Чотири роки пекла: як морпіх із Маріуполя вчив побратимів англійської мови під наглядом катів у мордовській колонії

18 жовтня 2026 р. 20:29

18 жовтня 2026 р. 20:29

Морський піхотинець 36-ї окремої бригади морської піхоти Іван Калініченко провів у російському полоні чотири роки й два місяці. Останнім місцем його ув’язнення стала колонія в Мордовії — одна з найжорстокіших, за словами військового, точок утримання українських полонених. Саме там, пошепки, щоб не почули наглядачі, він навчав побратимів англійської мови. Одним зі слів, які вони вивчали того ранку, коли двері камери відчинилися для обміну, було слово “свобода”.

**Мрія стати військовим і точний прогноз війни**, пише Суспільне .

Іван мріяв про військову службу з дитинства, хоча батьки не мали стосунку до армії — мама працювала вчителькою, батько був водієм. Після подій 2014 року бажання захищати країну лише зміцнилося. Згодом він навчався у Національному університеті “Одеська морська академія”.

Напередодні повномасштабного вторгнення Іван зробив власний прогноз щодо його початку, спостерігаючи за завершенням спільних російсько-білоруських військових навчань. Його підрахунки виявились точними — вторгнення застало морпіха саме в Маріуполі, де з 17 лютого вже тривали обстріли з боку російської артилерії.

**Оборона Маріуполя**

24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, Івану було лише 22 роки. Про початок війни його розбудив товариш по службі словами про те, що прорвано Волноваху. Наказ на передислокацію надійшов лише 28 лютого — тоді підрозділ перейшов на територію заводу імені Ілліча.

Протягом тих тижнів часу на спілкування з рідними майже не було — Іван обмежувався короткими повідомленнями в месенджерах, щоб повідомити, що все гаразд. Попри жорсткі обстріли, місцеві мешканці намагались жити звичним життям — боєць згадує чоловіка, який під мінометним вогнем ішов набирати воду в каньйоні.

**Прорив і зрада**

У полон Іван потрапив не за наказом командування — він був серед небагатьох, кому вдалося вийти з оточеного Маріуполя. Група з шести військових подолала пішки близько 70 кілометрів, перетнула три річки, намагаючись непомітно дістатися до Запоріжжя.

Однак в одному з населених пунктів їх здав власний побратим, який усе це тривав разом із ними, ділив їжу та виконував бойові завдання. Причини зради досі залишаються незрозумілими. Оцінивши шанси на прорив як мізерні через кулеметні позиції й прикриття противника, старший групи ухвалив рішення здатися в полон. Телефони й планшети встигли знищити, проте зрадник вказав росіянам, що серед полонених є офіцери. У полон бійців узяли мобілізовані мешканці Луганської області — на цьому етапі побоїв не було, лише обшук.

**Початок чотирирічних випробувань**

14 квітня 2022 року розпочався полон, що тривав чотири роки й два місяці. Спочатку Івана утримували на гарнізонній гауптвахті в Донецьку — період, який він називає одним з найжахливіших. У переповненій камері розміром три на п’ять метрів перебувало близько сорока людей, до туалету пускали рідко, бракувало їжі, а в серпневу спеку полонені втрачали свідомість через задуху та зневоднення.

Спати доводилося на металевих нарах, привезених з моргу. За все літо полонених помили лише чотири рази — технічною водою з шахт під тиском пожежного шланга. Через антисанітарні умови в’язнів діймали воші.

Саме тут розпочалися перші допити, під час яких слідчі намагалися змусити Івана взяти на себе провину за вбивство цивільних у Маріуполі. За словами військового, катування відбувалися за наростаючим принципом — від моральних погроз до застосування електрошокера, гумових кийків і вливання води через рушник. Сеанси тривали від двох з половиною до чотирьох годин.

**Оленівка, Старий Оскол і перші звістки додому**

8 вересня 2022 року Івана перевели до Оленівки, де він перебував до кінця місяця. Саме звідти йому вдалося передати записку додому через побратима з мобільним телефоном в сусідньому бараці — повідомлення про те, що він живий.

З 1 жовтня 2022 до 1 квітня 2024 року морпіх утримувався у в’язниці в Старому Осколі. Під час прибуття новоприбулих полонених проводили крізь “коридор” із побиттям — завдяки щільному авіаційному бушлату Іван уникнув переломів, на відміну від багатьох інших. Умови утримання тут були дещо м’якшими порівняно з попередніми місцями, проте допити тривали щодня, а на прогулянках наглядачі змушували полонених бігти під побоями.

**Мордовія — найстрашніший етап**

1 квітня 2024 року Івана перевели до колонії в Мордовії, де він провів два роки й два місяці. Вже першого дня новоприбулих побили — Іван отримав 19 ударів палицею. За час його перебування там у бараці загинуло троє людей через умови утримання, а 16 полонених захворіли на туберкульоз.

У камері розміром три на п’ять метрів, розрахованій на вісім осіб, заборонялося розмовляти — лише пошепки, щоб не почули наглядачі. За порушення правил били без приводу або з мінімального приводу. День починався з виконання російського гімну, супроводжувався постійними знущаннями — присіданнями, вигаданими командами “до бою”, “повітря”, “туман”, під час яких полонені мали ховатися під ліжками чи виконувати безглузді дії. Радіо з російською пропагандою працювало цілодобово на повну гучність — стишувати звук забороняли.

Чотири дні народження поспіль Іван зустрів у неволі. Представники Червоного Хреста до табору не приїжджали, а єдиний візит уповноваженого представника з прав людини закінчився байдужим ставленням до стану полонених. За весь час ув’язнення Іван отримав лише три листи з дому та написав шість, з яких до адресата дійшло лише два.

**Порятунок через творчість**

Щоб зберегти психічну стійкість, Іван подумки складав вірші та навіть вигадав цілий роман про двох братів часів Другої світової війни, який переповідав побратимам по пам’яті. Про сам полон він принципово не писав жодного рядка.

**Повернення на волю**

26 червня 2026 року Іван нарешті повернувся додому. Тому ранку, коли двері камери відчинили для нього, чоловіки якраз пошепки вивчали англійські слова — серед них було й слово “freedom” (“свобода”). Перед звільненням полонених сфотографували та записали “інтерв’ю” для російських пропагандистських медіа — це стало сигналом того, що обмін справді відбудеться.

Під час етапування в Білорусь полоненим зняли скотч із рук і мішки з голів — Іван побачив яскраве небо та машини швидкої допомоги з білоруськими номерами. На самому пункті обміну полонених зустрічала уповноважена з прав людини РФ Яна Лантратова, що пропонувала одразу подзвонити рідним перед камерами — більшість відмовилися від такого “жесту доброї волі”.

В Україні на бійців чекали швидкі з українськими номерними знаками. Увечері того ж дня Іван зателефонував мамі, яка вже знала про його звільнення. Особиста зустріч відбулася 3 липня — мама побачила сина виснаженим і блідим після тривалого ув’язнення.

**Реабілітація**

Нині Іван Калініченко проходить реабілітацію у Львові, де отримує медичну та психологічну підтримку. Програма включає роботу з психотерапевтом, кінні прогулянки, стрільбу з лука, відвідування театральних вистав, заняття на ткацькому верстаті та подорожі Карпатами.

Львівські