«Глядач 2025 втомлений, але непохитний»: Ірма Вітовська з виставою у Первомайську

04 квітня 2025 р. 13:48

04 квітня 2025 р. 13:48

Третього квітня до Первомайська вперше завітала українська акторка театру та кіно Ірма Вітовська-Ванца з моновиставою «Київська перепічка». Спільно з головною героїнею глядачі пригадали перші дні повномасштабного вторгнення, рефлексували, плакали та сміялись. І візуалізували найбільшу мрію українців.

Про що вистава «Київська перепічка»?

Ірма Вітовська, Первомайськ , 3 квітня 2025 року Автор: Галина Давидова

Це театралізований стендап та моновистава, в якій водночас пані Ірма грає саму себе й ділиться своєю власною історією, переживаннями та мріями, а все це підсилює візуальний ряд. Ірма Вітовська-Ванца тут не лише акторка, але й режисерка.

«Вистава для людей з емпатією та почуттям гумору, для тих, хто готовий не тільки розважатися, хоча тут є веселі та самоіронічні моменти, за якими, однак, криється багато образності.

Вона для широкого загалу й не варто очікувати якогось дуже високого мистецтва. Проте всі, хто сприймають війну і цю реальність й попри все намагаються жити, хто хоче послухати хороший текст й подивитися анімацію, ну, і послухати, що я розповім, як це відбувалося у мене — для них ця вистава», — так сама акторка та режисерка відповідає на запитання, кому обов’язково слід відвідати «Київську перепічку».

Всі історії, описані у виставі — це реальні замальовки з перших днів повномасштабного вторгнення, в яких кожен зможе впізнати себе та свої переживання: вимкнення світла, старенькі, які намагаються просто на сходах зловити сусідів, аби поспілкуватись, необхідність спускатись в укриття декілька разів на день. Все це доповнюють фантазії головної героїні про перемогу України над ворогом та її особисту роль у цьому. Над постановкою працювала творча команда: драматургиня Наталія Ворожбит (за спогадами й фантазіями Ірми Вітовської), композитор Дмитро Данов, аніматор Олексій Березюк, відео — Сергій Ілляшенко.

Автограф-сесія після вистави. Первомайці вітали улюблену акторку квітами та невеличкими подарунками Автор: Галина Давидова

Ірма Вітовська: «Я вважаю, що людина має заслужити паспорт України»

— Як змінюється глядач за ці роки війни?

— Мені здається, що зараз ще більше людей повернулося до власної культури й це пов'язане з тим, що народ перестає дивитися на себе очима колонізатора, хоче вивчити й дослідити себе — те, що він пройшов в школі неуважно, чи взагалі не мав змоги знати, чи український фон навколо був відсутній. У нас же інформаційне поле було повністю окуповане, — відповідає Ірма Вітовська.

— І коли колонізатор виявився кривавим, коли виявилося, що всі змісти (і неважливо, скільки ти в них провів — 25, 40 років), які нам здавалися невинними — це була просто кривава гра з нами, як кота з мишкою, — продовжує вона. — А коли ми побачили, що більшість це підтримала й приговорила нас, то люди відчули неспівпадіння реальності з власним відчуттям нового себе і почали думати: хто я, чого я тут живу, а що це за країна, а як так сталося? І почали досліджувати, вивчають свою класику, історію, розстріляне відродження, яке викосило всю науку, мистецтво.

І тепер, коли люди це все зрозуміли, всі ці жертви, помножені на сьогоднішні втрати, вони не хочуть прив'язувати себе. Навіть ті, хто ще довго тримався за минуле, вже після повномасштабки намагався все якось залишити.

Неможливо шукати, знаєте, золото в загальній купі гівна, це зараз не на часі. Пройде покоління, можливо, після покаяння, тоді ми знову повернемося до якихось зразків мистецтва. Зараз для нас, як для єврейського народу в свій час було все німецьке, — токсичне. Ми повинні це зрозуміти, що це нормально. Не треба ображатися на це, не треба тягнути це, шукати в цьому адвокатури. Воно знайде свій час, воно просто на полиці.

Люди заповнюють себе собою. Нарешті ми дивимося на себе. І тому, напевно, зараз в топі театр, хіти, кіно після війни 14-го року активно почало розвиватися.

І чим довше триває війна, тим більше голів повертаються, тому що, я ж кажу, коли твоя хата знесена, коли тобі немає що втрачати. Це ж знищені не тільки твої меблі, матеріальне, це твої спогади, світлини, покоління, могили, а плюс ще самі втрати фізичні: брат, чоловік, батько, син, чи дочка, чи батьки, чи діти — воно все накопичується. І в цьому, мені здається, феномен, що глядач змінюється. У 22-му році це був глядач-боєць. У 23-му почав втомлюватися. Зараз він втомлений, але непохитний.

— Вам вдалося знайти відповідь на запитання, що робити з тими людьми, які попри все досі продовжують просувати проросійські наративи?

— У когось це непробивне, це така своя оболонка і йому там добре. Це ностальгія. За чим ностальгує? За радянським часом, який нереальний? За Росією як невід'ємною частиною своєї генетичної природи.

Це може бути така установочна українофобія, яка передається з покоління в покоління, і ти не можеш це пояснити. Людина може жити навіть в західному регіоні і ненавидіти місце, де вона живе. Чомусь ці люди ненавидять не тільки українців, де б вони не жили, вони ненавидять місце, де живуть, якщо туди не прийшла Росія.

Вони не вважають, що мають переїхати туди, де їм буде добре. А тут вони ненавидять латвійців, естонців, німців, американців. Я не розумію цієї логіки.

Мені здається, що це глибока травма рабського мислення і якоїсь глибинної заздрості до свободи, що є в інших народів. От до свободи, в якій люди комфортно, вільно існують. Це якесь, знаєте, раб і господар в одній людині. Мені здається, що це психіатрична проблема.

Я прихильниця інституту громадянства, щоб українофоби не мали права голосувати. Вони можуть працювати, отримувати свою пенсію, але вони не мають права втручатися в керування країною, яку вони ненавидять.

Я вважаю, що людина має заслужити паспорт України. Якщо дитина приходить, бере паспорт, вона має знати права, обов'язки, Конституцію, присягнути цій країні, відповідальність мати перед цією країною. Тоді в неї паспорт буде усвідомлений.

Це несправедливо, що хтось гине за незалежність, відстоює принципи свободи та рівності в цій країні, а наступні покоління прийдуть і одним порухом руки просто це перестроять.

Мені здається, що проблема ще й в тому, що у нас занехаяна гуманітарна політика, історія, відсутнє патріотичне виховання. Тут цілий комплекс проблем в яких винна й українська політична еліта. Подивіться, скільки грошей наші вороги вливають у патріотичне виховання своєї молоді. Для нас це страшно, для всього світу страшно, але воно працює, ці діти вірять в те, що вони роблять.

І це страшно, що вони живуть в задзеркаллі, в іншій правді, за яку вони готові нищити всіх, але у нас натомість діти не знають історію свого села, свого містечка. Якщо ти не знаєш історію села, як ти можеш знати історію цілої країни?

Патріотичне виховання. У нас же є «Пласт», «Сокіл», «Тризуб», «Джура», різні організації козацької традиції, чумацької традиції.

«Пласт», якому Іван Франко придумав назву і його син Петро Франко заснував. Це прекрасна організація, це не піонери, які будуть, як всі. У нас це все не підтримується, а має запуститись ціла ідеологічна (вибачте, країна у війні, я не боюсь цього слова) ідеологічна робота над молодими поколіннями. Ми маємо скріпити цю державу, бо ми будемо після перемоги знову сипатися.

А цим людям, які продовжують просувати проросійські наративи, я не знаю, як повернутися. Вони до мене точно сюди не прийдуть, розумієте? А якщо й прийдуть, то вийдуть одразу. Я не буду орієнтуватися на них, тому що не заради них гинуть хлопці, не заради них гинуть наші кращі, не заради них ми щось створюємо. Історія теж не заради них буде творитися. Зараз античні часи й міфологія твориться на фронтах.

Миколаївські