Княжицький прокоментував слова Гончаренка

04 жовтня 2026 р. 18:19

04 жовтня 2026 р. 18:19

Микола Княжицький. Фото: Еспресо Захід

Заява

Нардеп Микола Княжицький прокоментував слова Олексія Гончаренка про мир

Про це Княжицький написав у Фейсбуці, пише Четверта студія .

Публікуємо заяву Княжицького у повному обсязі:

“Ще вчора Олексій Гончаренко почав викладати в соціальних мережах власні думки щодо можливого припинення війни, які він називає мирним планом. Ці думки викликали надзвичайно гостру полеміку — і в соціальних мережах, і безпосередньо серед членів нашої партії та фракції.

Ми терміново провели засідання фракції, де обговорювали позицію Олексія. Більшість тих, хто виступав, не погоджувалися з нею — принаймні зі значною частиною запропонованого. Саме тому ми вирішили припинити публічну полеміку між собою, продовжити дискусію всередині, але водночас підготувати заяву фракції, яка відображала б нашу спільну позицію. Така заява була оприлюднена.

Незважаючи на це, сьогодні в «Українській правді» Олексій опублікував розширений виклад своїх поглядів, уже безпосередньо назвавши його «Мирний план Гончаренка: як зупинити війну крок за кроком».

Я — депутат-мажоритарник і член «Європейської Солідарності». Від наших партійців, моїх виборців і просто громадян я отримую величезну кількість запитань про моє ставлення до цієї позиції. Тому спробую відповісти.

Чому такі «мирні плани» взагалі з’являються

Треба чесно визнати: для появи подібних текстів сьогодні є суспільний ґрунт.

Українське суспільство розгублене. Росія робить усе, щоб створити враження свого успіху. Удари «шахедами» по Києву, атаки на мости, об’єкти життєзабезпечення, склади мають не лише військову чи економічну мету. Вони покликані деморалізувати мешканців великих міст і створити відчуття безвиході.

Є й цілком реальні економічні втрати: проблеми металургії, блокування портів, обмеження експорту — усе це б’є по надходженнях до бюджету.

Водночас влада поводиться так, що суспільству важко зрозуміти її стратегію. З одного боку, через дефіцит коштів виникають проблеми з фінансуванням передбачених бюджетом видатків. З іншого — наступний бюджет формується так, ніби надзвичайної ситуації в економіці немає.

Люди не розуміють, чого очікувати і в чому влада бачить вихід із ситуації.

І саме тут виникає простір для найрізноманітніших «мирних планів».

Я категорично не погоджуюся з твердженням, що Росія перебуває у комфортній ситуації. Росія також несе величезні економічні втрати, і вести цю війну їй дедалі складніше. Те загострення, яке ми зараз спостерігаємо, я радше сприймаю як спробу Кремля максимально використати військові та інформаційні можливості, що залишаються, аби переконати українців, що все втрачено і потрібно погоджуватися на російські умови.

Але було б самообманом стверджувати, що ситуація в Україні проста.

Ми залежимо від зовнішнього фінансування. Наші європейські партнери та міжнародні фінансові інституції очікують від України реформ. Коли ми їх відкладаємо, коли виникають питання до незалежності інституцій, боротьби з корупцією чи виконання взятих на себе зобов’язань, це неминуче ускладнює наші відносини з партнерами.

Тому відповідь України, на мою думку, має бути протилежною до капітуляції.

Ми повинні максимально швидко проводити реформи, яких від нас очікують європейські партнери. Не тому, що цього «вимагає Брюссель», а тому, що більшість цих реформ потрібні передусім нам самим. Це відкриває шлях до подальшого фінансування, зміцнює довіру до України і створює підстави вимагати від союзників ще більшої підтримки.

Європа сама зацікавлена в тому, щоб Україна вистояла. Бо дедалі більше західних політиків і військових відкрито говорять: наслідки поразки України не обмежаться Україною.

Наведу лише один надзвичайно промовистий приклад. Катажина Пісарська, голова Warsaw Security Forum, розповідаючи у польському Сеймі про підготовку цьогорічного форуму, повідомила, що Верховний головнокомандувач Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі, американський генерал Алексус Гринкевич, представить у Варшаві свою стратегію, яку вона прямо назвала англійською — “Victory over Russia”, тобто «перемога над Росією».

Це важливий сигнал. На Заході дискусія вже йде не лише про те, як стримувати Росію чи як не допустити розширення війни. На рівні найвищого військового командування НАТО розробляється і публічно обговорюється концепція того, як Альянс повинен діяти, щоб перемагати. І саме в цей момент нам в Україні пропонують переконувати самих себе, що Росія вже перемогла і що наше головне завдання — визначити, від чого ще ми готові відмовитися заради того, щоб

Путін погодився зупинитися.

Я категорично не поділяю такого підходу.

Росія — серйозний і небезпечний противник. Але вона також платить величезну ціну за цю війну. Саме тому наше завдання — не допомагати Кремлю створювати в українському суспільстві відчуття неминучої поразки, а зробити все, щоб Україна стала сильнішою, а підтримка наших партнерів — більшою.

Чого насправді хоче Росія

Росія намагається використати складну ситуацію для дестабілізації України.

Обстріли інфраструктури, поширення панічних настроїв, інформаційні кампанії, спроби переконати українців у безперспективності спротиву — це частини однієї війни.

Саме в такій атмосфері з’являється величезна кількість «мирних планів», які пропонують українцям самим визначити, від чого ми повинні відмовитися, щоб

Путін нарешті погодився на мир.

Але тут є фундаментальна проблема.

Мир залежить не лише і навіть не насамперед від того, скільки поступок готова запропонувати Україна. Він залежить від того, чи готова Росія відмовитися від своєї мети.

Ще вчора, після перших публікацій Олексія, я написав кілька дописів саме про це. І писав я не лише про Гончаренка. Він далеко не єдиний, хто сьогодні висловлює подібні думки. Схожі ідеї можна почути від представників інших політичних сил, керівників місцевого рівня, представників військових адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Проблема цих пропозицій у тому, що бажання окремого українського політика домовитися про мир саме по собі не означає бажання Путіна припинити війну.

Рішення про продовження російської агресії приймаються не в Києві.

З чим я не погоджуюся в плані Олексія

У тексті Олексія є тверезі речі. Але є й положення, які я особисто підтримати не можу.

Наприклад, він говорить про необхідність змін у мовному законодавстві у зв’язку з європейськими вимогами щодо прав національних меншин.

Тут потрібно дуже чітко розрізняти речі.

Існує дискусія щодо прав національних меншин, зокрема питання, які порушує Угорщина в контексті європейської інтеграції України. Заради вступу до Європейського Союзу нам, можливо, доведеться шукати певні компроміси.

Я був серед тих, хто працював над українським мовним законодавством, тому особисто ставлюся до таких змін дуже обережно. Водночас не вважаю сам пошук компромісу катастрофою.

Але російська мова — окрема історія.

Протягом століть вона використовувалася як інструмент русифікації та витіснення української мови. Тому механічно переносити на неї ті самі підходи, які застосовуються до мов національних меншин у європейських країнах, неправильно.

Ще один пункт — діяльність Російської православної церкви та пов’язаних із нею структур в Україні.

Для мене організація, духовне керівництво якої фактично освячує війну Росії проти України та виправдовує вбивство українських військових, давно перестала бути просто питанням свободи віросповідання. Це питання національної безпеки. Тому підтримати повернення російських церковних структур до попереднього становища я не можу.

І таких принципових розбіжностей у запропонованому плані є чимало.

Але головне навіть не це.

Немає жодних підстав вважати, що саме виконання подібного переліку українських поступок приведе до миру. Для Кремля питання мови чи церковної організації не є кінцевою метою.

Достатньо слухати самого Путіна.

Його проблема — існування незалежної української держави та окремої української політичної нації. Російський ревізіонізм узагалі ставить під сумнів сформований після холодної війни порядок у Центральній та Східній Європі. Російські керівники ставлять під сумнів навіть історичну суб’єктність Польщі — що вже говорити про їхнє ставлення до України.

Тому не можна виграти війну з агресором, просто намагаючись вгадати, яку наступну поступку він хотів би від нас отримати.

Наша мета значно більша

Наше завдання — не просто зберегти українську державу.

Ми повинні зберегти українську націю, майбутнє наших дітей і демократію.

Війна Росії проти України стала частиною значно ширшого протистояння авторитарних і демократичних моделей. Саме тому від того, що відбувається сьогодні в Україні, залежить набагато більше, ніж лише наше майбутнє.

Україна повинна стати прикладом для демократичного світу.

Для цього потрібно мати мужність не тільки воювати, а й змінювати власну державу: виконувати європейські рекомендації, будувати незалежні інституції, реально боротися з корупцією, захищати свободу слова і демонструвати відданість демократичним цінностям.

А Збройним силам України потрібно дати все необхідне для виконання їхнього завдання.

Їм потрібні зброя, гроші, люди і суспільна підтримка. Їм точно не потрібен зрив мобілізації чи формування переконання, що подальший спротив не має сенсу.

І саме тут у мене є ще одна принципова розбіжність з Олексієм, публічна позиція якого щодо мобілізації протягом останніх років неодноразово викликала гострі суперечки.

І нарешті — про партію

Після появи «мирного плану Гончаренка» багато людей запитують: а що робить партія? Що робить Порошенко? Чому Гончаренко залишається у фракції?
Тут теж варто називати речі своїми іменами.

Фракція і партія — це не лише лідер, хоча його роль надважлива, не лише Петро Порошенко.

Петро Порошенко одноосібно не може взяти і виключити Олексія Гончаренка з парламентської фракції. Тим більше цього не можу зробити я чи будь-який інший окремий член партії.

І так само ані я, ані інші члени «Європейської Солідарності» не можуть нести персональну відповідальність за кожне висловлювання іншого депутата.

Але якщо позиція члена фракції принципово розходиться з позицією партії та фракції, це, безумовно, може стати підставою для серйозної внутрішньої дискусії та передбачених правилами політичної сили процедур — від дисциплінарних рішень до питання про подальше перебування у фракції.

Проте такі рішення повинні ухвалювати партія і фракція відповідно до встановлених процедур, а не одна людина — незалежно від її посади чи прізвища.

Чи відбувається така дискусія?

Так, відбувається. І всередині партії та фракції, і, як усі бачать, у публічному просторі.

Яким буде її результат, залежатиме від багатьох чинників.

Але в одному я переконаний: дискусія про те, як закінчити війну, Україні потрібна. Ми не повинні боятися її вести.

Проте починати її потрібно не зі списку того, що Україна готова віддати Росії.

Починати потрібно з іншого питання: що ми самі повинні зробити, щоб Україна стала сильнішою, щоб наші союзники мали більше підстав нам допомагати, а Росія зрозуміла, що продовження війни не принесе їй результату.

Саме це, на мою думку, і є дорогою до справжнього миру, – йдеться у повідомленні.

Коментарі

Позначки: микола княжицький , мир , Олексій Гончаренко

Львівські