«Ми мили взуття в коритах»: як Тетяна Коломійчук бачила народження Південноукраїнська

29 травня 2025 р. 13:49

29 травня 2025 р. 13:49

Вона пройшла шлях від молодого педагога до очільниці гімназії нового типу, стояла біля витоків розвитку освіти в Південноукраїнську. Коломійчук Тетяна Павлівна поділилася спогадами про зміни в місті, виклики та надії. Про це – у розмові з ЮжкаNews.City .

Коли та як Ви опинилися в цій місцевості, який влад внесли в її розвиток?

- Я родом з Миколаївщини, Арбузинський район, маленьке село Рябоконево. Приїхала сюди в 1985 році. Життя присвятила дітям – працюю в освіті з першого дня після закінчення університету. Це моя справа за покликанням. Спочатку працювала заступником директора з виховної роботи в першій школі. Була організатором багатьох масових освітянських заходів. Наприклад, ми започаткували перші загальноміські святкові заходи на стадіоні, присвячені урочистому врученню атестатів усім випускникам міста. Взагалі, я організатор за натурою. Мене помітила міська влада і запропонувала очолити гімназію – заклад, який саме тоді перебував на етапі відкриття. Це відповідало державній політиці кінця 1990-х – початку 2000-х років зі створення закладів нового типу для формування майбутньої української еліти. Я стояла біля витоків розбудови такого закладу і щиро вдячна за виявлену довіру. Активно включилася в роботу. Наш заклад завжди був інноваційним. Ми посідали перші місця на олімпіадах, найкраще складали ЗНО, а пізніше й НМТ. І зараз займаємо 1–2 місце в області. Входимо до рейтингу 200 найкращих шкіл України за результатами НМТ.

Пам’ятаєте, яким було місто, коли Ви сюди приїхали?

- Так, звичайно, добре це пам’ятаю. Я працювала в першій школі. Доріжок ще не було. Хоч сама школа вже була добре облаштована, але перед нею стояли великі корита, де мили взуття. Я проживала на Квітковому бульварі, а третя школа на той час ще будувалася. Неможливо було пройти: якщо негода, то поки дійдеш, треба було потім відмиватися, відчищатися. Але все так швидко будувалося, впроваджувалося в життя, і це була неймовірна радість! Ми постійно жили в оточенні будівництва та нових відкриттів.

Як, на Вашу думку, місто змінилось за ці 50 років?

- Основні будівельні майданчики були завершені ще за радянських часів. Але й після здобуття незалежності в нас теж є багато позитивних моментів. Йдуть поступові реконструкції. Хочу відзначити, що такий мікрорайон, як п’ятий, практично виріс уже після отримання незалежності. З’явилися дороги, яких раніше не було, вуличне освітлення. Висаджено багато нових зелених насаджень. На схилах, на меморіалі… Ми любили спускатися до річки, але це було дуже складно, стрибали по камінчиках. А зараз – який шикарний спуск до Південного Бугу! Зона відпочинку на пляжі – це справжня окраса, не в кожному місті таке є. А парки які! Шкода, що з фонтаном не все вдалося. Коли я тільки приїхала, зелені майже не було, все лише насаджувалося. А зараз – яка краса! У нашому п’ятому ліцеї – справжній рай: ошатно і доглянуто. Усі школи (зараз – ліцеї), дитячі садочки стали гарними, сучасними. Наше місто просто оточене церквами різних конфесій – це додає йому особливого шарму.

Що б Ви хотіли повернути з того часу в сучасне місто?

- Я не люблю повертатися до того, чого вже немає. Це минуле. Можливо, єдине, чого справді не вистачає – це відчуття миру й безпеки. Раніше ми були дуже згуртованими. Могли всі разом відпочивати просто під під’їздом, або цілим будинком. Тепер люди стали більш індивідуалістичними, закритими в собі. Якби щось і хотілося повернути, то це нашу медицину. У нас ібула одна з найкращих у країні МСЧ. Зараз все трохи інакше… Але це вже наслідки реформ.

За що Ви любите Південноукраїнськ?

- За красу, за людей. Наше місто молоде, і хоча зараз надзвичайно складні часи – війна, але дітей у нас багато. Ми живемо насамперед заради того, щоб їм було добре й комфортно. Люблю місто за той романтизм, який тут завжди відчувається. Тільки зверни до Бугу, перед тобою шалена краса, в будь-яку пору року. Тут усім комфортно.

Що б Ви змінили в місті, якби могли?

- Перш за все – це стан доріжок. Хочу сказати, що я вже не молода людина, і коли йдеш у взутті хоч трохи на підборах, пройти буває просто неможливо, камінці пробиваються крізь зламане покриття. Звісно, приємно, що доріжки поступово перекладають, але поки що цього замало. Також я би збільшила кількість квітів і фонтанів. Місця для них є, але чомусь вони не працюють. Розумію, що це, мабуть, пов’язано з війною. Але й до війни багато з них не працювали. Ще одна важлива зміна – створення зон відпочинку, особливо для молоді. У нашому місті немає кінотеатру, молодіжних кафе чи клубів, і це призводить до того, що молоді люди їдуть у великі міста або за кордон. Вважаю, що треба робити все можливе, щоб молодь залишалася, щоб їм було цікаво жити і розвиватися тут. Так, у нас працює управління молоді й спорту, вони стараються. Але, звісно, не все від них залежить. Коли йдемо на вибори, варто бути дуже уважними. Обирати тих, хто справді зацікавлений у розвитку міста, хто готовий віддати йому серце. У мене немає авто, я пересуваюся пішки, і бачу, як поступово змінюється місто. Відкриваються нові магазини, але кафе, ресторанчиків – замало.

Ваші побажання Південноукраїнську до 50-річчя?

- Бажаю Південноукраїнську розростатися і вшир, і вгору. Жити довго-довго. Бажаю йому не стати містом-привидом, а стати потужною силою, яка завжди супроводжуватиме нашу атомну станцію. Щоб тут не було проблем із народжуваністю. Щоб місто одним із перших подолало процес депопуляції і щоб демографічна ситуація розвивалася у геометричній прогресії. Щоб народжувалися діти, щоб одружувалися пари, щоб тут було багато людей, особливо молоді. А місто і влада щоб зробили все можливе і неможливе для старшого покоління, щоб йому жилося комфортно. Бажаю процвітання, розвитку, турботи про дітей і людей похилого віку.

Нагадаємо, раніше ми розповідали про те, за що мешканці люблять Південноукраїнськ і як воно зростало від пустельного степу до сучасного міста з душею. Серед героїв наших матеріалів - Анатолій Невертій , який приїхав сюди в 1990 році і пройшов шлях від служби в міліції до спортивних досягнень, Любов Вікторівна Бушуєва — почесна громадянка міста, та Богдан Грицевич , чиє життя пов’язане з точним монтажем ядерного реактора, мистецтвом і музикою. А також історія міста очима Людмили Самчинської та Наталії Домінової.

Миколаївські