Без опікуна, у житлі без тепла та вбиральні: історія виживання родини Васильченків із Первомайська

17 січня 2026 р. 18:13

17 січня 2026 р. 18:13

У центрі Первомайська живе родина, яка може не пережити цю зиму. Мати з інвалідністю та син з аутизмом залишилися без опікуна — старший син на фронті. У їхньому домі немає туалету, нічим топити піч. Військовий Антон приїхав передати добру звістку — що син живий. Побачив, як вони живуть, і не зміг піти. Рубає дрова, топить піч, але розуміє: разова допомога не врятує. Родина просить повернути сина додому — бо це єдиний шанс для них.

«Опора була хитка, але вона була»

Лариса Петрівна Васильченко Автор: Наталія Клименко

Лариса Петрівна Васильченко — людина з інвалідністю. Вона пересувається на двох милицях, має коксартроз і майже не здатна виконувати будь-яку фізичну роботу. Разом із нею живе її молодший син Богдан — дитина з інвалідністю, з діагнозом аутизм.

«Богдан з трьох років з аутизмом. Йому не можна без нагляду, без спокою. Йому потрібна людина поруч постійно», — говорить жінка.

Старший син Дмитро нині проходить військову службу у лавах Збройних Сил України.

До минулого року родина трималася завдяки чоловікові пані Лариси — колишньому військовослужбовцю.

«Він був опорою. Може, не ідеальною, бо ж траплялося усіляке, він випивав, але він усе робив. Уся чоловіча робота була на ньому. А тепер я сама», — каже вона.

Після смерті чоловіка родина фактично залишилася без опікуна і без будь-якої реальної підтримки з боку відповідних служб.

Дім, у якому немає навіть туалету

Сьогодні Васильченки живуть у частині старого будинку по вулиці Софії (раніше — Софії Ковалевської). Дістатися сюди складно будь-кому, а для людини з інвалідністю — це щоденний виклик.

Будинок на трьох господарів. Без належної покрівлі, без нормальних умов для життя. Сарай винесений за ворота. Підвал настільки тісний, що там неможливо розвернутися. Але найбільша проблема — відсутність туалету.

«Сусід нас не пускає на свою територію, а саме там знаходиться туалет. То я беру відро і несу аж у парк, у громадську вбиральню. Я на двох палицях, мені важко, але що робити?» — з гіркотою говорить Лариса Петрівна.

Для людини з інвалідністю це не просто незручність — це щоденне фізичне і моральне випробування. І це не десь у забутому краї минулого століття. Це сьогодні, тут, серед нас, українців.

Морози, темрява і порожня піч

Цієї зими ситуація загострилася. Особливо зараз, коли електрика іноді відсутня по 16 годин на добу. Коли температура опускається до –15°C, у домі немає чим повноцінно обігріватися і на чому готувати їжу.

«Ми практично замерзаємо. Нема чим топити і немає на чому варити їсти, — каже жінка. — А ще мені на руку звалилася шафа, то я зовсім безпомічна», — каже вона.

Єдине джерело доходу — пенсії по інвалідності. Грошей не вистачає навіть на найнеобхідніше, не кажучи вже про дрова чи вугілля.

«Я не знаю, як ми ще тримаємося, — зізнається пані Лариса. — Дякувати Антону, що нас підтримує.

«Він особливий, йому потрібен підхід»

Молодший син Богдан навчається на індивідуальній формі у 14-й школі.

«З ним займаються вчительки, і я їм дуже вдячна. Вони його розуміють, бо він особливий. Вони йому книжечки принесли, пазли. Тепер хоч є чим займатися», — говорить мати.

До повномасштабного вторгнення родина жила в Чернігові, де була спеціалізована школа. Але війна змусила тікати.

«Я не хотіла ламати йому життя, але тоді вибору не було. Ми просто рятувалися», — пояснює вона.

Цей переїзд остаточно зруйнував і без того крихку стабільність родини.

Антон, військовий: «По-людськи не зміг піти»

Про родину дізнався 38-річний Антон Тараращенко. Він приїхав сюди, щоб передати матері повістку з повідомленням, що її син живий. Адже перед цим вона отримала страшну звістку — «зник безвісти».

«Я так радів, що везу гарну новину. А коли зайшов у двір і побачив, як вони живуть, то стало страшно. Так не може бути. Ми рятуємо тварин, а тут — люди», — говорить Антон.

Він почав допомагати по-людськи: почистив піч, нарубав дров, полагодив двері та шафки.

Повернення опікуна — питання виживання

Антон разом із колегами підготував і подав пакет документів до військової частини з проханням демобілізувати Дмитра.

«Тут дві людини з інвалідністю. Без опікуна — це катастрофа. Наше завдання — повернути його до родини», — каже Антон.

Вони телефонують на гарячі лінії, надсилають довідки, знову і знову пояснюють одне й те саме: ця родина не виживе без повернення сина додому.

«Я просто прошу, щоб сина повернули. Нас нікому доглядати. Це моя остання надія», — каже Лариса Петрівна.

Автор: Наталія Клименко

Надія, яка потребує дій

Коли журналістка зайшла в дім, слів не знайшлося. Холодні стіни, темрява, тіснота, відсутність елементарних умов, холодна бараболя в каструлі, згорнута в клубочок киця — усе це просто фізично задавило. Так жити не можуть люди. І це історія не про бідність. Це історія про межу, за якою починається нелюдське.

Сьогодні родина тримається на пенсіях, на підтримці Антона і на надії. Але надія не нагріє піч і не винесе відро до вбиральні. Редакція Гард.City звернулася до соціальних служб із проханням надати Васильченкам належну допомогу і буде стежити за розвитком подій.

Післямова

Антон розтопив пічку. Дістав із погребу консервацію. Ще заніс дрова, допоміг щось по господарству і ми почали збиратися. Коли виходили, Лариса Петрівна, ніби між іншим, майже вибачаючись, сказала:

«У мене ж є батьківський будинок на Грензаводі. Я могла б там жити».

Вона справді могла б, але не живе. Бо той будинок вона віддала переселенцям — родині з трьома дітьми, яку пустила без роздумів. А тут, ближче до центру залишилася, бо Богдану потрібна школа.

Миколаївські