140 років українського жіночого руху: Наталія Делієва — жінка, яка бореться

04 грудня 2024 р. 10:31

04 грудня 2024 р. 10:31

У 2024 році в Україні відзначають 140 років українського жіночого руху. У цього руху — велика і багата історія. Від першопроходиць, які проривали заборону на вищу освіту і досягали визнання в науці, до сучасних цілеспрямованих науковиць, військовослужбовиць, волонтерок та мисткинь. Сьогодні Гард.City знайомить своїх читачів із активісткою жіночого руху, головою Всеукраїнської громадської організації «Асоціація жінок України «Дія», культурною та громадською діячкою, військовою волонтеркою, продюсеркою українських мультимедійних виставок Наталією Делієвою.

Наталія Делієва Фото: з особистого архіву

Довідково

Український жіночий рух бере свій початок в 1844 році. Саме 8 грудня 1844 року в Станіславові (зараз Івано-Франківськ) за ініціативи відомої громадської діячки та письменниці Наталії Кобринської було засноване «Товариство руських женщин» (від слів Русь, русини — тобто, українці), яке в 1922-му році перейменовано на «Товариство українських жінок». У 2024-му йому виповнюється 140 років.

Передмова від авторки: «Наталія завжди вирізнялася активністю та неординарністю»

Іноді життя зводить з людьми, з якими потім завжди підтримуєш зв'язок, бо ж вони стають для тебе близькими по духу. З Наталією Делієвою знайома дуже давно, ще з моменту заснування ГО «Асоціація жінок України «Дія». Ми навіть створили у нашому місті осередок «Дії» і в якийсь момент були активними учасницями всеукраїнського жіночого руху саме від «Дії». Більше того, Наталя свого часу делегувала до нас на фестиваль «Пісенна моя Україна» Олену Палашик як членкиню журі. Ми разом їздили до Верховної Ради, бували на спільних тренінгах та семінарах. А коли почалася повномасштабна, кожна почала у своєму регіоні волонтерську діяльність.

Наталія завжди вирізнялася активністю та неординарністю. В ній — величезний потенціал енергії та невичерпного запалу. Напевне, саме через те і організацію було названо «Дія». Ідея взяти інтерв’ю у Наталії виникла сама по собі. Тим паче, що читачі нашого видання знайомляться з активісткою уперше, хоча частина активних жінок нашої громади давно знайомі з Наталією і уважно слідкують за її діяльністю. Сьогодні, коли Україна відзначає таку солідну дату жіночого руху, дуже хочеться почути її голос: голос громадської діячки, волонтерки, активістки і великої патріотки України. Тож перше, з чого починаю, прошу Наталію трішки розповісти про себе.

Фото: з архіву Наталії Делієвої

Наталія Делієва: «Я живу в Одесі з Дня Незалежності і люблю її всім серцем»

— Я живу в Одесі з Дня незалежності України, люблю її всім серцем, — розповідає Наталія Делієва. — Народилася 11 грудня 1967 року в Новій Каховці Херсонської області, зараз вона окупована ворогом. У 1985 році із золотою медаллю закінчила середню школу №1, з відзнакою — музичну школу по класу фортепіано. Навчалася у Дніпропетровському державному університеті, де здобула спеціальність «Математик, викладач математики».

Свою трудову діяльність почала з музичного керівника в дитячому садочку. Викладала у школі дітям математику та українську мову. З 1997 по 2000 рік працювала редактором газети «Робота та відпочинок», до речі, журналістика мене дуже захоплювала та й зараз люблю аналізувати, досліджувати, писати.

У 2000 році стала директоркою легендарного театру «Маски-шоу», юридичної особи ТОВ «Комік-трупа «Маски», з яким працювала 17 років. Маю три вищі освіти, беру участь у цікавих семінарах, стажуваннях, форумах, конференціях. У 2010 році була на стажуванні в США в рамках програми USAID по темі «Театри і музеї як стимул культурного і демократичного розвитку суспільства». В 2017 році проходила стажування «Присутність на ринках ЄС. Інтенсивний бізнес-курс» в рамках програми CEASC. Тоді ж закінчила Одеський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при президентові України, здобувши кваліфікацію «Магістр державного управління». У 2018 році пройшла стажування в Європарламенті в Брюсселі завдяки перемозі у всеукраїнському конкурсі «Кращі ініціативи жінок України для економічного розвитку місцевих громад». У 2019-му навчалась в Інституті політичної освіти в проєкті «Посилення місцевої демократії», програма «Основи місцевого самоврядування», «Аспен Інститут Київ». Відвідувала семінари «Відповідальне лідерство», «Бізнес і суспільство». У 2023 році закінчила Національну академію керівних кадрів культури і мистецтва: ступінь — магістр, галуз знань — культура і мистецтво, спеціальність — «Менеджмент соціокультурної діяльності». Диплом з відзнакою.

Фото: з архіву Наталії Делієвої

«Щодо громадсько-політичної та освітньо-культурної діяльності, то вона у мене дуже різноманітна»

— З 2013 року — президентка БО «Перший благодійний театральний фонд», — продовжує розповідь Наталія. — З 2016 року — голова всеукраїнської громадської організації «Асоціація жінок України «Дія». З того ж року проводжу в Одесі фестиваль «Руде місто», з 2020 року — голова Одеської обласної територіальної організації партії «Голос». З 2021 року — продюсерка імерсивних виставок. З 2022 року — військова волонтерка. Крім роботи на ниві волонтерства, у мене чоловік, діти, онуки, мама 86 років, тато 87 років, громадська жіноча організація, благодійний театральний фонд, купа родичів, моя політична партія, яку я очолюю на Одещині, гуманітарний центр допомоги внутрішньо переміщеним особам.

— Як для тебе розпочалася повномасштабна війна? — запитую.

«24-го вранці чоловік розбудив: "Війна почалася!"»

— Ще до початку повномасштабного вторгнення я як волонтерка співпрацювала з 18-м окремим батальйоном морської піхоти, — відповідає Наталія. — Ми разом з дівчатами з ГО «Асоціація жінок України «Дія» їздили до них в Сарату Одеської області з концертами та подарунками. Пам’ятаю, як 20 лютого 2022 року мені зателефонував замполіт та попросив допомогти з матеріалами для укріплень. Я ще тоді подумала, мовляв, навіщо щось зміцнювати та ще й у Сараті? «Ні, — каже він. — Нас перевели, ми неподалік Одеси». «Добре», — сказала я та 23 лютого привезла їм все, що просили. Тоді ще подумалося: поганого дня з радянською історією я з військовими зустрілася, але оскільки я не з квітами, а з мішками для піску приїхала, то нічого. Ну, і все…

24-го вранці чоловік розбудив: «Війна почалася!» Я на нього накричала спросоння: «Що ти верзеш! Яка війна?» Той день був для мене, наче страшний сон. Мені здавалось, що я маю прокинутися, що все неправда. Це безглуздя! За що? І тільки наступного дня я прийшла до тями. Вранці замполіт написав, що потрібні клейонка, скоби, цвяхи. Понеслося.

— Чи не було думки покинути Одесу, адже місто і досі під обстрілами? — розпитую далі.

«Якщо ми всі поїдемо, то хто буде нашим захисникам допомагати?»

— Були пропозиції від друзів виїхати за кордон в США, в Німеччину, в Чорногорію, в Бельгію і навіть в Австралію. На що я їм відповідала, що нікуди не поїду, бо якщо ми всі поїдемо, то хто буде нашим захисникам допомагати? Хто їм запчастини, плитоноску, хліб та воду привезе? Ось так і до сьогодні: біжу, дістаю, купую, прошу, торгуюсь, знаходжу, пишу, благаю, знову прошу, знову дістаю.

Фото: з архіву Наталії Делієвої

— «Дії» уже майже десять років, так? Розкажи, як все починалося і якою є сьогодні організація.

«Тепер «Дія» — це суцільна волонтерська родина»

— 28 листопада громадській організації «Асоціація жінок України «Дія» виповнилося 8 років, — говорить Наталія. — Ми стали об'єднуватися ще з початку війни в 2014 році, а через два роки в 2016 році зареєструвалися. Фактично діємо ми разом уже 10 років, але офіційної діяльності з друком, із загальними зборами, з правлінням, з ревізійною комісією, з членськими внесками — 8 років. Основною метою тоді бачилося створення і підтримка умов для самореалізації жінки як особистості в кар’єрі, в підприємницькій діяльності. Прищеплення культури самоповаги до себе, до особистості, до рівноправності в сім'ї. Тепер «Дія» — це суцільна волонтерська родина. Насправді у нас справжня жива громадська організація, не для галочки, не офіс з написання грантів, не імітаційна діяльність, а дійсна благодійна, просвітницька, культурна, освітянська та об'єднуюча громадська організація. Зараз наша діяльність у першу чергу направлена на допомогу війську, підтримку вимушено переміщених осіб, допомогу пораненим, родинам загиблих героїв.

До речі, ми довго обирали назву нашій організації і нарешті всім дуже сподобалась назва «Дія», тому що тільки дія, тільки конкретні справи зможуть вирішувати проблеми суспільства. Можна багато говорити, збиратись робочими групами, робити купу круглих столів — це важливо, але якщо це на рівні «поговорили без дій», змін не буде! Тільки дія зможе рухати все і всіх вперед!

Нас зараз плутають і кажуть: а ви та державна «Дія» у смартфоні? Ні, ми не державна, ми дієва «Дія». До речі, і назву, і логотип ми зареєстрували та іноді нам радять в суд подати на державну «Дію», я сміюсь і кажу: «Наша організація тільки радіє, коли щось гарне в країні відбувається. Хай буде хоч 100 Дій, головне — діяти!»

— «Дія» не зникла під час війни, а, навпаки, стала однією із найдієвіших. Як вдається триматися? Звідки сили та дух?

«Якщо у жінки цінності і ціль принести щось добре для інших, то така надовго затримується в Дії»

— Віра в нашу перемогу тримає і надає сили. А як по-іншому? Працюємо, вирішуємо задачі і розуміємо, що попереду тяжкі часи відбудови України, але ми всі готові все подолати, працювати, діяти та будувати вільне, щасливе майбутнє нашим дітям. Ось зараз готуємося до Конгресу українок, який пройде 8 грудня в Братиславі. Ми відчуваємо підтримку European Association of Ukrainian Women. Будемо говорити про жіночі права, гуманітарну допомогу, про бізнес та багато іншого. А нещодавно в Одесі відбувся Регіональний форум до 140-річчя Українського жіночого руху «Жіночий рух діє у всіх жінках…», головна мета якого привернути увагу до жіночого руху Одещини, його визначних діячок, внеску жінок у становлення та розвиток українського суспільства та державності як в минулому, так і сьогоденні.

Як багато ми зробили за ці 8 років? Тільки благодійної допомоги зробили на десятки мільйонів. Скільки форумів провели, навіть міжнародних за кордоном; скільки листів, запитів, круглих столів, дискусій, вебінарів, а скільки «Дієвих кав» провели…. Скільки країн відвідали: і в ООН виступали, у Європарламенті навчалися, у Верховній Раді звітували. Скільки жінок ми перезнайомили, скільки жіночих підприємств малого бізнесу допомогли відкрити, скільки родин врятували, скільки радості принесли своїми діями. Головне — не в кількості, головне — в якості на благо жінки, родини, країни. До нас приходять різні жінки з різними цілями. Якщо у жінки цінності і ціль принести щось добре для інших, то така надовго затримується в «Дії», якщо вона тільки приходить за користю особистою — вона не приживається. Це зразу відчувається — і вона сама по собі відходить від організації. І дивний парадокс відбувається: жінки приходять допомагати іншим, а вони в першу чергу допомагають собі. Вони дають іншим, а повертається їм сторицею.

Фото: з архіву Наталії Делієвої

— Розкажи про осередки, які опинилися під загрозою. Як вони працюють сьогодні?

«Три філії зараз знаходяться на окупованій території»

— Наша «Дія» велика, — розповідає Наталія. — До війни мала 28 філій по всій Україні і за кордоном. На жаль, 3 філії зараз знаходяться на окупованій території. Це «Дії» Нова Каховка, Корсунка і Маячки. Це дуже все непросто, але намагаємося тримати зв'язок. Зате з’явилась нова філія «Дії» в Німеччині, в місті Трабен-Трарбах. Вони нам присилають багато допомоги, яку ми роздаємо нашим вимушеним переселенцям, які приходять в наш центр, та підтримуємо поранених в шпиталях. До речі, з перших днів окупації українських міст з лютого 2022 року ми організували гуманітарний центр «Дія» на Французькому бульварі, 12/1. За ці майже 3 роки через центр пройшли понад 10 000 ВПО, яким ми допомогли одягом, продуктами, ліками, психологічною допомогою. Ми возили допомогу: їжу, ліки, одяг , засоби особистої гігієни в Херсонську, Миколаївську, Харківську, Донецьку область та підтримували українців. Загальна сума наданої цільової благодійної допомоги від ГО «Асоціація жінок України «Дія»» для військових склала 5 млн грн, а для вимушених переселенців — 7 млн 500 тисяч грн. Це у 2024 році.

— Чи є проєкти у «Дії», якими ти найбільше гордишся? — цікавлюся.

«Ми зараз щосили допомагаємо захисникам та захисницям»

— Найбільша гордість — це допомога військовим. За цей час ми зріднилися з 18-м ОБМП 35-ї бригади морської піхоти; дивізіоном артилерії 37-ї бригади морської піхоти; 2-м батальйоном 28-ї механізованої бригади; 37-м окремим полком зв’язку, 154-ю окремою механізованою бригадою сухопутних військ ЗСУ. За вісім років у нас купа різних нагород, дипломів, грамот, подяк…. Зараз дуже цінні подяки, прапори, шеврони від військових. Звісно, ми це робимо не за нагороди, ми це робимо для перемоги. Знаєте, я зрозуміла, що лише в Україні ми зможемо реалізовувати цілі та цінності, які ми заклали в статут нашої діяльності. Йдеться про просування гендерної рівності, про підтримку підприємницької діяльності жінок, захист прав жінки, дитини, родини, питання освіти та культури. Тому ми зараз щосили допомагаємо захисникам та захисницям, щоб ми знов зажили мирним, вільним, щасливим життям.

— Які виклики сьогодні є для жіночого руху?

— Лідерство, служба у війську, материнство, підприємництво — все це ще залишається великими викликами для жінок, — наголошує Наталія. — Хоча під час великої війни чимало жінок пішли боронити свою країну і успішно поєднують з материнством, ФОПи відкривають теж переважно жінки. Але лідерок і досі бояться. Бояться їх допускати до влади, бояться їхнього потужного голосу. Однак це не про наших дієвочок. Ми наполегливі та дієві, як ніколи, особливо зараз, у цей страшний час для нашої держави.

— Ти військова волонтерка. На твою думку, що є найважливішим для волонтера?

— На початку війни було дуже важко. Велика частина постачання 18-го окремого батальйону морської піхоти була на мені. Від мішків з рисом та цукром до бронежилетів. Держава була не готова, тому плутанина була страшна. Довелося справлятись волонтерам. Три місяці 18-й окремий батальйон морської піхоти був в Одеській області. Кожного дня я була у них в різних точках, бо батальйон дуже великий. Моталась всім узбережжям Чорного моря. Я коли до них приїжджала, вони мені казали: «Ми вас так чекаємо, як в дитинстві маму з базару». Або: «Нарешті, Одеса-Мама приїхала!» Такий вони мені й позивний дали — МАМА. Не всім я в мами годжуся за віком, зате люблю їх і турбуюсь про них справді, як мама. Найважливіше для волонтера знати, що всі хлопці живі, бо мені за час великої війни багатьох довелося поховати... І це найбільший страх — втрачати близьких тобі людей.

Фото: з архіву Наталії Делієвої

— Про твою жіночу силу. Звідки береш? Де черпаєш натхнення?

— А жінки всі сильні, — усміхається Наталія. — То їм лише здається, що вони слабкі. Я сама диву даюся, як все витримала в 2022-му і звідки сили беруться зараз. Натхнення, напевне, беру від людей. Це вони, їхня віра дають мені сили і крила. А ще наші бійці, які сьогодні боронять нас. Вони наші янголи. То як можна бути слабкою?

— Твоя діяльність дуже багатогранна. Розкажи про напрямки.

— Як президентка благодійної організації «Перший благодійний театральний фонд», працюю на культурному фронті. Його можна поділити на три напрямки. Перший — допомога митцям, які опинилися в скрутному положенні через війну. Другий напрямок — організація концертів для військових на позиціях та в шпиталях. Робимо маленькі концерти для підняття духу. Третій вагомий напрямок — культурна дипломатія. Крім імерсивної виставки «Тарас Шевченко — душа України» на прохання Міністерства культури та інформаційної політики наша команда зробила ще одну імерсивну виставку «Україна — земля хоробрих» про війну в Україні. Ці дві виставки ми вже продемонстрували в Канаді в Торонто та Вінніпезі, в США в Чікаго, Бостоні, Сан-Франциско, Лос-Анджелесі, Денвері, Клівленді, Піттсбурзі, у Парижі в найвідомішому імерсивному просторі Франції Grand Palais Immersif, в Німеччині на Мюнхенській конференції та в Берліні на форумі Cafе Kyiv 2024, в Японії в Токіо, в Литві в Вільнюсі. Готуємось до демонстрації виставок в Мексиці та Індії.

— Маєш якісь проєкти на перспективу?

— Сьогодні працюю у новому напрямку — зйомки короткометражного фільму. Із задоволенням повертаюсь до кіноіндустрії, бо короткометражні фільми, які демонструються на фестивалях по всьому світові, є продукти культурної дипломатії. А фільм, який ми збираємось зняти, — про наслідки війни, про правду нашого часу. Сценарій написала відома одеситка — Оксана Присяжнюк, авторка сценарію до фільму «Щедрик». Оксана і запропонувала мені стати продюсеркою стрічки під назвою «Віддалені наслідки». А ще ГО «Асоціація жінок України «Дія» в Одесі ставить собі за завдання добитися, щоб нарешті в Одесі поставили пам’ятник Лесі Українці. У 2026 році виповниться 155 років з дня народження всесвітньовідомої української письменниці, культурної діячки Лесі Українки, яку ЮНЕСКО внесла до списку знаменитих людей ХХ століття і другого тисячоліття. Ще в 2019 році ініціативною групою депутатів, письменниками, діячами мистецтв, працівниками освіти було винесено пропозицію Одеському міському голові щодо встановлення пам'ятника Лесі Українці. Але ось уже як 5 років це питання не вирішується, зокрема й через невизначеність місця для пам'ятника. В цьому році проспект Гагаріна перейменували в проспект Лесі Українки. На цьому проспекті знаходиться сквер Космонавтів. Асоціація жінок України «Дія» пропонує перейменувати сквер Космонавтів в парк Лесі Українки, встановити в парку пам'ятник поетесі й відкрити його до 155-ї річниці з дня народження поетеси 25 лютого 2026 року. Переконані, що це суттєво покращить культурний ландшафт Одеси та створить новий осередок для громадської й культурної активності, підкреслить важливість української культурної спадщини та підвищить інтерес до творчості поетеси. Парк стане привабливим місцем для відпочинку, де люди зможуть насолоджуватися як природою, так і архітектурною красою пам'ятника. Місце навколо пам'ятника може стати популярною локацією для проведення культурних заходів, літературних читань, виставок, освітніх і культурологічних екскурсій, а також залучення туристів.

— Що порадиш українцям?

— Не втрачати віри, вірити і чекати на перемогу. Але чекати замало, треба всім працювати та діяти, щоб перемогу здобути!

P.S. Наостанок скажу словами Мілени Рудницької, видатної української педагогині, політикині, журналістки, ідеологині та провідниці українського жіночого руху: «Жіночий рух діє в усіх жінках, навіть коли вони цього не знають і цього не хочуть, – навіть, коли вони на словах його відрікаються».

Миколаївські