«Боєць, який не поїв, — не боєць»: як 59-річний львів’янин став військовим кухарем і годував сотні нацгвардійців

26 вересня 2026 р. 21:20

26 вересня 2026 р. 21:20

Коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення Росії, Ігорю Чиженку виповнилося лише два тижні тому 59 років. Наступного дня чоловік прийшов до частини Національної гвардії, де самотужки знайшов собі справу — організував харчування для військовослужбовців. Про свій незвичний шлях у війську ветеран, майстер спорту з футболу, розповів Суспільному.

**Передчуття війни**, пише Суспільне .

Свій 59-й день народження Ігор відзначив 10 лютого 2022 року. За його словами, наближення повномасштабної війни відчувалося заздалегідь — у колі друзів-військових з бойовим досвідом чоловіки не раз обговорювали можливі сценарії дій Росії.

«День напередодні вторгнення нічим особливим не відрізнявся. Те, що найближчі дні буде вторгнення, це було зрозуміло. Я займався своїми справами, зустрічався з партнерами по бізнесу. На наступний день також мав плани», — згадує він.

О п’ятій ранку його розбудили сирени повітряної тривоги. «Коли я їх почув, то мені стало все зрозуміло. Я ввімкнув телевізор, подивився новини. Ближче до восьмої години ранку сконтактував зі своїми товаришами. І о дев’ятій ми вже зустрілися та почали планувати», — розповідає Ігор.

Серед його оточення були офіцери, які вже вийшли на пенсію, — зокрема майбутній комбат чоловіка, який півтора року не служив, але одразу повернувся до лав війська. «Всі, хто був з нами, були офіцерами, але вже на пенсії. А я — солдат. Але наступного дня, 25 лютого, ми були в частині. Про військово-лікарську комісію ніхто не питав», — каже ветеран.

**Від «навіщо ти тут потрібен» до посади кухаря**

Попри відсутність бойового досвіду, Ігор вирішив піти разом із товаришами. Спершу почув скептичну відповідь: «Навіщо ти тут нам потрібен?» Проте фізична форма чоловіка була на високому рівні — він легко пробігав десять кілометрів і добре стріляв. Врешті він запропонував інший варіант: «Я можу забезпечити тил». Свого часу під час строкової служби Ігор навчився готувати їжу, тож його зарахували військовим кухарем, хоча офіційна посада звучала як «солдат-стрілець».

Про мобілізацію сина вдома дізналася лише мама чоловіка — коли ввечері побачила його у військовому однострої.

«Я вважаю, що всі чоловіки повинні йти до війська. У нашому підрозділі всі були добровольцями. Багато хто кинув хорошу роботу за кордоном і приїхав сюди», — наголошує ветеран.

**Польові кухні, законсервовані роками**

На початку служби Ігорю доводилося готувати їжу для понад 400 нацгвардійців. У розпорядженні були три польові кухні, які довгий час стояли законсервованими в очікуванні війни.

«На одній гріли воду, на інших — варили. На початку війни ми не знали, скільки це все триватиме. Думали: протримаємося два-три тижні», — пригадує чоловік.

Раціон бійців включав каші, борщі, супи та салати — тричі на день. Робочий день починався о четвертій ранку (пізніше графік вдалося скоригувати) і тривав до одинадцятої вечора.

«Це важка робота, треба було стояти на ногах по 16-17 годин біля котлів», — розповідає ветеран. Чистити картоплю та рубати дрова допомагали бійці з наряду.

**Проблема військових кухарів**

За словами Ігоря, в українській армії тривалий час не готували фахових військових кухарів — харчування забезпечували цивільні підрядники за контрактами. Тому досвідчений боєць передавав власні знання новачкам.

«До мене потрапив юнак, який працював кухарем у хорошому ресторані. Але це велика різниця — військовий кухар та кухар у ресторані. Військовий кухар повинен нагодувати ситно та по можливості смачно. Тому що боєць, який не поїв, він не боєць. Тому я передавав свій досвід та вчив», — пояснює він.

Серед мобілізованих, які опинилися на кухні, були колишній ІТ-фахівець та чемпіон України з розділки туш — обидва вправні у своїй справі, але зовсім не вміли готувати.

**Волонтерська підтримка та небезпека під обстрілами**

Завдяки волонтерам та власним бізнес-контактам Ігор налагоджував роботу польових кухонь. Іноді волонтери привозили готові страви — наприклад, домашні вареники.

«Після свят нам поприсилали і поприносили з сіл багато шинки. Зберігати її довго не було можливості. А ось солянка з неї була неймовірна», — згадує чоловік.

Навіть під час повітряних тривог та обстрілів Ігор не залишав свої кухні без нагляду, попри інструкції, що вимагали ховатися в укриття.

«За інструкціями я повинен був то все кинути й ховатися. Але я не кидав, бо тривоги тривали по чотири-п’ять годин. Тим більше, коли хлопці сиділи тривалий час у бліндажах, то після тривоги було б добре поїсти щось гаряченьке. Окрім того, було небезпечно залишати їжу без нагляду. Раптом би хтось підійшов, вкинув би туди отруту. То увесь підрозділ відразу б став небоєздатним», — пояснює ветеран.

**Прагнення на передову та нове життя після служби**

Ігор кілька разів подавав рапорти з проханням відправити його в зону бойових дій, однак командування щоразу відмовляло. Коли чоловікові виповнилося 60 років, його звільнили зі служби — за півтора місяця до того, як з’явився наказ, що дозволяв військовослужбовцям пенсійного віку продовжувати контракт за бажанням.

Сьогодні Ігор Чиженко готує їжу для побратимів у Ветеранському просторі при Карітас-Львів. Він переконаний: ветерани, які повертаються з фронту, повинні триматися разом і підтримувати одне одного. Чоловік згадує, як у перші місяці повномасштабної війни цивільні щиро дякували кожному військовому, проте зараз, за його спостереженнями, ставлення суспільства змінилося.

«У моєму батальйоні я був найстаршим. Були чоловіки 1963 року народження, але на кілька місяців молодші за мене. Я ще тоді казав: скільки б війна не тривала, але коли ми повернемося додому, ми маємо триматися разом», — підсумовує ветеран.

Львівські