Не лише «швидше, сильніше», але й «уважніше, тепліше»: історії жінок, які втрачали й знаходили

07 травня 2025 р. 17:51

07 травня 2025 р. 17:51

У спорті важливі не лише здобутки, але й досягнення глибшої, більш стратегічної мети. Війна, як не прикро, стала поштовхом до того, що люди стали гуртуватися, аби допомагати одне одному триматися купи. А через спільний інтерес до спорту це зробити легше. І приємніше. Ми розповімо історію єдиної у своєму роді, першої у місті жіночої спільноти кіокушин-карате.

Наш спорт дуже сильно відрізняється від спорту у Європі. Спорт пострадянського простору — це переважно спорт досягнень, спорт надзусиль, перемог над собою, а відтак і над суперником. За кордоном спорт — це, передусім, задоволення, процес, соціальна взаємодія, а вже тільки тоді результати. Утім, «м'яка євроінтеграція» України відчувається вже й у спорті. Українські секції все частіше про фізичну культуру та спільні активності, а тренери все більше уваги звертають на психологію, правильну взаємодію в колективах та розвивають свій емоційний інтелект.

І тому навіть у такому невеликому місті, як Первомайськ , не лише діти, але й дорослі, мають змогу знайти свою зону комфорту у спорті. А заразом і міцну підтримку, розуміння та перебування у колі однодумців. На базі Первомайської федерації з кіокушин карате ІКО ось уже 2 роки функціонує доросла жіноча група. За цей час вона стала для учасниць не просто спільнотою однодумців, а другою родиною. Куди приходять ділитися радостями та шукати розраду у моменти відчаю та особистих трагедій. Про те, як все починалось, ми розпитали тренерку та ідейну натхненницю групи Надію Крістіну. А також послухали історії учасниць групи, які попри всі буремні й трагічні події, є історіями успіху.

Зліва направо стоять: Катерина Борисова, Віра Пєвнєва, Валентина Покрищенко, Марина Фартушняк Автор: Володимир Галузінський

Наші героїні: Віра Пєвнєва, Катерина Борисова, Валентина Покрищенко, Марина Фартушняк та їхня тренерка і наставниця Надія Крістіна. З об'єктивних і не дуже причин від дати нашої розмови минуло вже 2 місяці. Але від того важливість та актуальність цього матеріалу аж ніяк не зменшились. Навіть навпаки. Нині, коли наближаються шкільні канікули і дітлахи попрямують до бабусь та дідусів, матері матимуть змогу знайти більше часу для себе.

У спорт у пошуку себе

Надія Крістіна почала займатись спортом, як визнає сама, не від радості. Переживши родинну трагедію, жінка довго не могла оговтатись. Відтак, пристала на пропозицію потренуватись та відволіктись і таким чином легше прожити травматичний період життя.

«Я дуже довго не могла прийти до тями, не могла себе знайти. І так вийшло, що на фоні цього всього мені запропонували сюди прийти. Чоловіку запропонували тут тренувати й на той момент він вже близько року тренував, і мене та його всі старші тренери допитували: «Та чого, чого? Хай йде, хай йде». Я сюди прийшла сама тренуватися, і буквально так само за рік мені запропонували взяти групу дітей. Я, звісно, була приємно вражена, але водночас і спантеличена. Бо в мене була основна робота, в мене було своїх дуже багато обов'язків. Але погодилась. І за цей рік занять, коли сама займалася, потім ще почала тренувати дітей, я просто, мабуть, перейшла на інший рівень життя. В мене тепер є життя до і є життя після», — розповідає тренерка .

Свій досвід Надія вирішила масштабувати і спробувати допомогти комусь, хто так само потребує підтримки та проживає непростий період. Тож вирішила зібрати довкола себе дорослих. Так виникла ідея створення жіночої групи.

«Коли задумувалась ця група, я розуміла, що у тренуванні дітей дійшла до певної планки. Відчула, що вже впираюсь в стелю. Мені треба розвиток, я не можу на місці сидіти, просто я от така. І я подумала, що хочу якихось нових емоцій. Згадала, як я починала. Починала з того, що мені просто було погано. І мені порадили тут знайти, так сказати, віддушину. Збагнула, що в нинішній буремний час жінка на собі тягне неймовірну купу емоційного вантажу та всліяких проблем. І на якомусь етапі відчуває, що вже не стягує. І потребує підтримки. Загалом же діти бачать світ по-своєму, дорослі — по-своєму. І я вважаю, що дорослі більш емоційні, вони більше переживають будь-який стрес в житті. Дорослі більше в собі переносять. Тому я розуміла, що це буде потрібно саме дорослим людям», — згадує зародження ідеї жіночої групи Надія Крістіна .

Обставини у той момент у пані Надії склалися не вельми сприятливі для нового старту: ось-ось мала народитися дитина. Попри це, від своєї ідеї жінка не відмовилась, і за найпершої нагоди стала просувати її у клубі.

Перше тренування відбулось у лютому 2023 року. Надія пригадує перших, хто зателефонував і виявив бажання долучитись. Як сором'язливо запитували, чи можна займатись саме матерям, а не дітям. Як група збільшилась спершу до чотирьох, а згодом і до восьми учасниць.

Ми зустрілися з тими, хто найпершими прийшли до групи і вже сміливо називають її другою родиною.

Окупація, порятунок, новий дім та друзі

Катерина з родиною приїхала до Первомайська з Приазов'я. З мальовничого міста Мелітополь. Та історія її переїзду сповнена ризику, болю та невідомості. Понад пів року жінка з трьома дітьми прожила в окупованому росіянами місті. Попри величезний страх та усвідомлення ризику, наважилась вивозити дітей на підконтрольну територію України

«Понад пів року ми сиділи просто вдома. Ні школи, жодних гуртків та друзів. Суцільна ізоляція і невідомість. Старшій доньці тоді було 18 років, синові старшому — 11, а молодшому було 5. Мій чоловік військовий, і навіть досі мені важко згадувати ті дні та місяці. На момент початку вторгнення він знаходився в зоні ООС. Три місяці з ним не було у мене зв'язку, я поняття не мала, чи він живий, чи ні. Коли нарешті мені вдалося зв'язатися і дізнатись, що він живий і все з ним добре, стали планувати подальші дії. Залишатися далі в окупованому місті родині військового дуже ризиковано було, тож ми наважились виїздити. Дуже довго їхали, дуже переживали, згадувати не хочеться. Головне, що все вдалось. І врешті я з трьома дітьми опинилась в Первомайську, і тепер все те жахіття позаду», — згадує страшні часи пані Катерина.

Першим з її родини пішов до клубу кіокушин-карате старший син Єгор. Згодом придивилась і вирішила спробувати себе і мати. Бо переживання не давали всидіти на місці, а неспроможність зарадити там, де це неможливо, стресувала ще більше.

«Єгор пішов на карате, а в мене була глибока депресія, мабуть, місяці з два. Я пам'ятаю, яка я ранками ходила. І шукала, шукала, де себе зайняти. Про роботу думати тоді не вдавалось, просто хотілося чимось себе зайняти, окрім дому, побуту та дітей. Ну, і тут якраз така можливість, воно співпало дуже добре. Бо були думки взагалі піти в спортзал якийсь просто. Але до спортзалу не дійшло. Я сюди скоріше прийшла. І тепер із задоволенням шість днів на тиждень я тут: то власні тренування, то дітей приводжу», — не приховує радості жінка.

Катерина Борисова із синами після клубного марафону Автор: Володимир Галузінський

Пані Катерина вдячна теперішньому оточенню, в якому перебуває зі своїми дітьми. Жінка бачить, що дітям комфортно у своїх групах, так само як їй дуже подобається тренуватись та спілкуватись у групі жінок.

«Мам, ця перемога — тобі!»

Так само слідом за сином Іллею прийшла до жіночої групи і пані Марина. Її син, слід сказати, вже досвідчений боєць клубу, має за плечима не один десяток змагань і не одну медаль. Відзначає, що син дорослішає та росте як особистість завдяки дисципліні та взаємодії, яку дають йому заняття. Натхненна його результатами, вирішила спробувати себе і мати.

«Він дуже хотів на бокс, але брат мені порадив, що краще нехай йде на карате. І потім так випадково попалась реклама. І я кажу: «Поїхали пробувати». Ми тоді ще тільки закінчили садочок. Це йому було шість років. І всі ці роки за нього переживаєш, їздиш по змаганнях, і це все почало дуже сильно захоплювати, надихати. І коли я побачила оголошення, що набирається жіноча група, відразу в мене перше відчуття було, пам'ятаю, сиджу на роботі, і сама собі кажу: «Я хочу». Хочу, але трохи по часу не підходить. Але потім вийшло так, що уже змінила роботу і мені стало більше доступно», — розповідає Марина Фартушняк.

Та головним мотиватором для пані Марини все таки був син: він не полишав закликати її почати займатись і стати не лише вболівальницею, але й учасницею занять та змагань.

Марина Фартушняк із сином після клубного марафону Автор: Володимир Галузінський

«Все казав мені: «Мамо, коли ти підеш, коли ти підеш, а я все: «Піду, піду». А потім виходить так, що у нас змагання були в Румунії. Ми поїхали командою. Це була така моя перша взагалі поїздка за кордон, і я пам'ятаю дуже момент, коли ми прийшли зі змагань, він виборов перше місце. Ось, йому там вручали подарункову футболку, і ми лягли втомлені, щасливі, а й він мені каже: «Мам, цю футболку я дарую тобі й свою перемогу я присвячую тобі». Я тоді таку гордість відчула, таке натхнення, неповторний був момент. І ми коли вже їхали з Румунії, то вже в дорозі обговорювали, як я піду теж на заняття. Разом пережили багато цікавого. І вже сестричка його, наша донька менша, шість років, також вже каже: «На карате, на карате»», — мовить жінка .

У пошуках душевного спокою

Подібно до тренерки, життя на «до» і «після» ділить для себе ще одна учасниця групи, пані Віра. Сповнена енергії, рішучості та прагнень, жінка шукала для себе середовища, де могла би цю енергію виплескувати, і знайшла прекрасний варіант у групі кіокушин-карате. Навіть попри скепсис з боку чоловіка.

«Чоловік вже тоді воював, і коли я йому повідомила про своє бажання, сказав: «Ти не підеш», я говорю: «Я не піду? Піду!» І попри все, я таки пішла. Отримала, звісно, потім, та все одно я пішла. Мої заняття тут діляться на два етапи. Справді, це «до» і «після». Спершу, коли в мене очі горіли та в мене було дуже багато енергії. І другий етап – це боротьба з душевними травмами», — згадує Віра Пєвнєва .

Чоловік пані Віри помер, захищаючи Україну, і цей момент вибив ґрунт з-під ніг у жінки. Саме тоді на допомогу прийшли коліжанки та тренерка.

Віра Пєвнєва з дітьми після клубного марафону

«Коли в мене помер чоловік, я місяць, мабуть, не займалася. Надія Едуардівна подзвонила і каже: «Віро, щось треба мінять, треба далі жить». І я знову повернулась, і ми потом всі гуртом боролися з моїм пригніченням, моєю зневірою, відчаєм. І врешті ми боролись за мій душевний спокій. Всі разом. І я його тут знайшла, цей душевний спокій. Завдяки тренерці, завдяки дівчатам. Дуже їм за це вдячна і завжди буду вдячна. Бо вони мене підтримують завжди. Це не той колектив, коли ти хочеш поділитися чимось, а в людей своє життя, і твоє нікому не цікаве. Це коли ти приходиш, тобі хочеться ділитися і ти отримуєш саме те, що тобі треба. Це якесь потрібне слово, у критичний момент, це просто обійнятись і поплакати, коли треба. Або й посидіти, помовчати. Кожна людина по-своєму проживає горе. Але я вдячна цій групі і всім дівчатам, що тут ми всі на одній хвилі, завжди. Ми відчуваємо, що треба одна одній, і розуміємо одна одну вже без слів», — з вдячністю каже пані Віра .

Героїні матеріалу з нагородами після клубного марафону Автор: Володимир Галузінський

Мої співрозмовниці в цей момент, як одна, опускають очі і згадують непрості стресові моменти, а тренерка Надія Крістіна, як справжній мотиватор, миттєво розвіює тугу і додає слушну ремарку: в цій групі дійсно слово має особливу силу. Силу підтримки, силу розради, силу натхнення. І вже жартома додає, а всі синхронно усміхаються:

«Вони єдина група, якій можна розмовляти під час тренування. Мені за це роблять постійно зауваження. І це єдина група, за яку я виправдовуюся, але кажу, що їм так легше. Ну, тобто вони прийшли, вони ж не стоять там просто без діла. Вони займаються до сьомого поту, хекають, кажуть постійно: «Жах». І Бога згадують, але вони працюють. Я їм кажуть, що це ж в принципі не примусово. А вони, жартома звісно ж, що за це все заплатили гроші. А вже як заплатили, мусять відпрацьовувати. Та я нормально на це реагую, хай собі говорять, вони ж працюють, викладаються на повну» .

Потому продовжує свою думку Віра Пєвнєва, яка на мить ще раз пригадала тригерні моменти недавнього минулого, та завдяки «гумористичній павзі» вже разом з усіма всміхається і підтримує розмову:

«Звісно, кожна з нас тут знайшла щось своє. А по-друге, це приклад дітям. Моя старша донька в якийсь момент просто каже: «Я не хочу ходити». Я їй відповідаю, що йти треба. Було таке, що складно, виснажливо. І я розумію, що вона вже і так, і так, але якщо вже я йду, то вже й вона теж ходить. Насильно ти ж не будеш змушувати. Я кажу: «Ну, гаразд, будем приклад тобі робити». А вона мені згодом каже: «Мама, дякую». І ми станем отак на кілька секунд, завмерли, обійнялись, і пішли далі разом».

Разом — не лише на тренуванні

Разом — це стан для жіночої групи, звичний не лише на татамі або у залі. Вони разом проводять час і поза спортом. Бо вже настільки відчули одна одну і стільки сенситивного одна одній розповіли, що стали ще й близькими подругами. Тепер і дитячі та власні дні народження, знаменні події та й просто веселий спільний час — теж разом.

«Так, ми зустрічаємося разом. Ми сім'я. Це можна казати з усією серйозністю та відверто. Влітку на річку їздили, так зібралися собі, просто захотілось, сіли та й поїхали. Ніхто не стимулює нас, просто виникає бажання провести час разом, побачитись, відпочити. Бо ж працюємо ми в залі всі разом, то вже й відпочити можна собі дозволити теж разом», — з усмішкою зауважують майже в один голос співрозмовниці .

На запитання, що знайшли для себе за 2 роки участі у групі, якщо визначити це одним словом, чую такі відповіді: довіра, спілкування, сила духу, стійкість. На останньому в один голос наголошують всі жінки. Завдяки групі стали стійкішими до викликів буремного сьогодення.

«Мені як би не було, наприклад, погано, я йду в зал, і все, я все відпускаю, я прийшла з тренування з геть іншими відчуттями, іншим настроєм. Легше набагато. А вони часто приходять без настрою, це відразу видно. Ну так, як тут колективчик у нас такий, що тугу-бентегу розводити не піде, то якось одна одній, та й до кінця тренування якось піднімаємо настрій. Десь жартом, десь і штурханем одне одного по-доброму, між собою пошепки так, «ага, оце от вона шось хнюпиться, зараз ми до неї дістанемось…» та й вже бачим, усміхається. Але це все без жодного приниження, агресії, токсичності абощо. Між нами вже певна «хімія», ми відчуваємо одна одну, того й знаємо, коли варто зупинитись, коли не чіпати, а коли просто посидіти поруч мовчки», — пояснює Катерина Борисова .

Історії ще однієї учасниці групи, пані Валентини, переповідає тренерка. Бо самій жінці надто травматично говорити про сімейну трагедію, яка спіткала її родину. Водночас, саме спорт став розрадою і для Валентини, яка разом із сином всі свої перемоги присвячує тому, кого забрала в неї війна.

Валентина Покрищенко із сином після клубного марафону Автор: Володимир Галузінський

«Інколи, саме в критичній ситуації, коли людина у відчаї, коли горе настільки глибоке, що перехоплює подих, важко зробити перший крок. А якщо навіть наважився на перший крок до порятунку себе, важко робити наступний. Я пригадую, як у родині Валі сталася біда. І кожен з нас намагався до неї достукатись. Ми розуміли, що не можна ні в якому разі покинути наодинці з горем. І от в нас була спільна мета – достукатись до неї і витягнути з того стану. Пишу їй, пам'ятаю, що чекаю у залі. Вона мені спершу у доволі різкій формі відмовила, мовляв, навіщо все це, не треба мені це… Я за деякий час знов написала, вона знов намагалась відгородитись, закритись. Я собі тоді і їй сказала: ні, так не буде. Давайте щось робити з цим. І так вже на третій чи четвертий раз я відчула, що на запрошення до зали вже немає такої категоричної реакції. Вже риторика інша: «Ну, можливо, трішечки пізніше». Я тоді відчула, що є промінчик в цій історії. І вкотре переконалась, що головне — не здаватись. І так Валя повернулась до нас», — згадує Надія Крістіна.

Найважливіший висновок, який (підкажу, але дуже сподіваюсь, що і без підказки ясно) варто зробити з цього матеріалу: не лишайтесь на самоті! Довкола збіса багато стресу й горя. Такий бо вже час. Але так само багато довкола і людей, готових допомогти впоратись, стягнути всю печаль, що впала на ваші плечі, як сніг посеред квітня. Яскравий приклад – жіноча група Первомайської федерації з кіокушин карате ІКО. На долю учасниць групи випали непрості випробування. Але вони з цим впорались, не в останню чергу завдяки одна одній. І вони радо зустрінуть у своїй групі новачків та допоможуть не лише сягнути висот у спорті, але й віднайти спокій, гармонію та віру в краще.

Марина Фартушняк після перемоги на першості Одеської області разом з партнерками по групі Фото: Первомайська федерація кіокушин карате ІКО

А відтак, не забаряться й гарні спортивні досягнення. Бо упродовж 2-х років занять у групі кіокушин карате Віра Пєвнєва встигла стати срібною призеркою Чемпіонату України, бронзовою — Чемпіонату Німеччини, а ще здобула звання чемпіонки Києва, Київської та Миколаївської областей. Валентина Покрищенко стала бронзовою призеркою Чемпіонату Румунії, і здобула «срібло» Чемпіонату Німеччини. Ба більше, навіть за той час, що минув від нашої розмови, кілька учасниць жіночої групи встигли взяти участь у Чемпіонаті Молдови, на якому Валентина Покрищенко та Віра Пєвнєва здобули срібні медалі. А Марина Фартушняк стала чемпіонкою Одеської області.

Віра Пєвнєва з донькою Владою та прапором підрозділу, в якому служив її чоловік Фото: Первомайська федерація кіокушин карате ІКО

Миколаївські