«Наші ще не вдома»: рідні полонених та безвісти зниклих продовжують пошуки

14 липня 2025 р. 09:13

14 липня 2025 р. 09:13

13 липня у Первомайську відбулася традиційна акція-нагадування «Полон вбиває. Не мовчи!». Люди вкотре вийшли, щоб підтримати військовослужбовців і цивільних, які знаходяться у російському полоні, та зниклих безвісти, — і взаємно підтримати одне одного в цій боротьбі. Журналістка Гард.City працювала на заході.

Обличчя та історії: кого шукають первомайці

У центрі Первомайська збираються рідні, друзі та знайомі тих, хто опинилися в полоні або зникли безвісти. Приходять, аби вкотре привернути увагу громадськості та влади до цієї проблеми. В учасників акції в руках прапори бригад, фото рідних та плакати з написами: «Наші не вдома. Поверніть нам наші серця з полону», «Безвісти зниклі — не значить забуті», «Пам’ятаємо, віримо, шукаємо», «Ми всі тебе чекаємо». На вході до центрального парку — традиційна інсталяція зі світлинам зниклих. Цього разу додалися нові обличчя.

Зінаїда Нечаєва розшукує сина, випускника п’ятої школи. Він зник 23 березня 2023 року. Ніс службу у 57-й бригаді. Жінка уперше прийшла на акцію. Знає, що такі заходи традиційні, але змоги приходити сюди постійно не має, бо дома важкохворий чоловік.

— Сина не стало на Бахмутському напрямку, — розповідає пані Зінаїда. — Навіть не встиг побувати в боях. Вийшли на позицію, і наступного дня їх не стало. Я не знаю, куди ще можна звертатися. Зник він під Богданівкою, це ж окупована нині територія. Там і досі тіла наших. Скільки їх було чоловік, в якому складі — я нічого не можу добитися.

Олександр Жежерун 1991 року народження. Його мати Ірина Жежерун розшукує сина з червня 2025-го. Він єдиний син у матері.

Ірина Жежерун Автор: Наталія Клименко

— Першого квітня 2025 року, — розповідає Ірина зі сльозами на очах, — він прийшов до військкомату, аби подовжити термін відтермінування, бо має захворювання, але його вже звідти не випустили. Відправили на Миколаїв на ВЛК, затим до військової частини, згодом до 425 окремого штурмового полку «Скала». Останній дзвінок був 15 червня. Мав зателефонувати ще 24 червня, але дзвінка я так і не діждалася, а вже 26 червня мені принесли звістку, що він зник безвісти.

Учасниця акції Сніжана Драган розшукує свого зниклого брата Сергія Драгана. Прийшла на акцію разом зі своєю матір’ю.

Родина Драган Автор: Наталія Клименко

— Вже рік та п’ять місяців як ми розшукуємо Сергія, — ділиться болем Сніжана. — Але інформації ніякої. Його немає ані серед полонених, ані серед загиблих. Просто безвісти зниклий. Ми щоразу приходимо на акції, викладаємо інформацію в інтернет, але нам ніхто нічого не може сказати. Знаємо, що був у бойових діях, і те, що зник 25 лютого 2024 року.

Родина Драган замовили навіть футболки з обличчям рідної людини. Намагаються використовувати будь-який спосіб, аби привернути увагу.

Неподалік них і Нателла Драган, дружина зниклого Сергія. Вона одна із організаторок акції. Цього разу вона разом з рідними ще принесли банер зі світлинами 61-ї бригади, де служив її чоловік.

Нателла Драган Автор: Наталія Клименко

— Це хлопці, — розповідає Нателла, — 99-го, сотого і сто першого батальйонів 61-ї бригади. Ми вже не вперше виходимо з цим банером. Ці хлопці всі безвісти зникли на Авдіївському напрямку, поблизу Ласточкіне, Орлівка. Вони зникли в лютому 2024 року. Жодної інформації про них і досі ніде немає. Всюди одна відповідь: чекайте, або ж, як я уже неодноразово говорила, холодні юридичні формулювання.

Заради надії: як родини самостійно ведуть пошук зниклих

Олександра Євдокимова Автор: Наталія Клименко

Серед присутніх і Олександра Євдокимова. Дівчина розшукує свого чоловіка Владислава Євдокимова. Сама із Херсонщини, із родини військовослужбовців. Всі нині на службі в ЗСУ. Нещодавно поховала батька, а тепер в пошуках чоловіка.

Дівчина розповідає, що розшукує чоловіка п’ять місяців, але ніхто нічого не говорить.

— Я і досі ще не можу оговтатися від смерті батька, — ділиться Олександра, — а тут ще й чоловік безвісти зник. Довго приходила до тями. Але взяла себе в руки — і ось тепер намагаюся дізнатися бодай якусь інформацію.

Фото: Олександра Євдокимова

— Бачу, що ви збираєте світлини? — запитую в Олександри.

— Так, ми збираємо, формуємо папки зі світлинами безвісти зниклих і відправляємо на шпиталі, де лікуються ті, кого уже звільнили. Так хлопці нам кажуть, що багато є тих, кого вважають безвісти зниклими, саме в полоні. Тому надія у нас є.

— Чи маєте уже конкретні результати? — знову запитую.

— У моїй історії поки ще їх немає, але є дівчата, з якими ми спілкуємося в групах, які знайшли своїх рідних. То ми розуміємо, що саме така робота є результативною. Ми через інтернет об’єднуємося, підтримуємо одна одну і не втрачаємо надії.

— Можете розповісти вашу історію? — прошу Олександру поділитися.

— Мій чоловік Владислав Євдокимов проходив службу в 123-й бригаді. 17 лютого 2025 року він зник безвісти на Вовчанському напрямку. Відомо про те, що він був поранений і разом з Олександром Слюсарем вони рухалися на точку евакуації. Це сталося під селищем Дворічне. Знаємо, що 17 лютого вони ще були живими, а далі пустота. Ще 16 лютого ми спілкувалися по телефону і він сказав, що все буде добре, але у мене вже тоді було недобре передчуття. І тепер, наче голка в сіні, все загубилося.

Нагадаємо, що у Первомайську такі акції проходять два рази на місяць і щоразу доєднується все більше людей. Приходять не лише рідні зниклих безвісти чи тих, хто потрапив у полон, а й усі небайдужі громадяни.

Миколаївські