Від сцени під відкритим небом – до Палацу культури: історія міста очима Людмили Самчинської

28 травня 2025 р. 16:16

28 травня 2025 р. 16:16

До 50-річчя Південноукраїнська ми запитуємо містян: за що вони люблять своє місто? Людмила Юріївна Самчинська – одна з тих, хто творив його з перших днів. Вона пам’ятає степ, перші сцени просто неба, закладення культурних традицій і силу спільної мрії. Її історія – про любов до міста, яке зростало разом із нею. Саме про все це, читайте в матеріалі нижче.

Коли та як Ви опинилися в цій місцевості, який влад внесли в її розвиток?

– Я жила в Костянтинівці. Тут і народилась. Коли почалося будівництво, мені було 17 років. Тоді я працювала в сільському клубі, де вела танцювальний колектив народних танців. Коли збудували першу школу, працювала там викладачкою української мови та літератури й водночас вела танцювальний гурток. Як тільки відкрили клуб «Будівельник», почала керувати танцювальним колективом і там – паралельно з роботою у школі. У репертуарі були як бальні, так і сучасні танці. У 1987 році офіційно відкрили Палац культури «Енергетик», це було 18 грудня, але я почала працювати там ще з серпня, до відкриття. Як керівниця ансамблю бального танцю, привела з собою колектив приблизно з 60 учасників. Саме тоді ансамбль отримав назву «Натхнення». У Палаці культури працюю вже 38 років. Крім ансамблю, також організували клуб спортивного танцю. Перші змагання з танцювального спорту в нашому місті відбулися у 1988 році. Від початку повномасштабного вторгнення рф в Україну вважаю своєю місією благодійну діяльність. У 2022 році заснували благодійний фонд «Берегиня Південь», допомагаємо ЗСУ та мешканцям деокупованих територій Миколаївщини.

Пам’ятаєте, яким було місто, коли Ви сюди приїхали? Як, на Вашу думку, місто змінилось за ці 50 років?

– Ще нічого не було. Ні міста, ні будинків, тільки степ і мрія. Але вже тоді ми виступали перед першими будівельниками. Пам’ятаю, як там, де мав з’явитися гуртожиток № 3, з дощок зробили сцену просто неба – і ми, ще зовсім молоді, несли свою творчість тим, хто будував нове життя. Місто будувалося, з’являлися нові школи, дитячі садки. Росли дерева. Я пам’ятаю ті, що були ще зовсім маленькими, а зараз виросли в повноцінні дерева. Щось змінилося на краще, щось – на гірше. Наприклад, на майданчику біля «Олімпа» був фонтан, біля нього відпочивали люди. Зараз там усе змінилося, на жаль, у гірший бік. Добре пам’ятаю той фонтан, куди ми ходили з дітьми, але тепер його вже немає, територія занедбана. Деякі місця, які раніше були доглянутими, зараз у запущеному стані. Занадто багато зайвих магазинчиків, яких колись не було. Звісно, місто розвивалося, з’явилося більше будинків. Деякі дитсадки в нормальному стані, але є й ті, що потребують капітального ремонту. Все ж таки місту вже 50 років – не все вдається зберегти в належному стані. Втім, розвиток культури у нас завжди був і є на високому рівні – у Палаці культури багато колективів, і всі вони високого рівня. Також добре розвинений спорт. У цьому плані наше місто не поступається великим.

Що б Ви хотіли повернути з того часу в сучасне місто?

– Тоді було менше людей, і ми краще знали одне одного. Взаємини між людьми були теплішими. Люди здавалися простішими й відкритішими. Я пам’ятаю ті свята, коли все місто виходило на вулиці, зараз, на жаль, усе інакше, і справа не лише у війні, адже й до неї було так. Мені здається, що раніше люди були трохи добрішими і дружнішими.

За що Ви любите Південноукраїнськ?

– Я дуже люблю це місто. Особливо люблю нашу річку Південний Буг. Для мене вона свята. Прокинутись рано-вранці, послухати, як шумить вода, як хрумтить лід узимку, як дихає природа – це найбільше щастя. Мені доводилось бувати за кордоном. Але знаєте, де б ти не був, серце завжди тягне додому. Бо рідна земля – це не просто слова. Це відчуття, яке тримає тебе в найскладніші моменти, це внутрішня опора. Це любов, яку не поясниш словами.

Що б Ви змінили в місті, якби могли?

– Насамперед, хотілося би, щоб люди ставилися до природи з більшою повагою, берегли кожен гарний куточок. Щоб наш заповідник залишався живим, чистим, охайним. Щоб трава була підкошена. Щоб місто було доглянуте, як європейське. Хочеться, щоб Південноукраїнськ був не лише гарним, а й зручним для життя: і для дітей, і для людей похилого віку, і для тих, хто має інвалідність. Місто має бути зручним для проживання кожного.

Ваші побажання Південноукраїнську до 50-річчя?

– Хочу, щоб місцева влада Південноукраїнська була більш дієвою. Хочу, щоб у її складі було більше чесних людей, які справді прагнуть змінити наше місто на краще. На жаль, часто до влади приходять ті, кому вона потрібна лише для власного збагачення. Хочеться, щоб керівництво міста більше дбало про його розвиток. Адже в нас є всі можливості, маємо досить великий міський бюджет, який може суттєво покращити життя у громаді. Йдеться і про стан доріг, і про благоустрій, і про парки, і про дитячі садочки. Потрібно більше уваги приділяти цим питанням, бо місто гарне і про нього потрібно дбати.

Нагадаємо, раніше ми розповідали про те, за що мешканці люблять Південноукраїнськ і як воно зростало від пустельного степу до сучасного міста з душею. Серед героїв наших матеріалів - Анатолій Невертій , який приїхав сюди в 1990 році і пройшов шлях від служби в міліції до спортивних досягнень, Любов Вікторівна Бушуєва — почесна громадянка міста, та Богдан Грицевич , чиє життя пов’язане з точним монтажем ядерного реактора, мистецтвом і музикою.

Миколаївські