житла. Далі був виснажливий шлях через територію Росії до Європи. Втім, маючи можливість залишитися за кордоном, вона обрала повернення в Україну — з собою взяла лише пакет із документами та ліками, пише Суспільне .

**Життя до вторгнення та перші дні війни**

Інна працювала сестрою-господинею у філії відділення гемодіалізу Херсонської обласної клінічної лікарні в Голій Пристані. Мешкала у батьківському будинку з невеликим городом. У повномасштабне вторгнення до останнього не вірила, сподіваючись, що конфлікт вдасться вирішити дипломатично.

Ввечері 23 лютого 2022 року жінка допізна затрималася на роботі, а вранці 24-го її розбудив дзвінок доньки з новиною про початок війни. За словами Інни, окупація відбулася настільки стрімко, що місцеві мешканці не встигли усвідомити те, що відбувається — вже в перші дні на Антоновському мосту точилися бої, а над містом літали російські гелікоптери.

Попри розгубленість, люди сподівалися на швидке завершення протистояння. Однак вже за три дні російські війська зайшли до Голої Пристані та зайняли територію санаторію, розташованого прямо за парканом будинку Лазуткіних.

**Життя під окупацією**

Побоюючись репресій, родина закопала український прапор, який традиційно вивішували на свята, а також сховала книги патріотичної тематики та упаковки від кави з відповідною символікою. Місцеві мешканці демонтували таблички з назвами вулиць, щоб заплутати окупантів, які орієнтувалися за старими картами.

Відділення гемодіалізу продовжувало працювати до листопада 2022 року — доки вистачало препаратів. Деякі пацієнти, яким процедури були потрібні через день, фактично жили в лікарні, оскільки дістатися з інших окупованих населених пунктів було небезпечно.

Перший ракетний удар по місту стався 7 травня 2022 року — снаряд впав за дві вулиці від дому Інни. Жінка зізнається, що тоді навіть зраділа, сприйнявши це як ознаку наближення визволення. З листопада обстріли набули системного характеру — місцеві навіть навчилися розпізнавати час прильотів і ставили будильники, щоб встигнути в укриття. Під час небезпеки Інна ховалася в тісному підвалі господарської прибудови на своєму подвір’ї.

Ситуація з продуктами ставала дедалі складнішою — родина покладалася на власний урожай. Жінка категорично відмовилася оформлювати російський паспорт, через що не мала доступу до пільг, які отримували власники такого документа.

**Затоплення після підриву ГЕС**

6 червня 2023 року окупанти підірвали Каховську гідроелектростанцію. Того ж вечора вода почала підступати до будинків Голої Пристані. Інна, яка ще з листопада тримала напоготові сумку з ліками та документами, забрала їжу і піднялася на горище, де провела ніч під обстрілами, спостерігаючи, як вода затоплює двір і будинок.

Вночі до неї прийшли сусіди із саманного будинку, який почав руйнуватися від напору води, — чоловік, жінка та дитина. Наступного дня, коли рівень води продовжував зростати, а течія стала загрозливою навіть для кам’яної будівлі Інни, родину врятував рятувальний човен, керований місцевими рибалками. Постраждалих перевезли в незатоплену частину міста, де мешканці ділилися їжею, теплим одягом та надали нічліг.

Свій будинок жінка більше не бачила. За кілька днів, коли обстріли не припинялися, а окупанти почали виганяти людей із вцілілих осель, вона піднялася на дах, щоб зловити мережу оператора, і зателефонувала дітям із проханням допомогти виїхати.

**Втеча через територію Росії**

Донька знайшла перевізника й оплатила переїзд матері до Європи. Шлях розпочався з поїздки на таксі до Скадовська, куди сусіди зібрали потрібну суму грошей. Дорогою довелося проїжджати через блокпости, де жінку запитували, чи вона “ждунка”, а вона, боячись говорити українською, відповідала, що будинок затопило і жити їй ніде.

Виходячи на вулицю, Лазуткіна уникала одягу жовтого та блакитного кольорів і навіть стежила, щоб на мотузці у дворі випадково не опинилися поруч прищіпки цих кольорів — над двором постійно кружляв дрон, а за такі “провокації” можна було потрапити у полон до окупантів.

Зі Скадовська жінка дісталася до Криму, де на першому пункті пропуску заповнювала анкети про наявність родичів в Україні та ставлення до війни, а також здавала аналіз ДНК. Її попередили казати, що вона їде до дітей у Варшаву, і в жодному разі не зізнаватися про намір повернутися в Україну.

На наступному етапі перевірки в неї забрали паспорт і розпитували про дітей та мету поїздки. Після кількагодинного очікування під дощем жінка потрапила на пункт пропуску Росія–Латвія, де перевірка тривала до пізнього вечора — прикордонник довго вивчав її паспорт, викликаючи асоціації з нацистськими персонажами воєнних фільмів. Зрештою документи повернули, і жінку відпустили до кордону з Латвією.

Перейшовши кордон близько четвертої ранку 15 червня, Інна відчула полегшення — люди навколо голосно раділи, а волонтери пригостили біженців гарячою їжею. Загалом дорога з окупації до Європи зайняла п’ять діб, ще стільки ж вона добиралася з Латвії до українського кордону.

**Повернення додому**

Опинившись у безпечній Європі, де можна було вільно розраховуватися карткою й купувати їжу, жінка все одно не захотіла залишатися там назавжди. У Львові на неї чекала донька, яка придбала необхідні речі. Проте вже за тиждень Інна вирішила повернутися до Херсона — попри те, що її будинок залишився на окупованому березі.

У Херсоні вона повернулася до роботи в лікарні, працюючи молодшою медсестрою в кардіологічному відділенні, і щомісяця отримувала гуманітарну допомогу.

Однак у лютому 2024 року, приїхавши в гості до доньки у Львів, жінка вирішила залишитися — обстріли Херсона тільки посилювалися. Спочатку вона працювала на кухні, але через фізичні навантаження звільнилася. Звернувшись до Львівського міського центру зайнятості, вона потрапила на програму швидких співбесід “Досвід має значення”, завдяки якій знайшла нову роботу.

Після короткого навчання та успішного тестування Інна влаштувалася на підприємство, яке частково оплачує обіди працівникам і організовує їх перевезення. Жінка каже, що задоволена новим місцем роботи та відзначає, що керівництво цінує її старання.

Львівські