У Миколаєві відбувся допрем’єрний показ стрічки «Редакція»: інтерв’ю з режисером Романом Бондарчуком

18 листопада 2024 р. 13:37

18 листопада 2024 р. 13:37

16 листопада миколаївці зустрілися з командою українського фільму «Редакція» та взяли участь у дискусії про локальні медіа як рушії суспільних змін. Стрічку знімали незадовго до повномасштабного вторгнення на Херсонщині. Епілог знімався уже в Словаччині.

Режисери сатиричної комедії: Роман Бондарчук та Анастасія Ямщикова. Світова прем’єра фільму відбулася на 74-му Берлінському кінофестивалі і його уже могли побачити глядачі інших країн. В Україні стрічку покажуть у кінотеатрах з 28 листопада. Миколаїв став другим містом із тринадцяти запланованих, де пройшов допрем’єрний показ.

Від авторки: «Ми дивилися фільм разом зі студентами-медійниками та колегами»

Ще не бачила, але чула, бо уже відгуки були від херсонців. Вони стали першими, хто переглядав стрічку. Воно й не дивно: звідти родом Роман Бондарчук , там же знімався фільм, частина акторів підбиралася з місцевих, тож цілком логічно: перші глядачі теж херсонці. Ми дивилися фільм разом зі студентами-медійниками та колегами з кафедри журналістики, реклами та PR-технологій НУК. Звісно, у кожного свої очікування. Для себе розуміла, що буде про журналістське життя в редакції, але щоб так жорстко, з «неуставними картинами»... А ще коли все це примірила на себе, то зовсім сумно стало. Скажу відверто, трусило від багатьох сцен стрічки, бо, на жаль, через таке довелося проходити. В сценах пізнаєш знайомі абсурдні ситуації та типових героїв: начальників, депутатів, виборців, усіляких коучів та журналіста-правдошукача. Це така жорстка сатира, від якої не знаєш: плакати чи сміятися. Відчуття насправді сумбурні, але такі, що змушують здригнутися і прокинутися. Зміни мають бути, вони уже є — і якраз про це говорили під час дискусії. А війна, як не дивно, стала поштовхом до розвитку локальних медіа.

Дещо із сюжету та про головних героїв із вуст редактора Романа Бондарчука

Головний герой стрічки Юрій — екоактивіст, журналіст, ідеаліст. Він бореться за справедливість і йде проти системи. Сюжет фільму розгортається на Херсонщині. Юрій стає свідком підпалу лісу. Щоб донести цю інформацію або просто достукатися до місцевих редакторів газет, герою доводиться долати усілякі абсурдні ситуації. Він опиняється у вирі корупційних схем та фейкових новин. «Однак, ця абсурдність, — говорить автор, — і є справжнім життям української регіональної журналістики». Практично всі сюжети: від флешмобу мера до сектантського екопоселення — це з історій херсонських медіа.

— Юру зіграв Дмитро Вагненко, — розповідає Роман Бондарчук, — який на момент написання сценарію був журналістом-розслідувачем і займався темою лісових пожеж. Нині він військовий. Дмитро писав про активістів, які намагалися пожежі зупинити. Ми з ним збирали інтерв’ю у місцевих журналістів і так стали друзями. І врешті-решт я запросив його зіграти головного героя, бо він був надзвичайно глибоко в матеріалі. Його маму зіграла Римма Зюбіна, Лєру — режисерка Жанна Озірна (не можна не згадати цікавий курйоз, як цьогоріч Жанна Озірна була в одній номінації на кращу акторку «Кіноколо» з Іриною Ніршою, яка знялася у «Медовому місяці» режисури Озірної). Андрій Кирильчук — актор з Івано-Франківського театру, редактор Максим Курочкін — відомий драматург. А прибиральницю зіграла фітнес-тренерка з Херсону. До речі, вона і досі там, і приходила до нас на допрем’єру, розповідала про своє життя нині. Я взагалі люблю поєднувати професійних і непрофесійних акторів, люблю запрошувати людей з тих місць, де я знімаю, бо таким чином я можу передати якісь особливості вимови, засмагу, колір шкіри — все, що притаманне цьому регіону, і те, що в принципі не кожен актор може донести. У нас у всіх епізодах можна зустріти сучасних військових героїв. Ось сьогодні був у нас військовослужбовець Сергій з Херсона, який брав участь в одному із епізодів.

Військовий Сергій з Херсона, який брав участь в одному із епізодів Фото: Наталія Клименко

— Зйомки фільму проходили лише на Херсонщині? — цікавлюся.

— Ми поставили обмеження, що це не далі 50 кілометрів від Херсона. В ігровому кіно дуже багато усього: велика група людей, цілий караван машин, краще далеко не їздити. Тому найдалі, куди ми від’їжджали, — це Раденськ, Олешківська пустеля, місця між Херсоном і Голою Пристанню, траса у напрямку Берислава, де йдеться про відкриття газової труби, ну і, звісно, Херсон. А епілог ми дознімали в Словаччині, тому що це було уже після початку великої війни. І ми шукали в Словаччині шмат землі, який би нагадував Херсонщину. Це було дуже складно, бо Словаччина маленька і вся оточена горами. Ми знайшли галявину, мальовничу, з похиленими деревами, але вдалині виднілися гори. Наша співсценаристка Дарія сказала, що це будуть гори звільненого Криму. І ми вирішили, що в кіно можуть будуть якісь умовності. Групу акторів ми привезли з Києва, а в Словаччині знайшли близько ста п’ятдесяти акторів — українців, які туди виїхали після початку великої війни. Вони з радістю знімалися і нам було легко з ними комунікувати.

Наталія Клименко та Роман Бондарчук Фото: Наталія Клименко

«Редакція» — це метафора сучасного невизначеного світу, сповненого хаосу та несподіванок

Стрічка «Редакція» — драма з елементами комедії, де піднімаються гострі проблеми нашого суспільства і сьогодення в тому числі. Як каже сам Роман:

— «Редакція» — це метафора сучасного невизначеного світу, сповненого хаосу та несподіванок. А тригером, щоб його зняти, став світ постправди, світ, який скочується в цей хаос.

— Це навіть не стільки метафора, — наголошує редактор, — як на прикладі провінційної редакції хотілося поговорити про те, як інформація породжується та як спотворюється. Це про те, як влаштована природа людини і як складалися стосунки в ЗМІ.

Редактор наповнив фільм історіями, які знайомі йому з 14 років, коли почав працювати у журналістиці. Тепер ці спогади він увімкнув на повну потужність.

— У віці 14 років, — пригадує пан Роман, — я почав знімати для газети, почав цікавити цією професією і вже в 19-му з’явилася можливість писати сценарії. Ми з колегами зробили дуже багато інтерв’ю з місцевими журналістами і «діячами політики», якщо це можна так назвати, в Херсоні, і на основі цих розмов взяли свідчення їхніх злетів, успіхів, падінь — і склали всі ці досвіди. Багато у фільмі передвиборчих речей, впізнається Херсон. Просто у мене не було іншого спостереження.

— Я виріс в родині журналістів, — ділиться Роман, — мій батько працював на телеканалі «Скіфія». Вів новини , часто у них не було прогнозу погоди, він просто вигадував, і не переймався про те, щоб було точно. Потім батько працював у комерційній газеті і вона була в готелі «Київ», це було пару кімнат всього. І це було дуже цікаво: спостерігати, як вигадувалися ідеї, інформація, сенсація і як керівник відділу писав гороскопи.

— Спостерігаючи за виборами в Америці, — каже Роман, — зараз шкодую про те, що це відбувається після наших зйомок, бо точно так всі «танцюють», Ілон Маск купує голоси по 48 доларів за штуку, всі ходять з заклеєним вухом на підтримку основного кандидата, який ще не в комі, але вже, здається, на шляху до неї. Все це доволі універсально і багато де, за кордоном, де ми це показували, глядачі впізнавали якісь регіональні ЗМІ, діячів, політиків і журналістів. Тому я й кажу, що це не стільки про Херсон, а про те, як влаштована природа людини.

— Як народилася ідея фільму, як довго визрівала? — запитую.

«Це була справді цікава публіка, цікаві кінематографічні історії, смішні, абсурдні»

— Ідея завжди була, але почався ковід і якось почали множитися конспірологічні теорії, почали вилазити на світ божий: «Зробиш собі укол — виросте хвіст», — відповідає Роман. — І це якось дуже вражало. Вражало, як маніпулювали росіяни інформацією щодо захоплення сходу України, як вони придумували всіх цих «розіп’ятих мальчіков» — і як все це не мало просто дна. Всі ці речі, які не просто були негарно зроблені та втілені, але вони ще й впливали на людей, знаходили своїх прихильників — і це вражало. Хотілося розібратися, як це працює, чому таке взагалі можливо. Так наклався досвід з моєї юності, коли я працював у газеті, фотографував і писав там якісь замітки, коли редактори знали, що цікавить людей і чого їм краще не знати. Особливо, коли мова заходила про складні речі, які потребували увімкнення мізків і, звісно, за таку інформацію ніхто не платив. Це була справді цікава публіка, цікаві кінематографічні історії, смішні, абсурдні. І коли ти робиш те, що тобі болить, тривожить і лякає, смішним, воно, по-перше, досягає більшої кількості людей, і, по-друге, стає не таким страшним. І коли умовно даючи комусь хабаря, хтось то й подумає, що це збоку виглядає занадто тупо, дико й неприйнятно…

— Самі зйомки розпочалися у квітні 2021 року. Ми зняли все, окрім епілогу і монтували фільм, коли почалося повномасштабне вторгнення. Відповідно, роботу припинили і якийсь час ми ним не займалися, а вже в 2023 році знайшли партнерів у Чехії, які допомогли зробити постпродакшн, і партнерів у Словаччині, які допомогли зняти епілог фільму.

— Дивлячись фільм, у мене склалася думка, що всі ситуації знову можуть повторитися? — продовжую розмову.

«Мені здається, що фільм сьогодні має нову актуальність»

— Всі зараз говорять про вибори як один із можливих сценаріїв, — відповідає Роман Бондарчук. — Оскільки у воєнний час інформація дозується, але це виникає якось зненацька і, умовно кажучи, в адміністрації воєнній, у Херсоні, раптом починають з’являтися білборди, на яких голова робить місту подарунки. Мені здається, що фільм сьогодні має нову актуальність у зв’язку з тим, що скоро з’явиться інформація про вибори і, головне, щоб не з’явилося у формі «танців та гречкосіїв», як це все було до вторгнення.

— У фільмі багато символів?

«Якщо не зупинити пожежі, то почнуться смерчі»

— Я би не сказав, що ми навмисне хотіли оздобити фільм символами, але, скоріш, вони там вочевидь є. Вони приходили з якихось документальних спостережень, розмов з місцевими. Тобто, якщо говорити про естетичний вибір чи образний, чи метафоричний, для прикладу — смерч, то він має дуже практичне коріння, бо смерчі приходять тоді, коли знищують ліси або ж лісосмуги. В 2021 році це була часта новина, коли прилітав якийсь смерч, забирав з собою хати, тварин. І герой про це каже: якщо не зупинити пожежі, то почнуться смерчі. Є абсолютно прямий зв'язок між причиною і наслідком. Після початку війни цей смерч отримав більше якесь значення, аніж кару за безвідповідальність людей. Але це теж ніде не пояснюється, це смерч, бо лісів не стало. Бабак — це місцевий житель, він там вічний. Побачив небезпеку — сховався, коли безпечно — знову з’являється. Вірю, що він навесні обов’язково з’явиться. До речі, бабака ми збиралися знімати наживо, але через недоступність уже на тій території ми дозавершували все за кордоном. Надірваний прапор сьогодні втілений у сотнях прапорів. Знаєте, зміни будуть, вони вже є. І буде обов’язково перемога, і буде ще більше роботи. Це буде робота всередині суспільства. Треба буде не тільки висаджувати ліси, а й якось виробляти нові принципи взаємодії, в тому числі все те, що було показано у фільмі, в принципі, щоб не було можливе, а викликало тільки сміх, а не бажання приєднатися до цього карнавалу.

— Фільм побудований на ритуалах. Вони від відкриття газової труби, на який покладається багато ресурсів, — до намагання повернути мера до життя, щоб зняти з ним коротке відео для рекламної кампанії. І там немає ніякого практичного змісту. Це абсурд, доведений ще до більшого градусу. Такий самісінький у нас в Херсоні був бізнесмен, який збудував собі екопоселення.

— Ваші мрії та плани на майбутнє? — запитую на завершення розмови.

— Я мрію, щоб люди поверталися і все відбудовувалося, і в сучасній, комфортній для життя формі, — відповідає режисер. — Тому що це дивовижні землі, це дивовижно енергетично-природні місця і села. І вони обов’язково мають цвісти всі. І я цього бажаю всім, бо я теж тут виріс. Це мої мрії і побажання. Щодо творчих планів, то нині працюю над двома документальними фільмами: про наших дітей, які живуть під час війни, як вони змінюються і як війна на них впливає. Другий — це «Відбудова». Ми документуємо всі процеси пов’язані, від якихось найпростіших жестів допомоги сусід сусідові, щоб якось відновити зруйновані хати, до міжнародних конференцій. Як європейці і всі наші союзники на найвищому рівні намагаються уявити собі цю відбудову, створити проєкти модернізованої відновленої України. Ми зараз документуємо, як допомагають данці відновити Миколаїв. Це буде тривале спостереження: від концепції до найкращого втілення цього. Україні потрібно багато працювати над тим, щоб змінити усе це. І висаджувати новий ліс мають усі: і ті, хто його експлуатував. Тоді буде результат. І головне, що ми це усвідомлюємо. А поки дякуємо ЗСУ за те, що можемо рефлексувати.

Миколаївські