П’ять років очікування: батько звільненого з полону захисника розповів про найщасливіший дзвінок у своєму житті

27 жовтня 2026 р. 17:47

27 жовтня 2026 р. 17:47

23 жовтня в рамках чергового обміну полоненими на Батьківщину повернувся військовослужбовець Ренат Хайруллін, який понад п’ять років провів у російському полоні. Його батько, Вагіз Хайруллін, усі ці роки не припиняв боротьби за повернення сина та до останньої миті не вірив, що цього разу обмін справді відбудеться.

Чоловік поділився своєю історією в розмові із журналістами Суспільного, пише Суспільне .

**Дзвінок, якого чекали роками**

За словами Вагіза Хайрулліна, у день обміну жодної офіційної інформації в застосунку “Дія” не з’являлося, і дзвінка з Координаційного штабу також довго не було. Батько вже змирився з думкою, що доведеться чекати наступної можливості обміну.

“На вулиці йшов дощ, я сидів і думав: ну, мабуть, уже ні, цього разу дива не сталося. Думав, треба готуватися на наступний обмін. І раптом дзвінок. Говорять із Координаційного штабу: “Вашого сина звільнили!” У мене одразу такий мандраж у тілі, починаю їм у слухавку кричати: “Говоріть, говоріть! Я стільки років цього чекав, говоріть!” А вони мені: “Вашого сина звільнили, бережіть себе”, — пригадує Вагіз Хайруллін.

Щойно автобуси зі звільненими військовослужбовцями перетнули кордон, Координаційний штаб влаштував коротку відеозустріч між Чернігівською обласною лікарнею та місцем перетину кордону — батько й син змогли побачити одне одного на екрані.

“Він дивиться на мене на екрані й не вірить: “Тато, ти де?” А я йому відповідаю: “Де, де? Синок, я тебе зустрічаю! Я вже тут, скоро ночувати буду в Чернігові!”, — розповідає чоловік.

**Шоста поїздка та коротка, але важлива зустріч**

Вагіз Хайруллін зазначає, що ця подорож стала для нього вже шостою. Щоразу, коли з’являлася надія на обмін, він шукав квитки на потяги, прокладав маршрути й вирушав у дорогу, не знаючи напевно, чи вдасться цього разу побачити сина.

Безпосередня зустріч батька із сином виявилась короткою — звільнених воїнів чекав первинний медичний огляд і спілкування з фахівцями.

“Ми змогли проговорити кілька хвилин, обнялися. Я говорив йому: “Я дуже тебе люблю, синок”, і він мені так само відповів. Потім представниця Координаційного штабу провела мене всередину приміщення, де вони проходили обстеження, і там мені дали ще близько 5 хвилин розмовляти із сином”, — пригадує чоловік.

**Підтримка на роботі та допомога іншим родинам**

Вагіз Хайруллін працює водієм навантажувача на підприємстві “Укрпол”. За його словами, керівництво завжди з розумінням ставилося до його поїздок, попри нестачу персонала.

“На роботі казали, що людей не вистачає, немає ким замінити, але керівник розумів: це мій син, я мушу їхати. Нам навіть двічі виділяли машину. Звісно, скомпонувати все за один день і виїхати — це дуже важко, але я їхав знову і знову”, — розповідає батько.

Цього разу чоловік вирушив у дорогу не сам — він супроводжував двох жінок зі Стрия, чиї рідні досі вважаються зниклими безвісти. Маючи великий досвід у всіх процедурах, Вагіз допомагав їм орієнтуватися: пояснював, куди звертатися, з ким розмовляти та де шукати інформацію чи фотографії.

**”Душа має спокій”**

Повернувшись додому до Стрия після обміну, чоловік відчув давно забуте відчуття спокою.

“Я приїхав додому, поїв, вийшов на вулицю… Мені 63 роки, і в мене вперше в житті таке відчуття: душа має спокій. Мені зараз нічого більше не потрібно, просто ходжу по магазинах, купляю щось дрібне, і всередині нарешті тишина”, — ділиться батько.

Попри радість від повернення сина, Вагіз Хайруллін наголошує, що не припинить своєї громадської діяльності та продовжить підтримувати інші родини, які досі чекають на звільнення близьких з полону.

“Я дав обіцянку іншим батькам і дружинам. Я їх не кину і буду з ними до кінця, поки останній рідний не повернеться з полону. Я буду ходити на акції, піднімати їхні прапори та фотографії, допомагати всім, чим можу”, — каже чоловік.

**Порада іншим родинам**

Насамкінець Вагіз Хайруллін звернувся з порадою до тих, хто досі чекає на повернення рідних з полону, — не опускати рук і активно шукати будь-яку доступну інформацію.

“Своєю порадою скажу одне: не сидіть склавши руки. Треба ходити, говорити, шукати побратимів. Коли я тільки починав, я нічого не знав, приїхав до Львова із саморобним плакатом. До мене підходили хлопці, побратими сина, ділилися інформацією, і так потихеньку з’являлися зачіпки та надія. Головне — вірити й діяти. Там, де сидів мій Ренат, залишилося ще багато хлопців. Вони дуже чекають на повернення додому, і ми повинні за них боротися”, — додав Вагіз Хайруллін.

Львівські