Журналісти про журналістику: особисті історії за лаштунками новин

06 червня 2025 р. 10:05

06 червня 2025 р. 10:05

Журналістів хтось поважає, хтось зневажає, хтось недолюблює, хтось боїться, а хтось обожнює. Усе по-різному в цьому світі, як і все відносно. Однак беззаперечно, що журналісти поруч там, де новина ще гаряча, де подія тільки формується, де суспільству потрібно чути й знати. Журналістська робота — це не про комфорт. Це про роботу 24/7, про каву замість обіду, дедлайни замість вихідних. Тож сьогодні — без прикрас про один день із журналістського життя. Як то кажуть, з усією турбулентністю, натхненням і вічною гонитвою за правдою.

Як то воно: бути журналістом?

Якщо чесно: проєкт виник спонтанно і до останнього моменту було мало сподівань на його остаточну реалізацію. Причини тому різні, та й зупинятися на них немає сенсу. Тут важливим є інше: чом би й не розповісти про журналістське життя, бодай про один день із нього. Як то воно, коли щоденні дедлайни, безкінечні пошуки тем, численні комунікації, удачі й розчарування. Та й взагалі: як то воно — бути журналістом, особливо зараз, коли наше життя перекроєне воєнними реаліями, коли плани можуть зруйнуватися вмить і вщент та й перспектива не завжди райдужна.

За лаштунки життя фахівців будь-якої професії, а тим паче журналістської, ми зазираємо не так часто. Можливо, через те, що люди переважно сприймають все лише через власний досвід, Мовляв, «що там ви! От я... Спробували б на моє місце!» Втім, не будемо зараз приміряти чужі чоботи, бо ж вони всі різних розмірів та і якістю вирізняються. Пропоную сьогодні просто пройтися журналістськими стежками та послухати розповіді людей, які обрали стилем свого життя саме журналістику. Ці люди — добре відомі у Первомайську особистості. Нині вони об’єднані єдиним редакційним простором: Гард City.

Розпочнемо з розповіді Юлії Савви — затятої мандрівниці та блогерки-кулінарки. До речі, її частенько можна бачити на велосипеді, причому в різних куточках міста. Завжди щось фотографує, знімає або записує. Тож що ж вона нам розповість?

Юлія Савва Фото: із особистого архіву

Юлія Савва: «У журналістику мене привів велосипед»

«За фахом я бібліограф, а за покликанням — письменник-кулінар-мандрівник. Тобто, люблю готувати і подорожувати, а тоді розповідати про це на папері. Чи, по-сучасному, у блозі. Маю авторський кулінарний сайт, куди й пишу перевірені рецепти. А куди написати про велозабіг з прапорами, який відбувся у вже далекому серпні 2020-го? Отож і написала про нього в Гард. Там опублікували, до моєї великої радості, й так почалася моя робота журналісткою.

Який він — день журналіста? Непередбачуваний. Ти постійно у вирі новин, увесь час несешся у цьому інформаційному потоці, тільки й дивишся, щоб не накрило тебе з головою. Коли я ще не була журналісткою, то навіть дивитися було страшно на сторінку газети, де йшлося, приміром, про ДТП. Нині нам щодня, на жаль, доводиться читати новини й про страшніше. Проте є й такі, що надихають. Ця робота — це постійні емоційні гойдалки, і це виснажує. Особливо таких емпатів та інтровертів, як я. А інформаційної тиші, щоб відновити ресурс, наразі не організуєш. Тож шукаю його у каві, шоколаді і подорожах. Хоча з нинішнім темпом роботи навіть улюблений ровер, який мене сюди й прикотив, нудьгує в гаражі: нема коли стрибнути в сідло і покермувати кудись в поля, в степи, на Бузькі схили.

«Я хочу в степ, я хочу в непоміченість, по саму душу в спокій і полин», — писала чудова Ліна Костенко. Я б сказала те саме, тільки перефразувавши: «...і чебрець». Бо саме його повно в Бузькому Гарді, і саме він пахне літом, гармонією і свободою.

Але поки що ровер чекає. Бо треба написати статті для сайту, побувати на заході і зробити репортаж про нього, відредагувати розклад маршруток, бо вони ходять якось інакше і люди допитуються, а також прилаштувати вісімнадцять котенят / собачат... А поки все це робиш, раз у раз приходять повідомлення: «А можна подати об’явку?...» Так, де моя кава з шоколадкою?!! Сподіваюся, увечері, коли довгі тіні дерев ляжуть на поля, а у степу запахне чебрецем, я таки втечу з-за ноута на ровері, щоб знайти трішечки натхнення і з ним повернутися».

Далі — Олександр Гурський. Відомий в місті відеоператор, журналіст, музикант та вокаліст. Дуже скромний, толерантний та талановитий. З ним працювати — одне задоволення. Сашко уже якось розповідав, як він потрапив у журналістику, а сьогодні більше про робочі моменти.

Олександр Гурський Фото: із особистого архіву

Олександр Гурський: «Журналіст — провідник історій, провідник напруги від теми до читача»

«Часто кожен новий робочий день журналіста — набір рандомних подій. Якщо говорити про журналістику «на ходу», зі змінами локацій, героїв, тем — це зачасту фактичні гойдалки, на яких тебе може нести спочатку в сторону чогось приємно вражаючого, позитивного, а вже за декілька годин відтягнути до сумних або трагічних подій. Журналіст — провідник історій, провідник напруги від теми до читача. Це те, про що навряд думають люди, які не були у шкірі кореспондента чи оператора. Їхні очі і вуха дуже часто є свідками того, після чого не матеріал писати, а лікуватися треба. Однак, попри всі стреси і переживання, ця робота таки сповнена своєрідної романтики і авантюризму — це зустрічі з неймовірними людьми та відвідини цікавих місць, те, чим дійсно із задоволенням хочеться поділитися з читачами».

Володимира Галузинського добре знають у Первомайську як журналіста-телевізійника та фахового спортивного коментатора. У журналістиці не новачок: розуміється на багатьох журналістських процесах та має креативний підхід до роботи. Нині ще й має мрію. Яку? Читайте просто зараз.

Володимир Галузінський Фото: із особистого архіву

Володимир Галузінський: «Дай бог здоров’я тим, хто придумав нотатки та гугл-календар»

«Мій день журналіста починається, як і завершується, однією і тією ж думкою: «Ось попереду (або минув) ще один день, коли я не придумав, чим би зайнятись, аби це все нарешті покинути і перестати жити в цьому вже кільканадцять років радіоактивному інформаційному просторі та перестати цікавитись тим, шо де сталось і через кого. Кава вже давно не тонізує, а коли закінчуються таблетки для поліпшення мозкової діяльності, то ресурс оперативної пам'яті на десь третину задач закінчується разом з ними. Дай бог здоровля тим, хто придумав нотатки та гугл-календар.

На щастя, ще на зорі своєї журналістської кар'єри я геть не романтизував це все, тому зараз нема розчарування. А от що є, то це нездійсненна мрія про сабатікал місяці хоча б на 4, а краще на 6. А ще є кава, яка вже не тонізує, і задачі, які все одно нікуди не подінуться.

Та головні нині джерела натхнення ходять на греблю та легку атлетику, малюють та втичать годинами у телефонах, або щодня опановують якесь нове слово та дивляться очима кота зі «Шрека». Тому все буде добре навіть без кави і таблеток».

Слово журналістці Суспільне.Миколаїв Юлії Голокоз. Її старт в журналістику розпочинався саме на сторінках видання Гард.City. Це був початок повномасштабного вторгнення. Сьогодні вона ще й магістрантка НУК імені адмірала Макарова, кафедри журналістики, реклами та PR-технологій. Молода, амбітна, наполеглива й цілеспрямована.

Юлія Голокоз Фото: із особистого архіву

Юлія Голокоз: «Журналістика — це стиль життя»

«Журналістику для себе я обрала ще зі шкільних років. І попри те, що в університеті вчили бути цивільним журналістом, у наш час мені довелося стати журналісткою воєнного часу.

Мої робочі будні, мабуть, як у всіх медійників, розпочинаються з пошуку тем та їхньої реалізації. Зйомка, написання тексту, начитка і монтаж. Ці чотири процеси супроводжують щодня. У моменти, коли відчуваєш втому, приходить усвідомлення, що журналістика — це не просто робота зі словом, це стиль життя. Я його обрала. Це шлях, який я торую щомиті і щохвилини. Я мрію колись стати крутим кореспондентом, тому щодня працюю над вдосконаленням власних навичок».

Далі слово головній редакторці Галині Давидовій. На те вона і головна редакторка, бо є головною скрізь. І це не комплімент, а суворі реалії редакторського життя. Вона відповідає за увесь процес, який тільки може бути в редакційному просторі, в тому числі рекламний напрямок, грантові проєкти, звітність та фінанси.

Галина Давидова Фото: із особистого архіву

Галина Давидова: «Як вижити, не забувши випити таблетки»

«Інколи мені здається, що мій робочий день починається ще до того, як я відкриваю очі. Бо мозок уже десь там — у проєктах, заголовках і правках. А ще ж сни були про дедлайни. Класика.

6:45 — будильник, кава на автопілоті, погодувати котів і собань, а тим часом я вже з телефоном у руці. Перше, що бачу — повідомлення від знайомого військового: «Треба». Тут без варіантів. Треба — значить, треба. Ну, і ще одне, пропущене мною в 5.50: «А можна опублікувати оголошення?» Та можна, чого ж. Але я вам обов’язково побажаю гарних снів десь о 00.15. Якщо не забуду.

Поки ноут завантажується, я вже встигаю в голові прокрутити план дня. Спойлер: все піде не за планом. Але я все одно складаю його — звичка, така собі наївна спроба контролю: переписати пунктами в записнику, щоб потім поетапно викреслювати.

Далі йде нескінченний ланцюжок: погодити — уточнити — скоригувати — відповісти. Десь між цим встигаю редагувати матеріал, який викликає легке бажання втекти на берег Бугу без інтернету. Але потім ловлю момент — оту магію, коли текст починає звучати. І стає трохи легше.

Обід... А був обід? Не пам’ятаю. Але пам’ятаю, як шукала синонім до слова «актуальний» хвилин п’ять. Бо якщо я ще раз напишу «актуальний» — мені буде соромно дивитися в дзеркало. Матір Василева… А я випила пігулки від тиску? Наче пила. Чи це було вчора?

Після шостої стає тихіше. Менше запитань, більше концентрації. Це мій улюблений час — я можу в тиші дочитати або дописати текст, з яким треба працювати дуже уважно. Чудово.

Увечері — коротке самозвітування: що вдалося, що знову відклала, і що я за людина, яка досі не навчилась казати «ні» проєктам. Перерахувати невикреслене.

Але знаєте? Я навіть трохи пишаюся. Хоча кожен день — це дуже багато роботи плюс трохи магії і хаосу. Однак водночас — розуміння: я б усе одно не проміняла це ні на що. Бо знаю, що роблю, і наскільки це важливо.

Що б хотіла сказати тим, хто зараз вагається: чи обрати фах журналіста? Робота цікава, однак зауважте: якщо ви станете справжнім фахівцем, вам не ніколи не вдасться «залишити роботу на роботі». Вона буде з вами завжди, бо вона і буде ви».

Наталія Клименко Фото: з особистого архіву

Я ще хочу писати, ще можу і маю, що сказати

Ось, власне, і все невеличке коло наших сьогоднішніх журналістських розповідей. Ще залишається моє слово Наталії Клименко, журналістки-фрилансерки. Про свій прихід у журналістику якось давно розповідала. Це сталося так багато років тому, що вже й не важливо, коли. Головне — журналістика стала справою усього мого життя. І навіть у найважчі моменти свого життя, навіть, коли вона мене зраджувала — я обирала її. Я настільки зрослася з нею, що, здається, ми більше, ніж рідні. Правда, у мене через неї давно вже немає ранкової магії, коли можна було б не поспіхом попити каву, вдихнути тишу світанку й починати спокійно новий день. Мої ранки — це продовження попереднього дня, коли потрібно доробити тексти, відповісти на чиїсь запитання — і все це треба встигнути до восьмої. Бо далі робота зі студентами, громадська діяльність, волонтерські справи, нові зустрічі, інтерв'ю, обговорення.

А з початком повномасштабного вторгнення мій день став більш схожим на мапу з локаціями перехресть, вулиць, будинків, нових історій, комунікацій. І це все — чиїсь долі, чиясь правда. Іноді — обпалена, іноді — трепетна до сліз, іноді бурхливо-криклива.

Мій день — це безкінечна стихія подій. Іноді здається, що так не буває, стільки день не може вмістити.

Я часто кажу собі: зупинись. Скільки можна мчати, але поки біг не спиняється. Все ще біжу, шукаю, знімаю, пишу — і поспішаю розповісти ще одну історію, дати голос ще одному герою. І, напевне, в цьому русі є свій сенс, своє задоволення, своя формула любові до життя. Ця робота давно стала моїм способом реалізації, моїм внутрішнім ритмом. І я вдячна за кожну історію, за те, що маю право бути свідком і передавачем правди. І найголовніше — я ще хочу писати, ще можу і ще маю, що сказати.

Журналіст — це більше, ніж професія. Це коли ти не можеш пройти повз несправедливість, коли чужий біль — не чужий, коли за кожним словом стоїть обов'язок перед суспільством, перед правдою. Це як щоденна сповідь, як служіння і як виклик. І нехай кожен наш текст, кожне наше відео буде ще одним кроком до світла — для тих, хто читає, дивиться, хто довіряє, хто сподівається.

Зі святом нас! З Днем журналіста, колеги. Ми потрібні. Ми важливі. Ми тримаємо лінію опору — інформаційну, людяну, справжню.

Миколаївські