Вони чекають і потребують підтримки: труднощі родин полонених і зниклих безвісти Південноукраїнська

12 грудня 2025 р. 15:34

12 грудня 2025 р. 15:34

У сервісному офісі у справах ветеранів «Територія 4.5.0» за ініціативи ЮжкаNews.City 9 грудня зібралися членкині спільноти «Чекаємо» – рідні та близькі військовополонених, зниклих безвісти й полеглих захисників. Ми поставили їм просте, але важливе запитання: яка підтримка їм потрібна від влади міста та громадськості?

Організувати подію допомогли фахівчиня із супроводу ветеранів Сніжана Жуля та психологиня сервісу Інна Омелько. На зустріч прийшло сім жінок: мами, дружини й доньки тих, кого досі чекають. Почали з кола знайомства: кожна назвала себе й розповіла, на кого чекає вдома.

Розмова вийшла відвертою й емоційною. Жінки говорили про те, що їх тривожить найбільше та чого бракує.

Вікторія Буковська – чекає тата

Пані Вікторія на мирній акції 7 грудня 2025 р. Автор: з групи Чекаємо. Спільнота родин, які чекають на полонених та безвісти зниклих

Батько Вікторії Володимир Булавін зник безвісти 18 червня 2025 року біля Покровська, у районі села Шевченко. Його командир бачив відео, де зафіксували, як росіяни беруть наших бійців у полон на цій позиції, проте він не роздивився чітко, кого саме забрали. Тож родина живе надією, що Володимир у полоні.

Наталя Боднар – чекає сина

Пані Наталя (ліворуч) на мирній акції 2 березня 2025 р. Автор: Анна Бойко

Син пані Наталі Євген Боднар потрапив у полон 15 серпня 2024 року. Є кілька відео з російських каналів, де він говорить, що перебуває в полоні. Україна внесла Євгена до списків військовополонених, але Росія досі не підтверджує його статус. Наталя продовжує писати листи та сподівається, що син скоро повернеться.

Валентина Богомазова – чекає сина

Пані Валентина на мирній акції 16 листопада 2025 р. Автор: Анна Бойко

Іван Григоржевський зник 1 вересня 2024 року на Бахмутському напрямку біля населеного пункту Калинівка. Побратими казали, що він, ймовірно, загинув, але мати знайшла відео в мережі, де, як їй здається, стоїть її син – побитий, із закритим обличчям. Родина неодноразово переглядала це відео й переконана, що це Іван. Пані Валентина подала матеріали до Координаційного штабу і продовжує пошук сина.

Лілія Толкач – чекає батька

Автор: Наталя Кравець

Батько Лілії Анатолій Толкач зник 2 травня 2025 року в Курській області біля населеного пункту Кучерів. Акт розслідування нічого конкретного не дав, тож родина самостійно шукала побратимів і знайшла свідка. Той сказав, що Анатолій загинув, виводячи пораненого з позиції. Лілія не готова в це вірити: занадто багато неточностей. Тому близькі шукають Анатолія і чекають на його повернення.

Світлана Росол – чекає сина

Автор: Наталя Кравець

Син Станіслав Іванов зник 1 червня цього року. Побратими кажуть, що він загинув, але мати продовжує пошук усюди, де тільки може. Вона не готова прийняти втрату без доказів.

Валентина Рабченюк – шукає чоловіка і брата

Пані Валентина на мирній акції 16 листопада 2025 р. Автор: Анна Бойко

Сергій Рабченюк воював із першого дня повномасштабного вторгнення, зник 18 квітня 2023 року біля селища Хромове, що на Донеччині. Спершу в бригаді сказали, що він загинув, але після підняття тіл його не знайшли серед загиблих. Тому є ймовірність, що він у полоні. Через рік на Луганщині зник безвісти брат пані Валентини – Володимир Кочмола. Родина докладає чимало зусиль, щоб отримати хоч якусь звістку про своїх захисників.

Лариса Гуртовенко – шукала сина

Пані Лариса на мирній акції 2 березня 2025 р. Автор: Анна Бойко

Серед присутніх була й Лариса Гуртовенко. Її син Сергій Левша служив у роті вогневої підтримки військової частини А2896, обслуговував гранатометний відділ протитанкового взводу. До лав ЗСУ його мобілізували у вересні 2023 року. Через рік служби, 26 вересня 2024 року, зв’язок з воїном обірвався. Сергія вважали зниклим безвісти. Попри це рідні шукали та чекали його. Однак нещодавно знайшли та ідентифікували тіло Сергія. Церемонія прощання із загиблим захисником відбулася у Південноукраїнську 20 жовтня 2025 року.

Після знайомства близькі захисників почали говорити про те, що турбує їх найбільше. З кожної історії випливало одне й те саме: підтримки з боку міської влади фактично немає. Рідні не вимагали чогось надмірного – лише того, що в інших громадах уже працює: хоча б мінімальні виплати, чітку комунікацію та повагу до їхніх родин.

Першою заговорила пані Вікторія. Вона сказала просто: « Жодної фінансової допомоги. Ми точно знаємо, що в інших громадах фінансування є для таких сімей, а в нас – ні. На зустрічах з мером неодноразово порушували це питання. Нам обіцяють, але нічого не змінюється» . Її слова підтримали всі присутні.

Автор: Наталя Кравець

Коли мова зайшла про місцеві установи, емоції загострилися. Жінки говорили про час, сили та нерви, які вони витрачають на те, що мало б бути простим: оформлення статусу, отримання довідок, консультації, роз’яснення. За їхніми словами, соцзахист і військкомат не співпрацюють між собою на належному рівні. Проте зазначили, що покращилася комунікація з пенсійним фондом. Багато з чим сім’ям полонених і зниклих безвісти захисників допомагають фахівчині сервісного офісу 4.5.0 у Південноукраїнську.

Говорили про наболіле. Багато людей вважають, що родини військовослужбовців, які мають статус полонений, зниклий безвісти або загиблий, отримують чималі кошти і тому додаткове фінансування їм не потрібне.

Пані Лілія поділилася своєю ситуацією, яка, як виявилося, є непоодинокою. Її сім’я не отримує жодних грошей від держави, хоча батько Лілії зник безвісти. Вона пояснила: за законом отримувати виплату може найближчий родич, але її мама є цивільною дружиною батька (вони не уклали шлюб у РАЦСі, хоча прожили разом 35 років), а діти воїна – Лілія та її сестра – є повнолітніми. Вже восьмий місяць суд не може ухвалити рішення у цій справі. Засідання постійно переносять: то лікарняні, то відпустки, то інші причини. І через це сім’я не отримує навіть тієї допомоги, яка за законом їй належить.

Багато говорили й про дітей і найбільш наболілим виявилося, що їм не надають ті пільги, які мають діти учасників бойових дій. Не зважаючи на те, що їхні батько/мати у полоні чи зникли безвісти, вони все одно залишаються дітьми учасників бойових дій. На заході виникла думка створити окремий список дітей та онуків, щоб їх могли запрошувати на різні заходи.

– Якби хтось не запитав мене, між іншим: «Ти отримала новорічний подарунок?», я б навіть не знала, що ми можемо його отримати , – сказала одна з мам.

Автор: Наталя Кравець

Поступово розмова перейшла до теми оздоровлення. Рідні зниклих безвісти та полонених живуть у постійній напрузі: вони роками чекають новин, переживають поховання побратимів їхніх синів і батьків, часто переносять стрес набагато важче за інших. Попри це на місцевому рівні для них практично немає програм оздоровлення чи відпочинку. Родини кажуть, що було б добре, якби місто забезпечило для них можливість відвідувати ОРК «Іскра» або будь-яке інше місце, де вони могли б відновити сили. Пропонували прості рішення: виділити хоча б певну кількість місць щомісяця, запровадити талони або чергу, щоб упродовж року всі охочі могли пройти профілактичні чи оздоровчі процедури.

Окрема, дуже чутлива тема – Алея надії. Родини давно просять створити в громаді місце, де будуть фотографії чи символічні стрічки з іменами тих, кого досі чекають. Одна з учасниць розповіла, що в багатьох містах України такі Алеї існують: у парках стоять дерева зі стрічками, стенди з фотографіями, символи підтримки. Близькі захисників шукали різні локації, пропонували варіанти, але щоразу чули лише обіцянки. Пані Вікторія емоційно сказала: «Я хочу привести свою дитину й показати: ось твій дідусь, ось хлопці. Чому в нас нічого немає? У місті понад сотня родин чекають своїх рідних, і ця цифра зростає. Були вже дві розмови з мером, але справа не зрушила з місця».

Автор: Наталя Кравець

Алея надії для родин захисників, яких чекають, не просто про символіку, а про визнання, про видимість і віру у їхнє повернення. Кожна така Алея – знак, що громада пам’ятає.

Говорили й про відсутність уваги з боку влади до мирних акцій на підтримку військовополонених і зниклих безвісти – їхні рідні стоять там самі. Лише іноді до них доєднується керівництво громади. Хоча в інших містах, кажуть вони, з родинами виходять і представники соцзахисту та влади.

У спільноті «Чекаємо» кажуть, що про себе нагадуватимуть завжди. Щонеділі вони виходять на акції, щоб сказати місту: вони є, їхні хлопці все ще не вдома, і їх потрібно шукати. Окрім цього вони збирають кошти на дрони, передають допомогу в бойові бригади і госпіталі, підтримують волонтерські центри.

Публікація стала можливою за підтримки уряду Великої Британії в межах проєкту «Посилення інформаційної екосистеми в малих громадах України шляхом підтримки незалежних локальних медіа”, що впроваджується ГО «Агенція розвитку локальних медіа АБО». Погляди, висловлені в цій публікації, є позицією автора(-ів) і можуть не збігатися з офіційною позицією уряду Великої Британії.

Миколаївські