«Коридор смерті», полон і повернення до родини: історія прикордонника з Маріуполя, який вижив у неволі

24 жовтня 2026 р. 21:27

24 жовтня 2026 р. 21:27

**Тайтл:** Полон, Оленівка, Горлівка та звільнення: сповідь прикордонника Максима Савченка про три роки випробувань

Коли захисник Маріуполя Максим Савченко повернувся з російського полону та вперше за багато місяців побачив свою доньку, перше, що він подумав — як стрімко вона подорослішала. Востаннє він бачив дівчинку 26 лютого 2022 року, коли родині вдалося вирватися з обложеного міста, пише Суспільне .

**Двадцять років на кордоні**

Служба Максима в прикордонних військах почалася два десятиліття тому. У 2014 році він виконував обов’язки в Донецькому аеропорту, працюючи інспектором прикордонної служби. Чоловік пригадує, що захоплення аеропорту росіянами відбувалося не одразу, а розтягнулося з квітня по травень.

«Аеропорт працював до останнього. День перед тим я ще оформлював рейси», — розповідає прикордонник.

У день, коли аеропорт впав, Максим мав вихідний, однак повернувся туди за своїми речами. На той момент об’єкт вже контролювали бойовики.

«Я був у цивільному, не казав, що я військовий. Сказав, що мені треба забрати свої речі», — пригадує чоловік.

Після цього весь підрозділ перевели до Маріуполя. Тим, хто бажав звільнитися зі служби, дозволили подати рапорти, але Максим вирішив залишитися в лавах прикордонників.

**Початок повномасштабної війни**

Повномасштабне вторгнення застало Максима саме в Маріуполі. Вночі напередодні 24 лютого йому зателефонував керівник і повідомив про необхідність прибути для евакуації підрозділу.

Удома чоловік сказав рідним, що на кордоні сталися прориви й потрібно терміново їхати на службу, не підозрюючи, наскільки серйозними будуть наступні події.

«Ніхто не думав, що почнуться обстріли з авіації, з кораблів», — зізнається прикордонник.

Увечері того ж дня дружина з донькою виїхали до Запоріжжя — Максим вчасно побачив, що ворожа авіація безперешкодно атакує місто, зокрема й район аеропорту, неподалік якого мешкала родина.

1 березня, переконавшись, що близькі у безпеці, він повернувся до Маріуполя для його оборони.

**Оборона міста та удар по театру**

16 березня 2022 року, коли російська авіація скинула бомби на будівлю Маріупольського драмтеатру, Максим уже перебував на території «Азовсталі».

«Побратими розказали, що скинули бомбу на театр. Я в тому театрі дивився балет, різні вистави, донька там виступала. Жахливі в мене відчуття були від цієї новини», — згадує він.

**Вихід у полон**

Через три місяці оборони захисникам «Азовсталі» повідомили про необхідність здатися в полон.

«Були думки, що коли ми це зробимо, то припиняться обстріли та не буде цих смертей. Останнім часом обстріли були дуже потужними. Вони знали, де є люди, й не рятували навіть глибокі бункери — використовували протибункерні ракети», — пояснює чоловік.

Про своє рішення Максим не встиг повідомити рідних. Військових виводили групами, перед виходом фіксували дані кожного. Зустріч із журналістами й представниками Червоного Хреста була спокійною — доки колону не привезли в Оленівку.

**Пекло Оленівки**

У колонії українських полонених зустріло цілковите безладдя — ні їжі, ні належних санітарних умов.

«У моїй казармі були голі стіни та 450 чоловіків. Спали на підлозі. Першу добу майже нічого не їли, на другу — міг бути шмат хліба. Водичка, й у ній щось плавало. Але хліб уперше за кілька місяців ми побачили саме там», — розповідає прикордонник.

28 липня 2022 року, коли в Оленівці стався вибух, що забрав життя щонайменше 53 українських військових, Максим перебував у цій же колонії.

«Прямо з-під стін нашої колонії зробили залп “Град”. Перший приліт був десь коло паркану, потім — другий залп, і він вцілив у дах того бараку. Зі слів хлопців, які вижили, вибух був і ззовні, і з середини. Було багато криків», — пригадує чоловік.

За його словами, адміністрація колонії змушувала українських медиків надавати допомогу пораненим, хоча подробиць про те, що сталося насправді, в’язням не повідомляли.

**Горлівка: побиття, голод і холод**

2 серпня 2022 року Максима перевели до виправної колонії в Горлівці, де на той момент утримували близько 1700 військовополонених.

«Старший сказав, що всі вказівки треба виконувати швидко. Каже: будуть бити, але всі виживуть. До барака проходив своєрідний “коридор” з людей, і поки йдеш — тебе б’ють. Хтось уже не міг ні ходити, ні повзати», — згадує він.

Кілька днів полонені ходили без одягу — його нібито забрали на дезінфекцію, та повернули вологим і безладно розкиданим. Взуття Максиму не віддали взагалі, тож тривалий час, навіть у мороз, він ходив у тапках.

В’язнів щодня змушували безоплатно працювати по вісім годин — прибирати територію, розбирати завали. Гострою проблемою стала нестача води.

«Через зневоднення хлопці сильно набрякали: ноги не влазили в тапки, обличчя набрякало так, що носа не було видно. Через тиждень знайшли каністри й давали по 20 літрів на добу на 300 чоловіків», — розповідає прикордонник.

Пізніше налагодили постачання технічної води зі старих шахт — пити її не рекомендували, але іншої не було.

Бараки не були пристосовані до холодів: вікна без скла, відсутнє опалення. Лагодити приміщення змушували самих полонених. Медична допомога обмежувалася найпростішими засобами — переломи фіксували без гіпсу й операцій, через що люди роками жили з непролікованими травмами.

**Листи з дому та надія на обмін**

Навесні 2024 року Максима перевели до Торезу. За роки ув’язнення він встиг отримати кілька листів від дружини та батька ще у Горлівці.

«Рідні писали, що у них усе добре, натяками. Я зрозумів, що дружина з донькою вже у Львові, що батько живий», — каже він.

Думки про родину допомагали триматися. Полонені жили чутками про можливий обмін, які самі іронічно називали «Барак-ФМ».

**Остання пересилка та звільнення**

Згодом чоловіка перевезли до Росії, в місто Бійськ, де тримали у невеликій тюремній камері разом із трьома іншими полоненими — усі вони нині вже на волі.

Коли охорона нарешті оголосила про обмін, ніхто з в’язнів не повірив одразу — надто часто подібні обіцянки виявлялися фейком.

«Нас вивели, дали одяг, оглянули, щоб усі мали ґудзики, були взуті й чомусь у рукавицях. Але ми думали — це може бути показухою», — розповідає Максим.

Найважчим випробуванням став багатогодинний переїзд в автозаку, де бракувало повітря. Лише опинившись у Білорусі, коли полоненим розв’язали руки й повідомили про автобус, вони почали вірити в реальність того, що відбувається.

«Прийшов представник України, заговорив українською — і стало зрозуміло, що це вже свобода», — згадує чоловік.

Зі шпиталю Максим одразу зателефонував дружині єдиним номером, який пам’ятав напам’ять.

«Сказав їй: “Доброго дня, вас вітає Державна прикордонна служба”. Вона вже знала, що я в списках», — усміхається прикордонник.

Перший ранок на волі виявився не таким безтурботним, як здавалося: побачивши у вікно людей у формі, Максим на мить знову відчув страх — звичка асоціювати однострій з побиттям зникала ще цілий тиждень.

**Возз’єднання з родиною**

31 грудня 2024 року дружина й донька приїхали до нього у шпиталь.

«Був шок, коли я побачив дружину й доньку — я не зміг їх одразу впізнати. Коли я виїжджав у Маріуполь, донька була ще маленькою, а тут вона так неочікувано виросла», — зізнається чоловік.

Після майже року лікування та реабілітації Максим вирішив продовжити службу у Державній прикордонній службі України.

«Донька мені допомагає відновлюватися. Їй уже 13 років, вона поряд зі мною, і це добре. Мрію, щоб війна закінчилася, а я на пенсії житиму у своєму будиночку з родиною», — підсумовує Максим Савченко.

Львівські