Як будувалося місто і АЕС: спогади Жебета Івана Романовича

29 травня 2025 р. 16:39

29 травня 2025 р. 16:39

Один із перших фахівців Південноукраїнської АЕС, який пройшов шлях від машиніста до заступника генерального директора з фізичного захисту. З 1980 року він працював на станції, що будувалася, і бачив, як розвивалося місто: від перших житлових будинків і переповнених автобусів до сучасної інфраструктури. Сьогодні Жебет Іван Романович ділиться спогадами про складнощі та здобутки, а також мріє про мир і процвітання рідного міста.Жебет Іван Романович.

Коли та як Ви опинилися в цій місцевості, який влад внесли в її розвиток?

- Після закінчення Одеського політехнічного інституту у 1980 році за направленням прибув на Південноукраїнську атомну електростанцію. Я родом із Черкаської області. Трудову діяльність розпочав машиністом центрального щита управління пуско-резервної котельні ТРК. На той час АЕС ще перебувала у стадії будівництва. У подальшому пройшов усі щаблі професійного зростання: від старшого машиніста, начальника зміни до інженера з експлуатації. У 1984 році обіймав посаду інженера з технічного нагляду за атомними станціями, після чого був направлений до органів державної безпеки. З 1992 року вже працював на посаді заступника генерального директора з режиму. Потім більш ніж 30 років обіймав посаду заступника генерального директора з фізичного захисту, забезпечуючи охорону та безпеку об’єктів атомної станції.

Пам’ятаєте, яким було місто, коли Ви сюди приїхали?

- Місто ще будувалося. Спочатку я поселився у 31-му будинку, там квартири відвели під гуртожиток. Зараз це проспект Незалежності, де центральна аптека. Пізніше проживав у будинку № 49, нині це Соборності, 1. Коли я приїхав, вентиляційна труба між першим і другим енергоблоками була збудована лише наполовину. На роботу ми їздили у переповнених автобусах «уазиках», які часто рухалися боком через перевантаження. На місці сучасного міського парку був стадіон, а спорткомплекс «Олімп» ще не існував. Пам’ятаю, у ті часи дуже складно було влаштувати дитину до дитячого садка, адже черги були надзвичайно великі. Центральною площею міста тоді вважався так званий «п’ятачок». Біля першої школи традиційно проходили урочисті заходи до 9 травня: паради, мітинги, вшанування пам’яті В. Дровнікова. Середній вік населення в Костянтинівкці-2 становив 27 років.

Як, на Вашу думку, місто змінилось за ці 50 років?

- Згодом усе почало змінюватися на краще. Місто облаштовувалося, з’являлися об’єкти соціально-культурного призначення, такі як будинок побуту «Чайка», автовокзал, школи, дитячі садки.

Що б Ви хотіли повернути з того часу в сучасне місто?

- Повернути людям людяність у всьому.

За що Ви любите Південноукраїнськ?

- Компактне місто, доброзичливі мешканці.

Що б Ви змінили в місті, якби могли?

- Насамперед – перемога. А після неї – відновлення всіх добрих традицій: щоб на День міста, День будівельника та інші свята до нас знову приїжджали відомі артисти, як це було раніше. Щоб люди збиралися на стадіоні, як у старі часи, де проходили випускні вечори, і кожен стрибав, виглядаючи через голови, аби побачити все дійство.

Ваші побажання Південноукраїнську до 50-річчя?

- Хочеться, щоб місто й надалі процвітало. Бажаю, щоб завершилось будівництво доріг, упорядкування нижньої вулиці – Набережної Енергетиків. Колись ми мріяли, щоб у місті ходили тролейбуси. А якщо вже рухаємося в ногу з часом, то нехай з’явиться сучасний електротранспорт, краще – електромобілі. Бажаю миру, благополуччя та всього найкращого!

Нагадаємо, раніше ми розповідали про те, за що мешканці люблять Південноукраїнськ і як воно зростало від пустельного степу до сучасного міста з душею. Серед героїв наших матеріалів - Анатолій Невертій , який приїхав сюди в 1990 році і пройшов шлях від служби в міліції до спортивних досягнень, Любов Вікторівна Бушуєва — почесна громадянка міста, та Богдан Грицевич , чиє життя пов’язане з точним монтажем ядерного реактора, мистецтвом і музикою. Історії міста також розповідали Людмила Самчинська , Наталія Домінова та освітянка Тетяна Коломійчук.

Миколаївські