«Полон вбиває. Не мовчи»: мороз не зупинив тих, хто чекає. У Первомайську відбулася чергова акція

18 січня 2026 р. 12:38

18 січня 2026 р. 12:38

Цьогорічна чергова акція «Полон вбиває. Не мовчи» знову зібрала людей, для яких війна — не абстракція, а щоденний біль і нескінченне очікування. Попри мороз до мінус 15 градусів, учасники вийшли на центральну вулицю міста, щоб нагадати: українські військові перебувають у полоні та зникають безвісти, а мовчання вбиває. Журналістка розповідає.

Морозний ранок і хвилина мовчання

Ранок 18 січня. Центр міста. На вулиці -15. Попри холод, учасники акції гуртуються разом. Серед присутніх — організаторка Нателла Драган. Вона вже має підтвердження ДНК і чекає на поховання свого чоловіка. Але навіть після цієї втрати активістка знайшла в собі сили знову вийти на акцію.

Поруч — однодумці: матері, дружини, сестри, які не дозволяють суспільству забути про тих, хто не повернувся. Традиційно акція розпочалася із загальнонаціональної хвилини мовчання.

Хвилина мовчання у Первомайську Автор: Наталія Клименко

По обидва боки центральної вулиці — плакати з гаслами, імена, фотографії та запитання без відповідей.

«Є надія, що мій син живий»: пошуки без сну і спокою

Серед учасників — Оксана Анатоліївна Лозовська, яка розшукує сина, Ігоря Васильовича Загороднього, 1991 року народження. Він служив у 22-й окремій механізованій бригаді й зник 16 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання в Курській області, поблизу селища Крем’яна.

Оксана Лозовська Автор: Наталія Клименко

« Пішли на завдання і не повернулися. Жодної інформації не було, але вороги виклали відео з підірваною машиною. Там було п’ятеро тіл наших, а хлопців було семеро. Тому є надія, що мій син живий. Я надіюся, що моя дитина жива », — говорить мати.

За словами Оксани Анатоліївни, впізнати когось на відео було неможливо. У пошуках їй дуже допомагає невістка Тетяна.

« Ми всюди удвох пишемо. Вона молодець, бо я десь щось можу не розуміти », — каже жінка.

Вони зверталися до всіх можливих інстанцій: писали Москальковій, Лубінцю, навіть надсилали запити до російських тюрем. Загалом отримали 24 відповіді: десь повідомляють, що такої людини немає, десь просять надати додаткові документи.

« Щовечора після роботи починаю пошуки. Ми весь час шукаємо. Знайшли схоже відео, здавали на експертизу, але то не наш », — додає мати.

«Нас таких багато»: жодної інформації

На акції також були рідні Дмитра Ярославовича Грабовського, безвісти зниклого на Донецькому напрямку 5 листопада 2025 року. Його розшукують мама та сестра. Наразі статус — безвісти зниклий. За словами родини, командування мовчить і не надає жодної інформації.

Олена Грабовська Автор: Наталія Клименко

« Нас таких багато. Ми виходимо відтоді, як зник син », — говорить мати, Олена Володимирівна Грабовська. Поруч із нею — сестра Анна.

Олена та Анна Автор: Наталія Клименко

«Стояти осторонь не можу, тому тут»

Ще одна історія — Артура Каричковського. Його брат Едуард розповідає: Артур служив у Первомайську, згодом був переведений до 157-ї бригади, де прослужив близько місяця і зник у 2024 році на Покровському напрямку. Вже майже півтора року про нього немає жодної звістки. Сам Едуард звільнився зі служби лише два тижні тому.

Едуард Каричковський Автор: Наталія Клименко

« Дев’ять років я був військовим. Служив тут, потім перевівся в 79-ту, а згодом у 36-ту бригаду. Стояти осторонь не можу. Тому тут », — каже Едуард Каричковський.

Голос, який не можна заглушити

Ці люди виходять на акції не заради гасел. Вони виходять заради життя, правди і надії. Мороз, втома й відчай — ніщо не може змусити їх мовчати.

Бо поки є голос — є шанс. А полон і невідомість справді вбивають.

Миколаївські