«Іноді подумки мандрую рідним містом», – історія Людмили Васецької з Попасної

11 липня 2025 р. 14:39

11 липня 2025 р. 14:39

Людмила Васецька зустрічає гостей усмішкою, хоча її обличчя виразно свідчить про втому. Втому не лише від повсякденних труднощів, а й від усього, що пережила за останні десять років. Вона, колишня вчителька з Попасної, людина, яка двічі залишала дім через війну: вперше у 2015 р., вдруге – у 2022-му. Усе, що залишилося від минулого життя – це спогади, кілька фотографій і сила, яка тримає її досі.

Дім, що став руїною

До початку війни Попасна була затишним залізничним містом на Луганщині. Людмила Миколаївна працювала в школі, викладала в початкових класах та була заступницею директора. Має 42 роки педагогічного стажу. Чоловік пані Людмили – Михайло Федорович працював на залізниці спеціалістом із дефектоскопії. Вони жили в приватному будинку, облаштованому з любов’ю. Їхнє життя було простим, але повноцінним.

Місто жило спокійно до 2014 року. Коли почалась війна, Попасна на деякий час потрапила під контроль бойовиків, але дуже швидко була звільнена. Здавалося, що найстрашніше вже позаду, та у січні 2015 року місто знову почали інтенсивно обстрілювати.

Площа Миру у Попасній раніше Автор: фото надала Людмила Васецька

Площа Миру у Попасній зараз Автор: фото надала Людмила Васецька

2015 рік: перша евакуація

Уперше довелося тікати у січні 2015-го. Перед тим, як наважитися залишити місто, родина кілька днів провела в підвалі. Тоді подружжя вирушило у Південноукраїнськ до брата пані Людмили – Юрія Тімашкова та його дружини Оксани. Сім’я Васецьких дуже вдячна за моральну підтримку та фінансову допомогу від рідних людей.

– Ми вже звикли до вибухів. Чапік, наш песик, також перестав на них реагувати. Проте потім стало набагато гучніше і вже горіли будинки на нашій вулиці , – згадує пані Людмила.

Автор: фото надала Людмила Васецька

У нашому місті родина Васецьких провела близько місяця. Коли ситуація в Попасній стабілізувалася, вони повернулися. Будинок залишився майже неушкодженим. Песика Чапіка годувала кума, яка не змогла виїхати, бо доглядала літню матір. Люди думали, що все найстрашніше позаду.

– Ми тоді ще вірили, що все скоро закінчиться. Ми були вдома, думали що це мине, як поганий сон.

І справді, певний час усе було спокійно. Пані Людмила продовжила викладати, поступово повертаючись до звичного життя. Але 2022 рік зламав усі ілюзії.

Пані Людмила з учнями та колегою у школі міста Попасна Автор: з архіву Людмили Васецької

2022 рік: втеча без зворотного квитка

Людмила Миколаївна згадує лютий 2022-го з тривогою. Напруга зростала з кожним днем, навколо було чутно вибухи, але сподівання на «може обійдеться» ще трималося. Сім’я залишила дім 10 березня. Перед тим цілий тиждень провели під постійними обстрілами, які не стихали ні вдень, ні вночі. Тоді вони виїхали вдруге, тепер назавжди.

– Було страшно, але ще страшніше було залишатися без зв’язку із зовнішнім світом. У мене на руках був мій батько – паралізований. У ті дні він уже майже не вставав, дуже заслаб, а перед самою евакуацією зовсім зліг. Ситуація була важка, ми не знали, як вибратися. Допомогла подруга, яка з чоловіком якраз збиралася виїжджати своєю машиною. Вони нас забрали з собою.

Було Автор: Попасна.Сity

Стало Автор: Вісті

З речей взяли тільки найнеобхідніше: для тата сумку з ліками, які йому були неохідні, і ще дві невеликі сумки з речами. Це все, що помістилося в авто. Всю дорогу вони їхали під обстрілами.

– 18 березня ми вже знали, що нашого будинку немає. Його знищили.

Званівка

Спершу родина оселилася в селі Званівка, що неподалік від Бахмута . Там провели майже місяць, намагаючись прийти до тями і зрозуміти, що робити далі.

– У селі ми були першими переселенцями. Нам дуже допомагали, прийняли як рідних. Але з часом і туди дісталася війна.

Через наближення бойових дій сім’я Васецьких змушена була збирати речі й вирушати далі. Вибір знову пав на Південноукраїнськ, як і сім років тому, але цього разу вже не було куди повертатися.

– Дорога була важкою. Машини їхали колонами. Наш водій постійно тримався за медичними машинами, бо батько був у критичному стані. Ми боялись, що він не доживе до приїзду.

Нове життя після втрат

Уже знайоме місто Південноукраїнськ стало новою домівкою. Спершу Васецькі зупинилися у родичів, потім винаймали квартиру на Набережній Енергетиків , згодом отримали будиночок у модульному містечку. На жаль, батько помер невдовзі після приїзду. Пані Людмила вважає: головне, що він не залишився в зруйнованому місті.

Після переїзду здоров’я пані Людмили від усього пережитого погіршилося. З’явилися ускладнення, які з часом призвели до ампутації ноги. Після кількох операцій, тривалого лікування і реабілітації Людмила Миколаївна пересувається на кріслі колісному.

Зустріч з міжнародними партнерами-спонсорами у модульному містечку ВПО у Південноукраїнську Автор: із сайту Південноукраїнської міської ради

– Умови в модульному будинку нормальні, але мало місця для речей. Головне для мене, що зробили зручний пандус, і я можу самостійно виїхати з дому, бо, коли ми винаймали квартиру там був п’ятий поверх, а ліфт не завжди працював. Ще й до того ж сходи були високі у під’їзді. Мені було дуже тяжко спускатися та підійматися.

Подружжя Васецьких разом вже понад 40 років. За цей час вони пережили втрату дому, рідних, здоров’я, але не втратили гідності й сили жити.

Подружжя Васецьких Автор: з архіву Людмили Васецької

На питання, що найбільше болить, коли вона згадує дім, пані Людмила щиро відповідає: «Все те, що там залишилось: рідний дім, гарне життя, плани, друзі, наші спогади. Попасна назавжди залишиться в наших серцях як місце, де зростали діти, жили наші батьки. Іноді мандрую в думках по рідному, цілому місту».

Миколаївські