Новий дім, нове життя: як родина Маслових будує майбутнє в селі біля Синюхи

31 серпня 2025 р. 09:39

31 серпня 2025 р. 09:39

Сім'я Маслових із Києва переїхала до Синюшиного Броду на Первомайщині і знайшла тут не лише дім, а й улюблену справу. Замість пошуку звичайної роботи вони створили власне — ведуть господарство, виготовляють сир, збирають антикваріат. У селі біля річки кияни будують нове життя для себе і дітей, мріючи про музей-садибу і виробництво крафтових сирів.

Передмова від авторки

Ця розповідь особлива для мене. Я знаю Катерину ще з її шкільних років, коли мала честь бути її класною керівницею та вчителькою української мови. Вона завжди вирізнялася творчістю й живою енергією. Пригадую її роль Килини у «Лісовій пісні» — яскрава, харизматична, справжня. Відтоді час від часу стежила за її життям. А зовсім недавно мене захопили її дописи у соцмережах про мед та бринзу. Було в цьому щось таке магічне й справжнє, що вирішила: мушу побачити на власні очі. Разом із колегою поїхали до Синюшиного Броду. Дорога від Первомайська, на диво, виявилася непоганою, а саме село зустріло охайними подвір’ями й відчуттям змін. Саме тут, на вулиці Зеленій, серед степу й зелені, неподалік річки Синюхи живе родина Маслових.

Катерина Маслова Автор: Наталія Клименко

Місце сили та любов з першого погляду

Кілька років тому Катерина та Станіслав вирішили залишити Київ. Вона — художниця-анімаційниця, він — 3D-дизайнер та майстер на всі руки. У столиці пробували розвивати бізнес із виробництва екосумок, але народження донечки Марфуші змусило їх переглянути пріоритети.

— Мені потрібна була річечка, природа. У Підгородній, де ми жили, цього не було. А тут, у Синюшиному Броді, я відчула: це моє місце, — згадує Катерина. — Це була любов з першого погляду.

Будинок знайшли майже випадково: після молитви в храмі зустріли жінку, яка підказала, де є хата. Це було схоже на знак. І з того моменту почалося їхнє нове життя.

Робота художниці Катерини Маслової Автор: Наталія Клименко

«Якщо хочемо жити тут, то треба починати господарювати»

Старенька хата зустріла молоде подружжя без води й зруйнованим подвір’ям. Воду доводилося носити відрами з колодязя, каналізації не було. Бізнес у селі не «пішов»: доставка працювала повільно, замовлення доводилося возити у місто.

— Нової пошти тоді не було, Укрпошта працювала повільно, по місяцю йшли посилки. Логістика була жахлива. Мені з Марфушею доводилося їздити у місто, щоб відправляти замовлення. Тоді ми й зрозуміли: якщо хочемо жити тут, то треба починати господарювати, — каже Катерина.

Тож замість відступити, Маслові вирішили: треба братися за господарство. Розпочався непростий процес адаптації в нових реаліях. Вчилися обробляти городину, сіяти люцерну, збирати сіно, доглядати птахів та тварин, саджати квіти, вирощувати дерева та боротися з суховіями.

Те, що починалося колись, як спроба вижити, тепер стало стилем життя

Сьогодні подвір’я Маслових — це невеличка ферма: сім дійних кіз, кілька козенят, гуси, качки, фазани, пасіка. Навіть коти й собаки, що мешкають у дворі, мають свою роль у цій великій сімейній спільноті. Подружжя навчилося доїти кіз, мають молоко та освоїли навички сироваріння. Спершу була проста бринза, а нині й твердий сир.

— Я читала книжки, вивчала рецепти. Це наше, натуральне. Як колись у бабусь, — каже Катерина.

Останні два роки чоловік Станіслав доглядає бджіл, паралельно ріже по дереву та підробляє в місті. Те, що починалося колись, як спроба вижити, тепер стало стилем життя.

Історій на цілу книжку

— У нас тут стільки історій про тварин і птахів, що вистачить на цілу дитячу книжку. Ми їх рятуємо, а вони — нас, — говорить Катерина.

Сліпий цапик, який навчився орієнтуватися на голос, гусочка, яку вона носила на руках на річку, аби поставити на лапки, фазанячі яйця, які родина рятувала по черзі, доки не вилупилися пташенята, кізонька Вишня, яка першою з’явилася у їхньому дворі. Колоритна, з довгою бородою, наче з казкових ілюстрацій.

— Вона була не коза, а людина, персонаж, — усміхається Катерина. — Ми доглянули її до самої пенсії. Я навіть малювала її, а подружка портрет робила. А завели ми її, коли народився син Броня. Він був величеньким, добре їв, а я вже була, як тростинка. Тож довелося у сусіда купувати козине молоко, і воно мене врятувало. Потім я почала давати його дитині, — ділиться господиня.

Ці маленькі історії стали для родини справжньою опорою у важкі часи, а для дітей життєвими історіями, які виховують цінності.

— Оце відколи війна, то я качок, гусей, як з переляку, набрала. Чотири інкубації відразу. Понакидувала все собі, щоб постійно не читати новин, щоб не думати про все, що відбувається навкруги, — ділиться Катерина, — так і стрес легше подолати.

Катерина з доньками Автор: Наталія Клименко

Виживає той, хто вміє сам собі створити зайнятість

У Синюшиному Броді стабільної роботи вкрай мало. Виживає той, хто вміє сам собі створити зайнятість.

— Ми навчилися доїти кіз, варити сир, рятувати пташенят. Це ціла школа життя, — каже Катерина.

І їхній приклад — це відповідь на запитання, як сьогодні виживають українські села. А нещодавно Катерина отримала й першу офіційну роботу в селі — викладатиме малювання в місцевому клубі. І це підтвердження того, що навіть у маленькому селі можна знайти своє покликання.

Мрія про музей-садибу

Творчість і тут не залишає дім. Катерина часом малює, Станіслав ріже по дереву. Разом вони збирають старожитності: рушники, глечики, скрині, старі шафи. Катерина розбирається в травах, збирає та сушить хміль на дріжджі, як колись бабусі робили, і має велику мрію.

— Я хочу зробити музей-садибу, щоб люди відчули дух минулого, доторкнулися до коріння, — мріє Катерина. — А ще навчитися у майстрів-сироварів і створювати крафтові сири, щоб вони стали візитівкою півдня.

Сила любові до землі

Попри війну й труднощі, родина збудувала тут свій всесвіт.

— У господарстві забуваєш про гіркі новини . Тут є стабільність, дитячий сміх, запах свіжого сиру, молока та відчуття свободи, — каже Катерина.

Від безробіття до мрії. Післямова

Можна безкінечно міркувати про сенс життя: що в ньому правильно, а що ні. Можна нарікати на труднощі, корисливих роботодавців й чекати кращих часів. А можна, як родина Маслових, засукати рукави й створювати своє життя, наповнене цінностями, працею і любов’ю до всього живого. І тоді стає очевидним: зерна, посіяні в дитинстві, неодмінно проростають. Я тепер точно знаю — образ Килини, колись зіграний Катериною у «Лісовій пісні», став прообразом її теперішнього життя.

Публікація стала можливою за підтримки уряду Великої Британії в межах проєкту «Посилення інформаційної екосистеми в малих громадах України шляхом підтримки незалежних локальних медіа», що впроваджується ГО «Агенція розвитку локальних медіа АБО». Погляди, висловлені в цій публікації, є позицією автора(-ів) і можуть не збігатися з офіційною позицією уряду Великої Британії.

Миколаївські