Жіночий бізнес під час війни: історія первомайчанки Людмили Дудник-Сарданової

11 грудня 2024 р. 18:12

11 грудня 2024 р. 18:12

Первомайчанка Людмила Дудник-Сарданова нещодавно відкрила крамницю жіночої та чоловічої білизни у Первомайську. Про виклики і ризики, які довелося долати, про те, як зважилася на такий крок у непростий час і чому саме білизна? Про все це розпитала журналістка Гард.City.

Матеріал не рекламний, підготовлений та опублікований Гард.City безоплатно у рамках підтримки місцевих підприємців.

Людмила Дудник-Сарданова, Первомайськ Автор: Наталія Клименко

Познайомилися на виставці майстрів хендмейду, тоді я купила у Людмили в’язаного зайчика

Первомайськ, хоч і невелике місто, та ще далеко не про все вдається вчасно дізнатися. Випадково, будучи у справах в центрі міста, побачила крамницю з вивіскою «Чоловіча та жіноча білизна». «А чом би й не зайти?» — подумала я. У крамниці мене привітно зустріла продавчиня. Розговорилися. Вона дещо розповіла про асортимент і сказала: «Напевне, доведеться закриватися, а шкода». «Чому?» — поцікавилася я. «Невигідно утримувати», — відповіла продавчиня і сумно усміхнулася. «Тут треба розібратися», — знову подумала я, і запросила її на каву. Наступного дня ми зустрілися у «КітКаві» і роззнайомилися ближче. Як з’ясувалося, знаємо одна одну ще з минулого року. Познайомилися на виставці майстрів хендмейду, я тоді купила у пані Людмили, так звати мою героїню, в’язаного зайчика. А потім її виставка була ще й у краєзнавчому музеї. Однак життя настільки швидкоплинне і містить так багато інформації, що уже й призабулося. А ще Людмила виявилася дружиною Олега Сарданова. Наші з ним корені з одного болгарського села — з кіровоградського Станкуватого. А ще нас об’єднують спільні волонтерські знайомства, зокрема, з майстринею Вікторією Курдюмовою . Тож точок перетину, як з’ясувалося, достатньо. Та і співрозмовницею Людмила виявилася цікавою й милою. Найперше, про що запитую — про початок повномасштабної.

Наталія Клименко та Людмила Дудник-Сарданова Автор: Наталія Клименко

«Я маю мрію, коли закінчиться війна, зібрати всіх хлопців, які носили наші обереги, разом»

— Це невеселі спогади, — каже Людмила, і очі її наповнюються слізьми. — Настільки все було страшно. Наша донька на початку повномасштабного вторгнення якраз була в Києві. Вона там навчається. Нам довелося її звідти евакуйовувати. Вона всю ніч просиділа в підземці, доки чоловікові вдалося її забрати. Їхали довго, лише до Умані добиралися вісім годин. Траса була переповнена. Всі їхали на захід, а наші — в Первомайськ . Я з молодшенькою бігала в підвал, коли були тривоги. Згадувати про це моторошно. Ми довго адаптовувалися до нового життя. Нас чоловік вивіз в село, а сам з племінником пішов до військкомату. Його не взяли, тоді він пішов у волонтери. Став вивозити людей до кордону, допомагав з гуманітарним вантажем. Ось так і прожили перші місяці. А тоді почали звикати до такого життя. Треба було щось робити, бо сидіти, склавши руки, — це не в моїх правилах. Ми почали робити для бійців обереги і стали передавати через волонтерів.

Спочатку все це було лише у вузькому колі. А коли вже громада дізналася про нашу діяльність, то стали нам допомагати матеріалами.

— Я маю мрію, — продовжує Людмила, — коли закінчиться війна, зібрати всіх хлопців, які носили наші обереги, разом. Щоб ми побачили одне одного і ми б подякували їм за все. Я так вірю, що всі вони живі (а у самої сльози на очах — авт.). У нас випадок був, коли ворог розгромив автівку наших бійців, то вони встигли забрати наш оберіг і причепили його на нову. Хлопці нам відео надіслали. А потім я почала в'язати, хоча до того ніколи цього не робила. Але треба було якось підтримувати хлопців, і ми з донечками шукали різні засоби заробітку. У мене сестра в Києві волонтерить, то я більшість виробів передавала туди, та і зараз це роблю.

«Ми співпрацюємо лише з українськими виробниками білизни, це наша принципова позиція»

— А як виникла ідея розпочати власний бізнес? — цікавлюся.

— Знаєте, на життя треба ж заробляти. То ми думали, чим зайнятися. Моя сестра, окрім того, що волонтерка, працює в такому ж бізнесі. Там у неї франшиза від українського виробника жіночої білизни Duna. От вона й запропонувала спробувати. Я сама за фахом реабілітолог, а тут абсолютно новий напрямок. Звісно, лячно було, але взялася: розібралася що воно таке — торгівля білизною, дізналася про виробників і про співпрацю з ними. Мене дуже підтримала сестра: вона давала рекомендації, радила і сприяла відкриттю ФОПа. Я дещо сумнівалася, хотіла за професією працювати, але не знайшла комфортного куточка для профілактичних занять та реабілітації.

— Чи важко було оформити ФОП? — запитую.

— Ні, це все ми робили в електронному варіанті, тому саме відкриття зайняло небагато часу. Зараз дуже добре, що є Дія, от ми і випробували на собі роботу цього сервісу. Звісно, знову ж таки, підтримка з Києва. І це дуже важливо, бо я би сама не вправилася.

«Просто сидіти і нічого не робити — це все рівно, що не жити»

— Чи прораховували ризики? — знову цікавлюся.

— Найбільший ризик сьогодні — це війна, але просто сидіти і нічого не робити — це все рівно, що не жити. Тому ризикнули. Звісно, ризиків сьогодні чимало: це і висока конкуренція, питання про наявність клієнтів, вчасне постачання товару. До речі, ми співпрацюємо лише з українськими виробниками білизни, це наша принципова позиція. На початку навіть і непогано пішло: приходили покупці, почався товарообіг, а зараз все якось притихло. Кудись подівалися люди. Чоловіки, напевне, бояться мобілізації, тому мало приходять, а жінки в солідарність з ними. А нам податки треба платити, оренду теж, тож і приходить думка: а чи не закритися? Але дуже шкода, бо уже прикипіла душею до справи. Мені подобається комунікувати з покупцями, радити їм, підбирати білизну. Моєю мрією були вишиванки, тож я і закупила сорочки з вишивкою. Хотіла, щоб люди ходили гарними, в українському одязі. І знаєте, цей товар непогано йшов, особливо перед початком навчального року. Та і ціни у нас демократичні.

Людмила Дудник-Сарданова Автор: Наталія Клименко

— А розкажіть більше про клієнтів та який товар їх більше цікавить? Які поради даєте? — продовжую розмову.

«Дуже багато приходить переселенців. Ми уже з декотрими навіть здружилися»

— До нас заходять різні люди: одні чітко знають, що їм потрібно, інші обирають самостійно, то я не нав’язуюся, а коли просять проконсультувати, то підказую, розповідаю. До речі, мені самій довелося вивчати і асортимент, і особливості моделей, і познайомитися з виробниками. Добре, що у мене двоє дівчаток, то консультуватися є з ким. У цій роботі дуже багато різних нюансів. Для прикладу, бавовняна білизна з еластаном — чомусь її побоюються брати. То я розповідаю про таку особливість. Розповідаю, як прати бавовняну білизну. Хтось хоче широкі трусики, хтось мереживні, комусь потрібні стринги. Словом, намагалася розібратися в тонкощах цієї продукції. Для мене дивно, чомусь дівчатка беруть чорну білизну. Якось біла не дуже йде. Одні кажуть, що вода у нас брудна, тож випрати білу білизну є проблемою. А я чомусь думаю, що це проблема психологічного рівня. Скоріш за все, як наслідок війни. Розповідаю клієнтам про якість, про склад, намагаюся задовольнити їхні запити. Буває, забіжить дівчинка і просить: «Мені треба так, щоб ах!» От і йдемо шукати «ах»! А то забігають і кажуть: «Нам лише українського виробника». Є у мене клієнтка з Ізраїлю. Щоразу, коли приїздить, тільки українську білизну купує. Знаєте, це насправді, зворушливо. Я розповідаю, що у нас практично весь товар від українських фабрик. Правда, чоловіча білизна є турецького виробництва, але вона якісна, тому ми її й замовляємо. У кожного клієнта свої потреби. Намагаюся з усіма знаходити спільну мову. До речі, до мене дуже багато приходить переселенців. Ми уже з декотрими навіть здружилися. Мені часто розповідають свої щемливі історії.

— То у вас уже можна жіночий хаб відкривати? — жартую.

— Так, — підтримує Людмила. — Але то різні історії, дуже багато такого, від чого плакати хочеться. Ось є родина, якій довелося тікати від війни, і шлях її був довгий — через росію. Але таки доїхали до нас і нікуди не хочуть із України виїздити. Але хочу ще сказати, що допомагали їм прості росіяни. Це я до того, що не треба всіх міряти однаково. Є й такі, які співчувають нам, і ось ця історія про людяність. Є у нас знайомі росіяни на Мальті, які підтримують нас, і це реальні історії допомоги. Є багато історій від військових… До речі, наш племінник теж від початку повномасштабного вторгнення на війні. Зараз у нього контузія, то він на реабілітації. Знаєте, з чим не може змиритися? З тим, що декотрі забувають, що в країні війна. І це дуже прикро, що життя розділилося навпіл: хтось воює, а хтось жирує. Це питання дуже болюче, принаймні для нашої родини.

— Бізнес під час війни, як на вашу думку, чи варто починати. Що можете порадити іншим? — продовжую.

— Мені здається, що люди, які розпочинають свою справу під час війни, дуже сильні, — каже Людмила. — Вони прагнуть змін, а отже — покращення життя. Нам не можна зупинятися, треба рухатися далі. Але з податками має бути якесь рішення. Не можна підприємців-початківців душити. Я не проти податків, але вони мають бути розумними. Я ось комунікую з підприємцями, що в центрі, то всі такої ж думки. Влада має сприяти розвитку підприємництва, а не душити його. Звісно, є чимало ризиків, про які ми уже говорили, але вовка боятися — в ліс не ходити. Тим паче, що ми усі маємо підіймати економіку нашої країни. Хто, як не ми?

— А яка ваша найбільша мрія? — знову ставлю запитання.

— Найбільша мрія — це перемога. Хочеться, щоб все закінчилося, щоб діти могли вільно навчатися, щоб хлопці повернулися додому живими. Ми стараємося наближати перемогу. Хай це і скромний наш внесок, але ми його робимо. Ось зараз з дівчатками спробували робити новорічні мильні вироби. Знаєте, виходить, і я радію від того, що ми засвоїли щось нове, корисне, що знадобиться іншим людям.

Людмила витирає сльози і перепрошує. Каже, психіка важко сприймає все, що відбувається. А я розумію, що травма війни глибоко засіла у ній, як і у багатьох із нас, і ми ще довго будемо відходити від усього воєнного жаху. Але на слабкість, як каже пані Людмила, ми не маємо права. Маємо бути сильними та тримати економічний тил, аби бійці відчували нашу підтримку.

Вулиця Грушевського, 36, у Первомайську. Тут віддають перевагу українському виробнику Автор: Наталія Клименко

Крамниця білизни у Первомайську знаходиться за адресою: вул. Грушевського, 36.

Миколаївські