«Народжувала під плитами»: історія врятованої вагітної Жульки та її захисників із Первомайська

21 листопада 2024 р. 10:39

21 листопада 2024 р. 10:39

Надія Пономарьова — 60-річна зоозахисниця із Первомайська. Вона рятує, лікує та прилаштовує у нові сім'ї тварин, яких люди викидають на вулицю. Сьогодні у неї під опікою родина четверолапих: мати, батько, діти та сусідський пес. Живуть вони в будці, яку спеціально з іншого двору принесла дівчина-волонтерка. Історію про Жульку, її родину та про те, як живеться безхатькам, — розповіла журналістці пані Надія.

Надія Пономарьова, Первомайськ Автор: Наталія Клименко

«Їх тут було набагато більше, але отруїли одну, іншу прибили»

У подвір’ї будинку 141, що по Одеській, чутно дзвінкий гавкіт. Розумію, що мені саме туди. Направляюся. Мене, ледь не збиваючи з ніг, зустрічають відразу четверо хвостатих. Ластяться, підстрибують, весело підкручуючи пухнастими хвостиками. Біля них четверо жінок — усміхаються. Здалеку чую: «То вони вас так вітають» . Відповідаю на теплий прийом хвостатих і вітаюся з жінками.

— То це ваші підопічні? — запитую.

— Так, — відповідає пані Надія, — це всі, що залишилися. Їх тут було набагато більше, але то отруїли одну, іншу прибили. А ось, гляньте, це наша Жулька. Вона у нас тут отаманша. А це її діти, а це батько цих дітей. Вони всі тут у нас, в одному подвір’ї. Ми їх доглядаємо, лікуємо, годуємо.

Переді мною продовжують вистрибувати хвостаті. Всі вони схожі між собою, як дві краплі води. Я відразу не можу розпізнати, де хто є. Врешті-решт мені вдається зробити фото Жульки і ми продовжуємо з пані Надією розмову.

Автор: Наталія Клименко

«Бідолага забилася під плити і там народила восьмеро цуценят»

— У Жульки дуже сумна історія життя, — каже жінка. — Її нам підкинули минулого року увечері, просто хтось з автівки взяв і викинув. Вона вагітна, живіт здоровенний, голодна, худюща, аж ребра світилися. Бідолага забилася під ці плити (показує, під які саме, — авт.) і там народила восьмеро цуценят. Доки ми розібралися — її хтось отруїв. Нам вдалося її врятувати. Сусідка Алла завантажила її та цуценят в машину і відвезла до ветлікарні. Дякувати, врятували нашу Жульку. То ми всі гуртом тут відгодовували її та цуценят, лікували, робили щеплення та стерилізували.

Неподалік бачу ще одну собаку, але окрас зовсім інший. Запитую: а це хто?

— Це з іншого двору собака приблудив. Ми його старичком називаємо, — усміхаючись, відповідає Надія. — А ось і тато підбіг, дивіться, який він у нас. Наша Жулька уже двічі приводила цуценят. То це від другого приплоду залишилося. А тато з іншого двору перекочував до нас, то дівчина-волонтерка принесла нам будку, де він жив. Тепер у нас вся родина проживає.

Собаки шумно і весело підстрибують, одна з поперед одної намагаючись щось продемонструвати. Пані Надія суворим голосом заспокоює їх. І вони, на диво, слухаються. Але, як тільки бачать незнайомця, усією ватагою біжать і гавкотять.

Підходжу до прохожої і запитую: «Не страшно, коли біжать на вас гуртом?»

— Ні, — відповідає жінка. — Я люблю собак, тому вони мене, напевне, відчувають. Але хочу сказати, що в цьому дворі дуже вгодовані і доглянуті тваринки. Ось у нас, на цукровому, вони злі, бо до них погано ставляться. А тут я бачу, що доглядають їх добре. Дякую тим, хто турбується про чотирилапих.

Автор: Наталія Клименко

Жінка легенько потріпує рукою по собачій морді і йде у своїх справах. А сімейство чотирилапих побігло у своїх. Ось ще вийшла дівчинка погуляти з песиком. Вони до неї чіпляються. Питаю: «Не боїшся?»

— Ні, — відповідає Даринка, — вони добрі. І я з ними знайома уже цілий рік.

— А як ти думаєш, хто має опікуватися ними? — запитую у дівчинки.

— Напевне, хтось має бути з влади, або хтось, кого призначать згори, — відповідає вона.

— Нас багато, хто вболіває за долю собак, — розповідає пані Надія, — але є й чимало тих, хто їх ненавидить, хто труїть і вбиває. З першого приплоду Жульки половина загинула собачат, а іншу вдалося прилаштувати.

«Має бути відповідальність кожного з нас за своїх тваринок»

— То як думаєте далі вирішувати питання з безпритульними? — запитую у зоозахисниці.

— Не знаю, — зітхаючи, каже пані Надія. — Зараз такий складний час, що важко щось казати чи придумувати. Звісно, було б добре, щоб притулок був, куди б можна було відвозити таких безхатьків. У нас тут є чоловік у будинку, який до повномасштабного вторгнення опікувався цим питанням, але зараз у нього такої можливості немає. А ще має бути відповідальність кожного з нас за своїх тваринок. Маємо контролювати популяцію і не давати їм ставати безхатьками.

— А як давно ви стали опікувати тваринами? — знову цікавлюся.

— Люблю тварин здавна, але щоб ось так доглядати, то, напевне, тільки під час війни, коли Жульку нам підкинули. Я не можу пройти повз, коли собака чи кіт дивляться на тебе. Іду і купую їм щось поїсти. Допомагають іноді сусіди з грошима, а так з пенсії доводиться купувати. Є у нас на восьмому поверсі жінка, яка дає мені гроші, а я уже купую корм. Ось так разом і доглядаємо за безхатьками. Звісно, має бути якась програма міська. Я оце коли дивлюся відео з тваринами — плачу від безсилля. Тож лишається підгодовувати, захищати від тих, хто агресує. Завжди кажу таким: «Собаки люблять, щоб до них по-доброму. Тоді вони не кусатимуться і не нападатимуть».

— Наші — мирні, — продовжує пані Надія, — вони тільки гавкають дуже, але не кусають.

— А як інші люди з будинку, ті, які не сприймають поруч сусідства тварин? — цікавлюся.

— Спочатку обурювалися, — відповідає Надія, — що, мовляв, заважають своїм гавкотом, а, можливо, хтось із них і отруїв. Тепер звикли. Бо ж вони наші. Подивіться, які гарні усі.

Собаки зграйкою майнули подвір’ям — і уже понеслися в іншу сторону. А я подумала: пощастило їм, що біля них такі людяні люди. Пані Надія услід їм щось прокричала і пішла вигулювати свого песика.

Це одна із сотень історій, коли люди стають на захист чотирилапих, коли опікуються і надають допомогу. Але є й чимало прикладів жорстокого поводження, коли доводиться волонтерам рятувати тварин, лікувати й прилаштовувати їх у родини. І так захотілося, щоб цей світ, хоч на крапельку став добрішим і людянішим. Щоб питаннями безхатьків-тварин займалися не лише волонтери, а й думали про це можновладці. Бо ж життя в громаді напряму залежить від рішень місцевого врядування і від їхнього бажання зробити його комфортним та зручним. Можливо, хтось зараз і закине мені, мовляв, війна, а ти про притулки, собак та людяність. Але ж війна не привід для жорстокості, навпаки — для ще більшої людяності. Нехай історія Жульки стане для нас усіх прикладом та застереженням: «Не руш, не ріж, не убивай. Воно ж живе».

Миколаївські