Особистий досвід на сцені, сльози у глядацькій залі. Первомайськ оваціями віддячив акторам

18 жовтня 2024 р. 11:35

18 жовтня 2024 р. 11:35

Моновиставу «Бо я і є Україна» представив Миколаївський академічний художній театр у головний фестивальний день Артмарафону Вінграновського 12 жовтня. Щемка та близька всім українцям історія біженки, яка співом у метро за кордоном збирає кошти на допомогу Україні, виклала у глядачів захоплення і сльози. За словами режисера Артема Свистуна, такою і була мета вистави.

«Сьогодні наші глядачі рефлексували, тому що кожного торкнулася війна. Театр через свої вистави має це робити, щоб людина прожила це: поплакала, посміялася, поспівала з нашою героїнею і відбувся катарсис для кожного глядача» , — коментує емоції глядачів режисер.

Сюжет

У центрі сюжету історія Надії, яка зібрала у маленьку валізу все своє минуле життя і змушена чекати на закінчення війни за кордоном. Батьки дівчини в окупації. Друг на фронті. Єдине, що допомагає їй триматися — це спів! Вона співає в метро, збираючи гроші на допомогу Україні. Співає українські пісні, розповідаючи місцевим про величну культуру свого народу. Вона співає, щоб не втратити власну ідентичність. І отримує шанс — стає учасницею вокального шоу на якому розповідає свою історію, історію свого народу, своєї країни.

«Ця вистава народилася на День незалежності 2024 року. Ми порадились з нашою акторкою Ольгою Сторожук (виконавиця головної ролі у виставі — ред.), адже вона має музичну освіту, щодо того, щоб зробити виставу за творчістю Квітки Цісик і вона погодилась. Квартет на сцені — це родина Криворучко: тато, мама і дві доньки. Вони створили усі партитури, разом з Ольгою вивчили їх» , — розповідає Артем Свистун.

Протягом вистави зі сцени звучать дивовижні пісні Квітки Цісик у виконанні актриси. Під живий акомпанемент вони створюють у глядачів потрібний настрій, підсилюють емоції від побаченого та почутого.

Врешті, не так вже й важливо чи переможе у шоу дівчина чи ні, адже для неї головне, щоб війна закінчилась і вона змогла врешті повернутись до своїх рідних, до себе додому.

Інтерв'ю з режисером та акторкою

Авторка п'єси, за якою створена вистава «Бо я і є Україна» , Людмила Оспадова в перші дні повномасштабного вторгнення разом із іншими українками виїхала до Болгарії, де перебуває досі. За словами режисера, історія головної героїні вистави цілком реальна, зібрана зі всього побаченого авторкою в еміграції.

«Насправді це трішечки автобіографія кожного з нас. До повномасштабного вторгнення ми не об'єднувались навколо наших традицій, нашої нації, ми не розуміли, наскільки це важливо для нас, що насправді я найбільше в житті люблю свою сім'ю, свою родину і свою Україну. Цього розуміння не було.

Наразі ми об'єднані проти ворога, але війна закінчиться і нам треба буде об'єднатися навколо себе, своїх традицій, своєї нації. Це чи не найважливіше, щоб надалі наша єдність не згасла, а ми ставали ще сильнішими. Війна закінчиться і нам треба буде зробити висновки, як каже героїня вистави і жити далі, ставати ще міцнішими. Я думаю про це, коли граю. Насправді, робота над виставою — це безкінечний процес, ти постійно маєш над чим працювати.

Це в приципі складне життя, казатимемо правду. Під час підготовки я спілкувалася з дівчатами з Херсона, які пережили всю окупацію в Херсоні. Вони розповідають про свій досвід так просто. Вони не розуміють, наскільки вони сильні, що пережили все це. Це трагедія і водночас вони стали неймовірно сильними людьми. Але дівчата про це розповідають, як про звичайний досвід. Все життя українців зараз, наш досвід — і трагічний, і драматичний, але водночас потрібний для нашого зростання», — розповідає акторка театру Ольга Сторожук .

«Можливо, комусь боляче щось пригадувати, але це потрібно казати, потрібно пригадувати, переживати, треба виплакувати це, не накопичувати. Людина має вичавлювати це з себе і проходити терапію на таких виставах.

А за кордоном повинні бачити, що у нас в країні відбувається. Кожна дівчина в еміграції в якийсь момент опускає руки — що я тут одна зроблю. Вони повинні розуміти, що вони не самі, їх багато.

Цей проєкт створений для підтримки української діаспори за кордоном», — додає режисер.

Проте, на думку режисера, важлива ця вистава не лише для українців, іноземці теж мають її побачити, щоб врешті зрозуміти, що ж насправді відбувається в Україні: «На жаль, інформаційна війна триває, відеохроніка в Youtube стирається, тому що це доказова база цих жахіть.

Нещодавно ми повернулися з Болгарії (возили туди ще одну нашу виставу «Проста українська скіфська баба» — за романом «Доця» Тамари Горіха Зерня). Багатьом болгарам ми просто відкрили очі на події в Україні: ми показували їм відео прильотів ракет у лікарні, театри, житлові будинки. Розповідали, що до нас прийшов ворог-терорист, який знищує нас, нашу культуру, цілу націю: молодих чоловіків, жінок, дітей вбивають і це відбувається у 21 сторіччі. Вони ж досі були впевнені, що українці самі себе бомблять. Реакцією болгар на побачене був шок. Тож такі вистави просвітницького характеру вкрай важливі для нас. Ми вже готуємось до міжнародного фестивального туру. З виставою «Бо я і є Україна» нас запросили до Болгарії, Польщі, Італії» .

Попри те що, на жаль, глядацька зала міського Центру культури не була заповнена, за словами пані Ольги, атмосфера, що там панувала, допомогла їй зіграти виставу:

«Моновистава — дуже цікавий формат, оскільки мої партнери — це мої глядачі. Я повинна зрозуміти, хто вони, які вони, знайти з ними ту синергію, той конект, адже у всіх свій життєвий досвід. Тому щоразу це нова вистава. Так, є п'єса, є текст, але навіть енергія, що панує в залі — різна, і перед початком ти щоразу в передчутті: що буде зараз?! Таке щемливе й радісне передчуття. Сьогодні на сцені було це передчуття» .

І пані Ольга, і пан Артем залишались у Миколаєві увесь час. Навіть попри небезпеку, яка досить відчутно нависла над містом, актори продовжували працювати.

«Як керівник я розумів, що мені треба залишатися в місті. За мною стоїть колектив, за мною стоять люди, місто було на грані захоплення, але більше 100 осіб колективу дивились на керівника: що робити? Коли вже було дуже небезпечно, ворог стояв на підході. Місто без води. без світла, але ми працювали. Унікальність нашої роботи, нашої незламності, що ми працювали в шелтері, в укритті», — ділиться спогадами Артем Свистун.

Як і в історії головної героїні вистави, на виїзді Ольги Сторожук з Миколаєва наполягав її тато: «Чому я маю виїжджати зі свого дому, своєї країни? Я категорично не хотіла цього робити. Але якось ми з батьками потрапили під обстріл в Миколаєві і для тата це був фінальний аргумент, чому я маю виїхати. З точки зору чоловічої логіки я розумію, але з точки зору жіночої інтуіції, віри, надії й сподівань я зрозуміла, що цього я не зроблю» .

Миколаївські