1 193 дні пекла: історія морпіха Олега Музлова про російський полон і повернення додому

17 жовтня 2025 р. 10:31

17 жовтня 2025 р. 10:31

1 193 дні – стільки провів у полоні первомаєць Олег Музлов. Військовий 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського зустрів повномасштабне вторгнення у Маріуполі, там його взяли в полон 14 березня 2022 року. Майже два з половиною роки чоловік провів в колонії особливого режиму ВК-10 у Мордовії, де, як відомо за численними свідченнями, українських бранців регулярно піддають жорстоким тортурам.

Пан Олег живе в Первомайську з 11,5 років, закінчив 16-ту школу (зараз гімназія №4). До війська чоловік долучився у 2015 році. До цього мав власну справу з пошиття взуття.

Полон

Олег Музлов потрапив у полон 14 березня 2022 року. Як саме це відбулося, розповідає не він, а донька Катерина вже після інтерв’ю. Адже щойно розмова наблизилася до цього моменту, стало помітним хвилювання чоловіка й знадобилося декілька хвилин, щоб відновити наше з ним спілкування.

«13-го березня 2022 року ми поспілкувалися телефоном – 53 секунди. Погано було чути. Що прорвалось: «Передай іншим: люблю, цілий, живий, неушкоджений». І все.

Наступні тижні була якась впевненість, що з ним все окей, просто немає зв'язку, – пригадує Катерина. – Батька взяли в полон, коли він йшов з посту спостережного пункту (СП) по території заводу імені Ілліча, аби передати чергування, і группа ДРГ ззаду вдарила його по голові, ймовірно, прикладом, він втратив свідомість і прокинувся вже на підвалі.

Там його намагались допитувати, але через сильний головний біль від черепно-мозкової травми він не міг нічого сказати, лише назвав своє прізвище, ім'я, по-батькові та дату народження. Після цього йому погрожували тим, що розстріляють на місці, але змилувались і залишили живим» .

Олег Музлов під час служби Фото: з архіву Катерини Музлової

Відтоді чоловік вважався безвісти зниклим аж до 25 серпня, до дзвінка з Червоного Хреста, коли родині сповістили, що країна-агресор підтвердила полон Олега Валентиновича Музлова. Першого листа від полоненого родина отримала лише через два з половиною роки, у 2024-му.

Маршрут

Кілька тижнів чоловіка протримали «на підвалі». На початку квітня 2022-го року його разом з іншими хлопцями, які потрапили в полон на Ілліча, повезли в Сартану, а пізніше – в Оленівку. Тут їх протримали 5 чи 6 днів, бо саме очікували на велику кількість полонених з Азовсталі.

«Потім нас автобусами перевезли в Таганрог, а звідти – літаком у Рязань. Далі Ряжськ в Рязанській області – там пробув 9,5 місяців. На початку лютого 2023-го року – вже Мордовія, ВК-10», – розповідає Олег.

Тортури

Одна з найбільш жорстоких практик, яку застосовують в російських колоніях суворого режиму, – це так звана «прийомка». Через неї проходить кожен новоприбулий. Бранців роздягають і женуть повз колону працівників, які їх б’ють та принижують. Пройшов «прийомку» й Олег Музлов в Оленівці.

«Жінок одразу відвели вбік, їх ніби не чіпали. А зі всіма чоловіками там дуже жорстко поводились. Потім дехто в туалет кров’ю ходив».

Найдовше, майже 2,5 роки, чоловік пробув в колонії ВК-10 в Мордовії – це колонія особливого режиму. В росії так називають установи із найсуворішими умовами.

У колонії є чіткі правила, які одразу доводять до відома новоприбулих полонених. За бодай найменше порушення – одразу побиття.

«Найперше – правила поведінки. Всі їх мають знати напам’ять. 18 пунктів того, що забороняється полоненим. Підходить черговий: «Забороняється 8 пункт – це?» Забороняється 8 пункт – забруднювати каналізацію. Якщо не відповідаєш на рахунок «один», «два», а на «три» вже починають бити.

1 пункт правил – забороняється розмовляти з особами, які утримуються в камері та приміщеннях. Тобто треба стояти і мовчати. Вертухай іде чує розмову в камері, камера відкривається і… (починають бити – авт.)».

Разом з «порушником» могли витягти усіх, хто був в камері. За словами Олега, отримати можна було й ні за що.

«Серед білого дня чуємо за дверима двоє вертухаїв йдуть і один другому: Хочеш розім’ятися? Відчиняються двері, першого, хто трапився, під руки витягли, набуцали і потім закинули назад».

Ще одне правило – обов'язково знати гімн росії напам’ять. Його полоненим вмикали що дві години.

«Черговий: камера знає гімн? Так. Скільки слів в російському гімні? 115. А скільки букв? 649. І якщо цього хтось не знав, то спершу отримував той хто не знав, потім черговий, а потім вся камера або й одразу вся камера».

Один із видів тортур, який застосовують у ВК-10, – стояння на ногах протягом 16 годин: від підйому о 6-й ранку до відбою о 22-й. Стояти мусять усі – ні вік, ні стан здоров’я не враховується. Якщо черговий бачив на відеонагляді, що хтось намагається присісти, – били по ногах.

Наслідки цих тортур Олег може продемонструвати досі: «Ноги, як колоди були – набряклі. Постійно били електрошокером, палицями, пластиковими трубами: по м’язам, ногам, рукам та спині. Вдарили мене в стегно, набряк спустився вниз. Нога була, як колода – однакової ширини від верху до низу і вся синя. Температура піднімалась. Та нога й досі чорна».

Сподіватися на медичну допомогу бранцям не доводилося. «Доктор Зло» – таке прізвисько дали українські полонені лікарю, який працював у колонії ВК-10. Його особу ідентифікували журналісти-розслідувачі програми «Схеми» .

«Медик нам сказав: «Наша задача – не щоб ви були здоровими, а щоб ви були живими». В кращому випадку. Він всіх лікував електрошокером. Підходить: хворі є? Хтось каже – є. Електрошокером хлоп. Хворий? Так. Ще раз електрошокером. Не одужав, ні? Далі вже сам думай, одужав чи ні».

Допити й вербовка

У кожній камері було по 10 людей. У самій колонії 4 корпуси, в корпусі – 21 камера. Щойно чергові помічали, що співкамерники починають спілкуватися один із одним – їх «розкидали» по інших камерах. Таке «перемішування» давало змогу натиснути, на кого можна, й дістати інформацію про інших. За словами Олега, найбільше діставалося молодим бранцям, особливо тим, кому до 30 років.

«Вони часто й густо накидають справи на хлопців: що типу «розстрілював цивільних», «мародерив». Хлопці спершу все заперечують, бо не було такого, а потім – серйозні тортури. І шокерами б'ють, і їжею катують, і просто знущаються фізично й морально. І врешті хтось ламається».

Допитували полонених щомісяця, два-три рази на місяць обов’язково водили до слідчого. Хтось йшов на контакт, інші – ні.

«Я відразу зрозумів, що треба менше говорити і включив «дурника». Щось питають, а я – не знаю, не бачив, не пам'ятаю. Викликали і фотографії показували – чи впізнаю когось. Я відразу зрозумів, якщо я скажу, що когось впізнав, то почнуться додаткові питання – нащо воно мені треба. Нікого не знаю, нікого не бачив. Гадаю, тому я став їм нецікавим.

Запитували про все: де був? Стріляв чи ні по цивільних, чи мародерив? Хто був поруч, хто стріляв, чим займався? Чи є родичі в рашці? Де жив в Україні, які об’єкти розташовані поруч з місцем, де жив? Пропонують російський паспорт, а далі автомат і на війну. За них. Були такі, що погоджувалися».

За словами Катерини, родичі полонених часто хвилюються, що буде з тими полоненими, які погодились взяти російський паспорт та напишуть відмову від українського громадянства (йдеться про військовополонених та політвʼязнів, які підписують ці документи під тиском і примусом, але на співпрацю з рф не йдуть). Проте для української сторони це нічого не означає, оскільки всі розуміють, під яким тиском та в яких умовах людина написала цю відмову.

Перевірки та гуманітарка

Катерина Музлова Фото: Центр громадянських свобод

Після того, як батько потрапив у полон, Катерина зайняла активну громадянську позицію та у 2023 році спільно з Михайлом Воронцовим заснувала благодійний фонд «СЕРЦЕ В ДІЇ». Основна мета фонду – підтримка військовополонених та їхніх родин, захист їхніх прав та інтересів, надання їм благодійної, інформаційної та психологічної підтримки.

Дівчина переконана, що говорити про полонених важливо. Це може прямо вплинути на умови їхнього утримання.

«Звісно, глобально умови не покращуються, але трошки змінюються: перевірки приходять, омбудсмени приходять. А кожна перевірка – це тимчасове, але все ж покращення умов утримання. Якщо ми постійно будемо здійснювати цей тиск, то є вірогідність трохи покращити умови утримання».

Це підтверджує і її батько. У середині грудня 2024-го до колонії ВК-10 вперше прийшов з «перевіркою» представник від уповноваженої з прав людини в росії Тетяни Москалькової.

«Перед цим нам видали листи, я вперше отримав одразу три. Дали відповісти на листи, запросили капеланів – запропонували сповідатися.

Почалися ремонти, рух. А в таких установах так просто не рухаються без команди згори. І ми собі так і зрозуміли, що має щось бути. А потім приїхав представник Москалькової».

Перед цим ненадовго покращилося й харчування, наприклад, у чаї з’явився цукор. До цього полонені про нього навіть не чули, хіба стійкий аромат браги в коридорах давав зрозуміти, де його використовують.

Перед самим приїздом полоненим дали ввідні, як потрібно відповідати на запитання перевіряючого.

«Всіх вивели з камери на щоранковий огляд. Всі повністю зігнуті – не дай бог комусь голову підняти. Нам говорять: «Так, тепер ви ходите рівно і голова опущена донизу. Вводна – у вас дві бані на тиждень, щомісяця вам міняють постільну білизну, щодня вас виводять на прогулянку». Хоча по факту на прогулянку нас могли вивести раз на місяць і то на хвилинку. Майданчик 10 на 15 м – ми один-два кола пройшли, і на цьому вся прогулянка».

Вперше про жахливі умови утримання та постійні тортури у колоніях Мордовії, зокрема й у ВК-10, світ почув від полонених, яких повернули під час перших обмінів.

«Родини почали активно говорити про цю колонію, їздити за кордон і розповідати. Зверталися до уповноваженого з прав людини, і уповноваженого від президента по військовим, до всіх зверталися – адже треба щось робити. До МКЧХ, ООН, ОБСЄ, міжнародних організацій, інших держав як до третіх сторін – абсолютно до всіх. І дійсно, через півроку ми дізнались, що почались якісь перевірки, якісь посилки туди почали надходити» , – говорить Катерина.

Хоча, зауважує вона, з цим слід бути вкрай обачним, адже ніхто не знає, як саме така активність тут може відобразитися на полонених там.

«Після перших обмінів хлопці дали інтерв’ю, а ми ж цього не знали. Чую, виводять по одній камері й тупо пресують. А чому пресують – не ясно. Дійшла черга і до нас, виводять: «Годують вас погано? Погано до вас ставляться, так?» Ну, і давай нас бити» , – пригадує Олег, як на інтерв’ю відреагували в колонії.

Незначні покращення все ж сталися, розголос подіяв: з 2024 року вже дозволили бодай на трохи сідати і робили невелику «знижку» для тих, кому за 50.

Згодом приїхала гуманітарна допомога від росіян, але її вручали лише для картинки на відео.

«У целофановому пакеті були, наскільки я зрозумів, теплі спортивні костюми, кросівки, ще щось, пакетик льодяників і згущенка, печиво. Вони зняли на відеокамеру, як ми отримуємо гуманітарку. Потім камера вимикається, пакет забрали. Через пару днів чуємо, як вертухаї між собою говорять: «Ця гуманітарка вже на ринку продається» , – пригадує чоловік.

Якось полонені почули розмову наглядачів, відбулося це в кінці 2024 року, вже після перевірок.

«Вони намагалися не говорити, якщо розуміли, що ми можемо їх почути. Щомісяця змінювалася команда вертухаїв – одні їхали, приїздили наступні. Ну, один приїхав, скажімо так, занадто активний: «О, зараз будем хохлів пресувати». Йому відповідають: «Тихо, тихо. Хозяин сказал не трогать их». Новенький: «Та хозяин сказал там». Зі старої говорить: «Слышишь, что я говорю, тронешь их, потом поедешь на передок. Прямо отсюда, сразу туда». І все».

Оленівка

Зруйнований барак у виправній колонії в Оленівці, 29 липня 2022 року Фото: АР

Ось що пан Олег розповідає про масове вбивство полонених в Оленівці. Сам він не був свідком цього теракту, адже їхню групу полонених вивезли напередодні того, як завозили групи полонених, яких взяли в полон на Азовсталі.

«Зі мною був хлопець, він в Оленівці працював на кухні, якраз тоді, коли там все сталося. Він розповів, що за добу, як це все сталося, азовців відділили від інших, приготували приміщення, розчистили його. Туди перевели азовців і вночі там все взірвалося.

При цьому ніхто з працівників колонії не постраждав. Якщо є барак, його обов'язково охороняють. А якщо ніхто не постраждав з росіян, значить, їх там не було. Ну, і медиків відвели окремо, щоб вони не могли надати першу допомогу. Тому, я так розумію, людей там просто навмисно взірвали».

Інтерв’ю

У росіян є знайомий українцям формат інтерв’ю з полоненими. В одному зняли й Олега Музлова . Відбулося це 25 лютого 2025 року. «Журналіст» – колишній кримчанин – розпитує українських полонених про умови утримання, деталі потрапляння в полон, про їх політичні погляди та у фіналі телефонує рідним полоненого.

«Сидиш, навпроти тебе камера, а під камерою вертухай з автоматом сидить, – розповідає Олег. – На столі стоять цукерки, водичка, але торкатись ні до чого не можна. Якщо декілька відео переглянути, то можна помітити, що все стоїть на своїх місцях.

Перед камерою, де йде запис, стоїть табурет, на ньому лежить один спортивний костюм. Ми були одягнені там в помаранчеві роби, а перед інтерв’ю підводять до табурета, переодягаєшся в костюм і йдеш на інтерв’ю. Після запису виходиш, костюм знімаєш і кладеш на табурет, наступний полонений приходить і одягає його, і так один костюм на всіх» .

Повернення

Фото: з особистого архіву Катерини Музлової

Олег Музлов повернувся в одному з етапів великого обміну в рамках Стамбульських домовленостей 19 червня 2025 року.

«На початку березня мене і ще одного хлопця перевели в одну камеру. Годувати стали «краще» – до кислої капусти додавали муку».

Чоловік пригадує, що перше, що в нього забрали (ще в Оленівці) – берці. Росіянам дуже подобаються наші берці та фліски і часто полонені бачили наглядачів взутими в українські берці. Олегу натомість видали гумові капці, в яких він і залишався до 18 березня 2025 року.

«Вивели з камери. Дали мішок, побачили капці – питають: «Розмір який?» – 41, кажу. Він раз і видав (кросівки – авт.). Думаю, опа, щось тут не те».

На моє запитання, що тримало увесь цей час там, пан Олег відповідає просто: «Надія».

«Коли ми були у Ватикані з рідними полонених, мені сказала одна з матерів, яка досі чекає: «О, бач, кардинал тебе по голові погладив, значить точно батька повернуть». Як батько розповідав, то через пару днів після цього його перевели в іншу камеру, готували до обміну. Тому особисто я вірю в дива. Дива зі мною трапляються, в нашій сім'ї трапляються, тому я буду продовжувати в них вірити. Ти мені так з Маріуполя казав: «Кать, мислимо тільки позитивно, думки матеріальні». Так воно і є» , – додає Катерина до батькових слів.

Попереду на Олега чекає тривала реабілітація та відновлення. Зараз, зізнається він, часом відчуває раптове запаморочення і намагається відслідковувати свій стан, адже вже мав інцидент під час проходження лікування, коли через місяць після повернення з полону Олег мав стресову ситуацію, втім організм відреагував на такий стрес втратою свідомості і падінням зі зходів. Тому наразі пан Олег стааиться більш відповідально та обачно до свого стану, адже організм та психіка досі реінтегрується та реабілітуються після пережитого досвіду полону довжиною в 1 193 дні.

Цей матеріал було підготовлено в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)». Висловлені погляди є винятково поглядами авторів і не обов'язково відображають позицію Фундації Ірондель або ІРМІ.

Миколаївські