«Інформації немає»: Первомайськ знову став голосом полонених та зниклих безвісти

08 грудня 2025 р. 08:37

08 грудня 2025 р. 08:37

У неділю, 7 грудня, в центрі Первомайська знову зібралися ті, для кого тиша — нестерпна. Акція «Не мовчи. Полон вбиває» вже перетворилася на традицію і болісну необхідність: з портретами, прапорами та без відповідей, які ці родини шукають місяцями, а дехто й роками.

7 грудня у Первомайську Автор: Наталія Клименко

7 грудня акцію поєднали з автопробігом

У центрі Первомайська акція «Не мовчи — полон вбиває» що два тижні стала традиційною. Люди приїжджають з навколишніх громад, сусідніх районів і навіть інших областей. Кожного разу вони тримають ті самі фото, ті самі плакати і ставлять ті самі запитання, на які немає відповіді.

Цього разу до мирної акції додався автопробіг. Машини з прапорами та портретами зниклих безвісти проїхали вулицями міста, привертаючи увагу до теми, що не має зникати з публічного простору.

«Я знаю, що таке окупація та як то воно — чекати з полону»: історія Людмили Пухликової

Людмила Пухликова Автор: Наталія Клименко

Сьогодні у Первомайську на акції вперше була Людмила Пухликова — переселенка з Херсона, яка нині живе в Доманівці. Вона пережила окупацію та 37 місяців шукала свого чоловіка. Тепер чекає його повернення з полону.

— Коли я бачу стяжки, мене й досі тригерить, — каже вона. — Це після підвалу, коли вороги мене там утримували.

У 2022 році Людмилу затримали разом із піврічною дитиною:

— Нас розділили. Сина забрали в іншу кімнату. Я чула, як він плаче. Просила тільки одне: дайте йому води. Він же маленький.

Її чоловік, військовий, морпіх 36-ї бригади, потрапив у полон 12 квітня 2022 року.

— По херсонському телебаченню окупаційна влада показала, як наших беруть у полон. 37 місяців я його шукала. Знайшла в Мордовії. Тепер він має статус полоненого.

У родині двоє дітей: доньці скоро 11, молодшому — 4. Хлопчик жодного разу не бачив батька.

Після деокупації Херсона Людмила виїхала до Доманівки.

— Я знаю, що таке стояти за водою, за хлібом, боятися вийти надвір. «Ти бандерівка, фашистка», — кричали росіяни. Дім зруйнований. Статус переселенки нічого не дає. Ти чужа, і тобі це відчутно показують.

Про державне житло Людмила знає, але каже:

— Той будинок — на околиці. Дуже далеко від школи й садка. Машини немає. Якщо дитина вночі занедужає, як добратися?

«Без статусу і без відомостей»: родина Валерія Услістого

Олена Усліста Автор: Наталія Клименко

Поруч на акції — родичі Валерія Услістого, бійця з позивним «Тихий». Його дружина Олена приходить на акцію щоразу.

— Інформації немає зовсім, — говорить вона.

Валерій зник 27 серпня 2024 року на Курському напрямку.

— Жодного підтвердження. Жодного запису. Ніби зник безвісти й без статусу. І тиша. Ми живемо лише надією.

Двоє зниклих у одній родині: Шмирьови та Ілащуки

Тетяна та Олександр Автор: Наталія Клименко

Серед учасників акції й Олександр Шмирьов, який розшукує одразу двох близьких: сина Юрія Шмирьова та зятя Дениса Ілащука, зниклого 24 липня 2024 року. Поруч з ним тітка зниклих Тетяна.

— Подавали в усі штаби: Червоний Хрест, державні структури. Щомісяця нові анкети. Кажуть, що все на контролі. Але є багато місць утримання, куди не допускають Червоний Хрест. Про них просто не знають, тому й немає новин, — кажуть Тетяна та Олександр.

Про Дениса є лише непрямі свідчення:

— Він пропав разом із побратимом. У того підтверджене ДНК. Це було близько двох місяців тому. А щодо Юрія — тиша. Ні статусу, ні підтвердження. Порожнеча.

Ті, хто підтримує, і ті, хто не здається

На акції був і Максим, який втратив батька та дядька на війні. Тепер він приходить підтримати тих, хто розшукує зниклого Максима Галіакберова.

Нателла Драган закликає бути небайдужими Автор: Наталія Клименко

Організаторка руху Нателла Драган каже, що їхня група за два останні тижні помітно зросла:

— За два тижні додалося ще десять-п’ятнадцять людей. У кожного своя історія, свій біль, своє очікування. Інформації нової практично ніякої, хіба що є підтвердження про одного із бійців, який нині в полоні.

На акцію прийшли також мама й тітка зниклого бійця Будурова. З квітня 2025 року нічого не відомо, але жінки не втрачають надію. А поки передають журналістці 200 гривень на збір «Чуйки».

Люди обмінюються інформацією, контактами, найменшими новинами, які з’являються час від часу.

У місті вже встановлені два великі банери зі світлинами полонених і зниклих — своєрідна карта невідомості, у яку занурені десятки сімей.

Для цих родин акція — це спосіб тримати зв’язок із тими, хто зник, і одне з одним. Спосіб нагадати суспільству і державі, що вони не мають зникати разом із новинами. І поки рідні виходять на акції — їхні історії продовжують звучати. Бо мовчання — вбиває.

Миколаївські