Від театральної сцени до окопів: історія актора, який думав, що війна триватиме кілька місяців, а провоював майже п’ять років

10 жовтня 2026 р. 15:41

10 жовтня 2026 р. 15:41

Коли навесні 2022 року актор Андрій Сніцарчук вирушав на фронт, він був переконаний, що служба триватиме недовго — максимум кілька місяців, поки в тилу підготують професійних військових. Реальність виявилась зовсім іншою: ветеран 103 окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького, актор Національного драматичного театру імені Марії Заньковецької та театральний режисер провів на війні майже п’ять років.

## Як все почалося, пише Суспільне .

Пізно ввечері 23 лютого 2022 року, повертаючись з вистави, Андрій отримав дзвінок від кума, який запитав про тривожні передчуття щодо наступу. Чоловік відповів, що, схоже, війна почнеться невдовзі, і запропонував зібратися разом, якщо щось станеться. Заспокоївшись, він ліг спати — а вранці прокинувся від потужного вибуху.

Сумнівів щодо того, чи йти до війська, не було жодних. Проте, побачивши величезні черги біля територіальних центрів комплектування, вирішив не стояти в них. Натомість поїхав до іншого кума, де вони нервово грали в дитячу настільну гру про тваринок, одночасно стежачи за новинами.

Мобілізуватися раніше він не міг через проблеми зі здоров’ям — розумів, що його б одразу комісували. Але з початком повномасштабного вторгнення для себе вирішив однозначно: ховатися за спинами тих, хто вже пішов захищати країну, не варіант.

Того ж ранку о сьомій годині Андрій написав повідомлення Валерію Курку — на той момент командиру 103 бригади, з яким познайомився раніше під час турів гурту The Rohies до військових на сході України. Повідомив, що готовий приєднатися, якщо буде потрібен. Відповідь — два плюсики — прийшла миттєво, а вже 16 березня Курко зателефонував і запросив на розмову. Так Андрія прийняли водієм в автомобільну роту, адже окрім керування авто, він, за власними словами, нічого не вмів — все життя присвятив театру.

## Перші тижні на фронті

Підрозділ невдовзі вирушив у зону бойових дій. Дорогою зупинялися на перепочинок у Дніпропетровській та Покровському районах — тоді ще здавалося, що їдуть “на пікнік”, не усвідомлюючи повної серйозності ситуації.

Цілий місяць військовослужбовці займалися фізично виснажливою роботою — завантаженням і розвантаженням зброї, боєприпасів, води, їжі, бронежилетів. За цей час Андрій добряче підкачався фізично, хоча тоді й не звертав уваги на біль у ногах, вважаючи скарги недопустимими.

Бажання повернутися додому з’явилося майже одразу. У розмовах з побратимом Максимом Сафоновим чоловік навіть призначив собі умовну дату демобілізації — 15 листопада 2022 року. Тоді ще не знав, що попереду ще понад чотири роки служби.

## Перші обстріли та контузії

Перший обстріл стався одразу по прибутті в зону виконання завдань — під Бахмутом поблизу Парасковіївки. Сидячи в автомобілі, Андрій почув потужний вибух, але сприйняв це як звук пострілу власної артилерії, а не загрозу. Лише коли прильоти повторилися кілька разів поспіль, прибіг офіцер і наказав негайно ховатися в підвал.

Схожа історія сталася й іншого разу, коли чоловік перебував у будинку з побратимом Андрієм Петруком — почувши гучний звук поруч, обидва миттєво опинилися на підлозі обличчям один до одного. Виявилося, що то була черговий “вихід” — стрільба власної артилерійської установки неподалік.

Проте не всі випадки закінчувалися сміхом. Одного вечора Андрій вийшов подивитися, що відбувається, піднявшись на залізничну колію. Прильот стався буквально за 200 метрів — його збило з ніг, він покотився вниз схилом. Лише наступного дня зрозумів, що отримав контузію — у вухах довго дзвеніло.

Обстріли ставали регулярними. Одного разу по позиціях прилетіло три ракети С-300 — а наступного дня військові дізналися з російських пабліків, що, за версією окупантів, вони “обстріляли район, де перебували польські найманці”.

## Побут на війні

Щодня чоловік намагався повідомляти рідним про своє самопочуття — за заздалегідь узгодженим графіком відправляв смс зранку та ввечері, попереджав, якщо їхав туди, де не було зв’язку.

Одного разу командир призначив Андрія готувати їжу, але той одразу чесно попередив, що результат може бути малоїстівним — тож на кухню його більше не відправляли. Втім, повністю оминути кулінарні випробування не вдалося: коли готували велику партію шашликів для побратимів, які поверталися з виїздів, Андрій переплутав кількість солі — замість дозованої додав цілу баночку. М’ясо вийшло пересоленим, але бійці з’їли все до останнього шматка, після чого прохань повернутися на кухню вже не надходило.

## Театральне минуле на війні

До повномасштабного вторгнення Андрій грав у виставі “Ісус, Син Бога Живого” роль головного героя. На фронті спочатку намагався не афішувати це минуле — йому було психологічно складно поєднувати два світи. Втім, побратими самі дізналися про акторську кар’єру — дехто бачив його на сцені ще до мобілізації.

За словами чоловіка, підсвідомість сама почала відсікати все, що не було необхідним для виживання на війні, включно з цивільною професією. Цікаво, що позивний “Заслужений” з’явився саме завдяки званню заслуженого артиста України, яке Андрій мав до служби.

## Літературна творчість на фронті

Під час служби Андрій написав оповідання про військових, натхненний довгими годинами за кермом під час поїздок на позиції з боєприпасами та побратимами. У творі він свідомо вирішив відійти від образу героїзованого захисника, який домінував у суспільному дискурсі 2023 року, і написати про складного, неідеального бійця — історію, в якій війна є лише тлом для розповіді про людські стосунки та любов.

Твір досі чекає свого втілення на сцені. Андрій сподівається, що коли з фронту повернеться побратим Андрій Петрук, саме він зіграє головну роль у виставі за цим оповіданням — вони вже обговорювали і сюжет, і декорації.

## Повернення до цивільного життя

Демобілізувався Андрій лише наприкінці вересня 2026 року за рішенням військово-лікарської комісії. Адаптація до мирного життя дається непросто — чоловіка дратує необов’язковість деяких працівників комунальних та сервісних служб, бездіяльність тих, хто повинен сумлінно виконувати обов’язки.

Війна продовжує переслідувати його щоночі у снах — прильоти, поранені, загиблі побратими. Три контузії залишили по собі настирливий звуковий слід, що відтворюється у підсвідомості по два-три рази за ніч. Цікаво, що безпосередньо на фронті, попри постійний стрес, снів не було зовсім — надмірна втома просто не залишала на це ресурсу.

Останній рік служби Андрій провів як пілот безпілотників, що означало постійне копання та знищення позицій. Тепер відпочинок він уявляє виключно як асфальт та мангал без жодного натяку на ліс — набридло за роки позиційної війни. Навіть звичайні птахи тепер викликають тривожну настороженість — звук, що наближається з неба, підсвідомо асоціюється з ворожим дроном.

Львівські