Коли Південноукраїнськ квітнув трояндами: спогади Наталії Домінової

28 травня 2025 р. 08:16

28 травня 2025 р. 08:16

Її пам’ять береже троянди, якими колись тонули вулиці Південноукраїнська. Вона бачила, як місто зростає з нічого – від перших будинків до статусу енергетичного серця півдня. Історія Домінової Наталії Олександрівни – це щира любов до місця, яке стало рідним. Читайте далі – про троянди, великі будівництва, надії та віру в майбутнє Південноукраїнська.

Коли та як Ви опинилися в цій місцевості, який влад внесли в її розвиток?

– Я живу в Південноукраїнську з 1979 року. Закінчила Одеський політехнічний інститут і за розподіленням ми сюди з чоловіком приїхали. Починала трудову діяльність в ЕЮМі, тоді це було монтажне управління № 8, на посаді інженера з комплектації електрообладнання. Це була епоха великого будівництва – всесоюзне ударне комсомольське будівнництво. Я була обрана заступницею секретаря комсомольської організації – на той час це було дуже почесно, це дійсно щось значило. Поважна була справа, ми працювали і пишалися цим, нам все це подобалося.

Пам’ятаєте, яким було місто, коли Ви сюди приїхали?

– Коли ми приїхали, місто було зовсім маленьке, тільки починав будуватися перший мікрорайон. Все навкруги росло неймовірними темпами: починають зводити будинок – за місяць уже отримують ордери й заселяються щасливі люди. Але найбільше мене вразило, що навіть у ті перші роки, коли ще нічого толком не було, – місто буквально тануло в трояндах. Троянд було дуже багато, і це створювало відчуття краси, турботи, тепла. Я тут живу вже понад сорок років, майже не виїжджала з цього провінційного містечка. Але для мене воно стало найріднішим. Бо росло і розвивалося разом зі мною.

Як, на Вашу думку, місто змінилось за ці 50 років?

– Місто дуже змінилося за ці роки . Коли я тільки приїхала, це ще не було місто – смт Костянтинівка-2. А в 1987-му з’явився офіційний статус. Костянтинівка залишилась окремо, а наше місто стало містом енергетиків. У 1982 році запустили перший блок, у 1985 – другий, і далі – розвиток, розбудова, впевнене зростання. Місто стало справжнім, гарним, охайним, процвітаючим завдяки атомній станції.

Що б Ви хотіли повернути з того часу в сучасне місто?

– Дуже хочеться, щоб у місто повернули ті неймовірні троянди. Ті, хто приїжджав до нас у гості, досі пам’ятають наше місто саме як місто, яке тонуло у трояндах. Це було красиво.

За що Ви любите Південноукраїнськ?

– За природу. У нас чудові краєвиди, річка Південний Буг, її береги й скелі – дуже мальовничо. Місце для атомної станції вибране неймовірне. І ще – наші приєднані території: Костянтинівка, Бузьке, Іванівка, Панкратове. Там свого часу люди отримали земельні ділянки, виростили сади, квіти, і тепер це справжній райський куточок, завдяки праці людей. Проїжджаєш – і очі радує краса.

А що б Ви змінили в місті, якби могли?

– Дороги, особливо в селах: вони потребують серйозного ремонту. І хотілося б, щоб були ще якісь підприємства, окрім атомної станції. Бо зараз, якщо людина не працює на АЕС, вона майже не має шансів на гідне життя. Добре було б мати хоча б невеликі швейні чи інші цехи – для роботи, для розвитку.

Ваші побажання Південноукраїнську до 50-річчя?

– Щоб у нас і в усій Україні запанував спокій. Щоб Південноукраїнськ продовжував розвиватись, процвітати разом із нашою країною. Я дуже вірю в перемогу України – ця віра мене тримає. І вірю, що наше місто стане ще потужнішим, ще гарнішим. Щоб місто і далі розквітало, щоб люди сюди приїжджали жити, щоб цей райський куточок процвітав і був потужний і кращий.

Нагадаємо, що раніше ми вже публікували спогади людей, які стояли біля витоків Південноукраїнська. Любов Бушуєва , Лідія Сухініна , Анатолій Невертій та Богдан Грицевич розповідали, як зростало місто, яке стало для них рідним. Їхні історії — це не просто спогади, а частина живої історії нашого краю.

Миколаївські