Як усе починалося: історія міста очима Сергієнка Юрія Фіногеновича

04 червня 2025 р. 14:44

04 червня 2025 р. 14:44

Він приїхав сюди, коли ще не було міста - лише плани, мрії й велика будова. Юрій Сергієнко став одним із тих, хто власними руками та рішеннями творив Південноукраїнськ. Від електроцеху АЕС до міської влади - його шлях є частиною історії нашого міста. Згадуємо, з чого все починалося.

Коли та як Ви опинилися в цій місцевості, який влад внесли в її розвиток?

- Я влаштувався на роботу в електроцех атомної електростанції 15 вересня 1977 року за запрошенням. Згодом, за завданням райкому партії, оскільки мав партквиток червоного кольору, півтора року працював у промисловому відділі Арбузинського райкому. З 1982 по 1987 рік працював у райвиконкомі на посаді заступника голови з питань будівництва Южноукраїнської атомної електростанції. У складі державної комісії приймав в експлуатацію більшість житлових будинків міста. У 1987 році ми організували міську владу, де я пропрацював до 1991 року. Після цього Стулін Микола Костянтинович запросив мене на роботу в будівельну сферу. Потім Радянський Союз розпався, будівництво згорнулося, я повернувся до електроцеху, де пропрацював майже 18 років, аж до виходу на пенсію.

Пам’ятаєте, яким було місто, коли Ви сюди приїхали?

- На той час у місті було два гуртожитки, два житлові будинки, перша школа, а також будувалися гуртожиток № 1 і великий багатоповерховий будинок – нині це проспект Незалежності, 1. Спочатку я жив у приватному секторі біля поромної переправи, але там було холодно і незручно, тож мене поселили до гуртожитку № 3, де я мешкав в одній кімнаті з начальником ЖКУ Іваном Захаровичем Невінчаним. Згодом переїхав до гуртожитку № 1. Там ми жили вдвох із дружиною та з ще однією парою, тобто нас було четверо в одній кімнаті. Простирадло посередині повісили, так і жили.

Що б Ви хотіли повернути з того часу в сучасне місто?

- Та наше місто – це справжня казка. Стільки зелені, затишку і краси! Таким є Південноукраїнськ, який ми всі любимо і шануємо. Місто стало дійсно красивим. Коли я сюди приїхав, тут було лише село. Я брав участь у переселенні людей: ми виселяли мешканців, які не хотіли залишати свої домівки, адже старі будинки зносили, щоб звести нові багатоквартирні. А зараз вони мене зустрічають і дякують.

За що Ви любите Південноукраїнськ?

- Хочеться, щоб у місті було більше молоді, щоб був такий самий ентузіазм, як колись. Але, на жаль, це вже навряд чи можливо: еволюція, історія, війна змінюють усе.

Що б Ви змінили в місті, якби могли?

- Люблю це місто за те, що тут живу, тут моя сім’я, тут виросли мої діти. Тут у мене багато друзів. Люблю його за те, що коли виглядаю у вікно, бачу прекрасний, світлий і красивий світ. За те, що в нашому місті добре розвинені спорт і культура. За те, що я можу вільно ходити, дихати свіжим повітрям і радіти тому, що навколо мене живуть щасливі люди. І, зрештою, за те, що я маю змогу спілкуватися з вами.

Ваші побажання Південноукраїнську до 50-річчя?

- Я б профінансував усі роботи, необхідні для покращення доріг, дитячих майданчиків та загального благоустрою – так, як це зроблено зараз у Німеччині. Мав можливість там бути і бачити. 7. Бажаю всім гарного настрою, миру та перемоги Україні. А далі, дай Боже, все буде добре. Нехай кожен цінує свою родину, щоб усі були щасливі й здорові.

Нагадаємо, раніше ми розповідали про те, за що мешканці люблять Південноукраїнськ і як воно зростало від пустельного степу до сучасного міста з душею. Серед героїв наших матеріалів - Анатолій Невертій , який приїхав сюди в 1990 році і пройшов шлях від служби в міліції до спортивних досягнень, Любов Вікторівна Бушуєва — почесна громадянка міста, та Богдан Грицевич , чиє життя пов’язане з точним монтажем ядерного реактора, мистецтвом і музикою. А також історія міста очима Людмили Самчинської та Наталії Домінової.

Миколаївські