Від поранення на фронті до власного СТО: історія ветерана Станіслава Лісового, який рятує авто побратимів і своє життя

20 вересня 2026 р. 19:31

20 вересня 2026 р. 19:31

Повномасштабне вторгнення застало Станіслава Лісового у Львові, тоді як його батько перебував неподалік Маріуполя, а мати — у Борисполі. Чоловік одразу приєднався до Збройних сил України і воював до моменту важкого поранення. Пройшовши тривалу реабілітацію, ветеран заснував власну станцію технічного обслуговування — не лише як бізнес, а й як спосіб допомагати побратимам обирати та ремонтувати автомобілі для фронту.

Про свій шлях від футбольного вболівальника до військового, а згодом підприємця, ветеран 72-го центру морських спеціальних операцій, нині власник СТО “Не 200” Станіслав Лісовий розповів Суспільному, пише Суспільне .

## Шлях до армії через футбольні трибуни

До Львова чоловік переїхав у 2016 році, щоб навчатися на логіста у Національному університеті “Львівська політехніка”. Саме тут почалося його знайомство з активним рухом фанатів “Карпат”.

“Перший мій матч уболівальника був ще на “Арені-Львів”. Здається, “Карпати” грали з київським “Динамо”. Я ще не відвідував тоді сектор, але збоку подивився на ці масштаби, на цих людей”, — згадує ветеран.

Серед фанатського середовища він познайомився з ветеранами війни, яка почалася у 2014 році, зокрема з Антоном Петрівським та Тарасом “Сихівським” Березюком. Ці знайомства привели молодого чоловіка до участі у військових вишколах ще задовго до повномасштабного вторгнення.

“Зброю я любив з дитинства, ми з батьком разом полювали. А тут таке товариство у Львові, з ними було цікаво спілкуватися та тренуватися”, — пояснює Станіслав.

## Перший день війни та швидке рішення йти на фронт

23 лютого 2022 року Станіслав повернувся з рейсу — на той час він працював далекобійником — і ліг відпочивати. Прокинувся вранці від звуку сирени і одразу зателефонував батькам.

“Тато теж тоді працював далекобійником і о третій ночі якраз виїхав з Маріуполя. Батьки живуть у Борисполі, і мама сказала, що повз їхній будинок почала їхати важка техніка”, — розповідає він.

Того ж дня побратими з громадської організації “Суспільство майбутнього” зібралися, щоб визначити, як стати корисними. Спочатку планували патрулювати вулиці разом з правоохоронцями, але зрозуміли, що охочих для цього достатньо. Через чотири дні вони вирушили до військової частини, з якою заздалегідь домовилися про співпрацю у разі повномасштабної агресії.

## Бої на Кінбурнській косі та зустріч з ворогом віч-на-віч

Перші бойові завдання Станіслава відбулися в березні 2022 року на окупованій території поблизу Кінбурнської коси. Група заходила туди човнами для протидії російським силам.

“Була звичайна робота з протидії військовим силам Російської Федерації. Зустрічали їхні колони, закладали вибухові пристрої на їхньому шляху, вели розвідувальну діяльність, передавали інформацію нашим”, — розповідає він.

За словами ветерана, ворога доводилося бачити на відстані усього ста метрів, і поведінка окупантів вражала своєю недбалістю.

“Вони були занадто розслабленими. Їздили відкрито на броні, в деяких випадках навіть без зброї поруч”, — каже Станіслав, уточнюючи, що йшлося про бійців російської національної гвардії.

Полонені розповідали українським воїнам, що прибули з кийками, готуючись придушувати протести цивільного населення проти окупації.

## Як батьки дізналися про мобілізацію сина

Матері Станіслав зізнався про свою службу лише через місяць після початку повномасштабної війни, спочатку вигадуючи історію про несення служби на блокпостах у Львові.

“А потім вже не міг приховувати, бо я по п’ять-сім днів не виходив на зв’язок і не знав, як це пояснити. Мама, коли дізналася, сказала, що я “засранець” і вчинив негарно”, — згадує він.

Цікаво, що батько здогадався про правду першим — під час телефонних розмов він чув постріли на фоні та інші характерні звуки бойових дій.

## Поранення, яке дало нове ім’я

До війська Станіслав прийшов з позивним “Мисливець”, проте після важкого поранення побратими почали називати його “Байкал” — на честь напою, який чоловік тримав у руках у момент вибуху.

21 квітня 2022 року, готуючись до виконання бойового завдання, Станіслав опинився поруч із детонацією ракети.

“Мене відкинуло вибуховою хвилею як у американських фільмах. Я втратив свідомість на кілька секунд. Прийшов до тями, відчув різкий біль у животі. Права нога вже не працювала, тому що уламок зайшов у хребет і частково паралізувало ноги”, — розповідає ветеран про момент поранення.

Побратими надали першу домедичну допомогу і, помітивши ознаки масивної внутрішньої кровотечі, терміново евакуювали пораненого до госпіталю, де його відразу прооперували.

## Дзвінок матері та довгий шлях до одужання

Через приблизно 18 годин після операції Станіслав прийшов до тями. На той момент мати вже знала про поранення сина — побратим, якому вона зателефонувала, не зміг приховати правду.

“Днів за три мені побратими принесли телефон, я подзвонив мамі й сказав, що я живий. Мама до того часу вже виплакалася”, — розповідає він.

Молодший брат згодом зізнався, що щоночі подушка матері була мокрою від сліз, хоча під час розмов зі Станіславом вона намагалася не плакати.

Лікування тривало майже рік. Перший крок на милицях чоловік зробив 9 травня 2022 року.

“Печінка досить довго не загоювалася, нирка була пошкоджена. А після стабілізації знову почав вчитися ходити. Одна нога не працювала, інша — нічого не відчувала. Я сильно схуд. Дуже було неприємно”, — ділиться спогадами ветеран.

Особливо вдячний Станіслав медичному персоналу, який підтримував його у найважчі моменти, зокрема санітарці, яка серед ночі возила його на візку до курилки, коли безсоння через біль ставало нестерпним.

“Це було одним з реабілітаційних моментів: хочеш покурити — вставай та йди, не чекай, поки тебе хтось відвезе. Спочатку зробив два кроки. Кілька разів падав. Але потроху, потроху почалося відновлення”, — розповідає він.

## Демобілізація та народження бізнес-ідеї

Наприкінці 2023 року Станіслав демобілізувався. У частині йому пропонували службу при штабі як водію високопосадовця, проте чоловік відмовився від такої перспективи.

“Я сказав, що високий чин може сам сісти за кермо. Тому я ухвалив звільнитися зі служби. Хоча б для того, щоби цілком відновитися, тому що реабілітація ще довго продовжувалася”, — пояснює ветеран.

Після демобілізації Станіслав почав волонтерську діяльність — оглядав автомобілі, які передавали на фронт, використовуючи свої знання техніки.

“Почав домовлятися за ремонт цих автомобілів, шукав запчастини. Але після деяких недобросовісних сервісів прийшло розуміння, що варто відкривати свій та нести відповідальність за ці роботи”, — розповідає він про мотивацію відкрити власну справу.

## Незвичайна назва СТО з глибоким змістом

Спочатку автосервіс мав назву “Перший львівський волонтерський автосервіс”. Але згодом з’явилася більш промовиста назва — “СТО не 200”, яку придумав побратим Ігор Шолтис.

“У цю назву закладалося, що “не 200” — значить ще живий. Мій хірург, коли я питав про свій стан, казав, що пацієнт більше живий, ніж мертвий. От ми з хлопцями щось обговорювали, і Шолтис каже: “Ти ж живий? Не задвохсотився? Отже — не 200″. Така кумедна назва вийшла”, — сміється Станіслав.

Попри активну громадянську діяльність, чоловік тривалий час хотів повернутися до лав захисників, аж до минулого року.

“Тільки коли максимально запрацював сервіс, зрозумів, що немає його на кого залишити. Тому це треба рухати. Були моменти, коли я казав: “Все, я повертаюся на службу, я не хочу цим займатися, у мене здають нерви”. Але я вдячний дружині, яка мене підтримує та навчила відпочивати”, — зізнається ветеран.

## Кохання, що пережило війну

Зі своєю майбутньою дружиною Станіслав познайомився ще у 2020 році, хоча перше враження було далеко не позитивним.

“Перше знайомство було негативним. Вона згадувала й казала, що я неадекватний. Але згодом почали спілкуватися й виявилося, що ми обоє дуже приємні люди”, — розповідає чоловік.

З початком повномасштабного вторгнення Станіслав свідомо призупинив стосунки, не бажаючи давати дівчині марних надій в умовах невизначеності фронтового життя.

“Я був на війні і не знав, що я можу їй запропонувати. Завтра я можу загинути, то для чого їй давати марну надію? Вона цього не могла зрозуміти. А я не міг їй щось обіцяти і цього не дотриматися”, — пояснює він.

Стосунки відновилися, коли Станіслав вже перебував у шпиталі — він написав дівчині, і вона відповіла. Після повернення до Львова пара знову зустрілася.

## Освідчення з несподіваним фіналом

10 липня 2023 року Станіслав вирішив освідчитися коханій, хоча зробив це не зовсім так, як вона очікувала — д

Львівські