«Ти зможеш усе»: історія любові та втрати дружини військового Катерини Кузнецової

04 вересня 2025 р. 12:11

04 вересня 2025 р. 12:11

Це одна з тих історій, які сьогодні мають звучати. Вони болючі, але саме вони формують нашу пам’ять і розуміння ціни свободи. Історія про любов, про жінку, яка вчиться жити далі після втрати. І про воїна, який віддав своє життя за Україну. Катерина Кузнецова втратила чоловіка Дмитра три місяці тому.

Війна забрала у Катерини коханого, у дітей — батька, а в України — вірного сина. Та ця історія не лише про втрату. Вона про віру, обіцянку жити й здійснювати мрії, які належали двом. Журналістка зустрілася з дружиною Дмитра Кузнецова, аби почути її спогади та зрозуміти, як любов і пам'ять здатні підтримувати тоді, коли здається, що сили закінчилися.

Катерина Кузнецова Автор: Наталія Клименко

Катерина Кузнецова: «Він став для мене всім»

Ми з Катериною зустрічалися двічі. І обидва рази я ловила себе на думці: у цій жінці неймовірне поєднання тепла й любові. У її словах, у погляді, у тихій силі, яку вона носить у собі. Таке трапляється рідко: коли біль переплавляється у світло.

— З Дмитром ми познайомилися ще у 2007 році. Мені тоді не було й вісімнадцяти, — пригадує вона. — Я рано втратила батьків, і він став для мене усім: другом, братом, коханим. Він замінив мені цілий світ. Я дорослішала поруч із ним, ми разом будували нашу родину, наше життя. Усе, що я маю сьогодні, все, ким я є, це завдяки йому.

Вибір, який не можна було зупинити

Дмитро мріяв про військову службу з юності. Проблеми зі здоров’ям довго не дозволяли піти до війська, але він не здавався. Після початку війни у 2014-му шукав шлях, аби потрапити до ЗСУ. У 2016 році його наполегливість перемогла.

Катерина пригадує той момент особливо яскраво, бо саме тоді дізналася, що вагітна.

— Я щойно дізналась, що буду мамою. І через три тижні він каже: «Я йду, мене беруть». Його не брали по здоров’ю, а він домовився з братом: той замість нього здав аналізи. Що мені лишалося? Лише підтримати. У нього була одна думка: я мушу. Він завжди повторював: ти маєш розповісти дітям, де був їхній батько і що він робив, коли тривала війна, — ділиться Катерина.

Фото: з родинного архіву

Їй довелося виношувати дитину без нього, народжувати без нього, ростити дітей, поки чоловік був на фронті.

— Але навіть на відстані він був чудовим татом. Завжди на зв’язку, завжди з порадами. У нас не було відчуття, що він десь далеко. Він завжди був поруч — хоч і не фізично, — каже Катерина. — І ми всі чекали закінчення війни, мріяли, що він повернеться, що ми будуватимемо нове життя разом.

Фото: з родинного архіву

Воїн і батько

У 2017 році Дмитро почав службу солдатом у 40-й окремій артилерійській бригаді імені Великого князя Вітовта. З роками він пройшов шлях до капітана. Служив на Донеччині, Луганщині, під Херсоном, а з 2022-го воював на Харківщині, на Куп’янському напрямку.

— Для нього військова справа була покликанням, а побратими стали другою родиною, — розповідає дружина . — Для них він був справедливим і вимогливим, але завжди стояв за своїх. Кожна втрата для нього була особистим болем.

Для дітей він був уособленням турботи й любові. Доньку ніжно називав «татовою квіточкою». Синові показував приклад сили й мужності. У родині вони мали свої «круглі столи», на яких рішення ухвалювали разом, навіть коли Дмитро був на фронті.

Остання відпустка

Навесні 2025 року Дмитро приїхав у відпустку. Він мало говорив про службу, все більше хотів набутися з сім’єю. Вперше він зізнався: йому важко їхати назад.

— Це було дивно, — каже Катерина. — Раніше він тримався спокійніше. А тоді говорив: «Мені важко їхати. Я не хочу».

«Ти зможеш усе»

Звістка про загибель Дмитра стала для Катерини ударом, після якого земля пішла з-під ніг. Але вона знала: мусить вистояти.

— Він завжди вірив у мене. Казав: «Ти зможеш усе. Я навіть на секунду не сумніваюся у твоїй силі». І зараз, коли його немає, я розумію: у мене немає вибору, я повинна бути сильною. Я роблю те, що ми планували разом. Я здійснюю його мрії, — ділиться Катерина.

Серед цих мрій — її вступ до магістратури (вона психологиня), подорож із дітьми в Карпати, новий будинок. Дмитро мріяв про це і тепер Катерина втілюватиме задумане.

Герой, який живе у пам’яті

Дмитро отримав чимало нагород за життя. Після смерті його було нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня.

— Він був найкращим чоловіком і батьком. Його не замінить ніхто. Ми досі чекаємо його, бо серце відмовляється вірити. Але я знаю: він живе у нас, у дітях, у побратимах, у самій Україні, — каже Катерина.

Пам’ять, яку мусимо берегти

Катерина переконана: пам’ять про таких, як Дмитро, має жити не лише в родинах. Вона мусить бути у суспільстві, у наших книгах, у вулицях.

— Він завжди вірив у перемогу. Казав, що Україна обов’язково стане іншою: сильною, вільною, європейською. І я продовжу втілювати його мрії. Усі наші плани — це тепер мої завдання. Я знаю, що маю сили, бо він у мене вірив, — сказала наостанок Катерина.

Її історія — це не лише історія великого кохання. Це нагадування про наш обов’язок — берегти пам'ять і цінувати життя, яке боронять наші бійці.

Миколаївські