«Гудять» уже понад сорок років: як у Вільшанці зберігають болгарську пісню попри війну і холод

28 січня 2026 р. 08:58

28 січня 2026 р. 08:58

У час, коли війна випробовує нас на стійкість і пам’ять, збереження національної та етнічної культури стає не розкішшю, а необхідністю. Саме про це історія болгарського народного ансамблю «Гуденки» з Вільшанки. Журналістка поспілкувалася з його керівницею Любов’ю Гончаровою, щоб зрозуміти, як болгарська пісня живе на Вільшанщині уже понад чотири десятиліття.

Назва «Гуденки» має глибоке народне коріння. Вона походить від болгарського діалектного слова «гудя» — гудіти, звучати, співати разом. Так колись називали жінок, які збиралися на спільну працю: пряли, готували, допомагали одна одній і водночас співали та «гомоніли». Це був живий жіночий простір — із піснею, розмовами і пам’яттю. Саме з такої традиції і народився ансамбль «Гуденки» — як продовження давнього багатоголосся Вільшанки.

«Гуділи, гумоніли — так і народилася назва»

Історія «Гуденок» почалася у 1983 році. Тоді в Вільшанці ще збиралися жінки — співати, працювати, говорити про життя. Саме з таких зустрічей і виріс колектив.

— Колись жінки сходилися на спільну роботу: пряли, готували, допомагали одна одній. І весь час — гуділи, гумоніли, співали. От і пішла назва — «Гуденки», — розповідає нинішня керівниця ансамблю Любов Гончарова (дівоче — Макаренко).

Керівниця ансамблю Любов Гончарова Фото: З особистого архіву Любові Гончарової

Заснувала колектив Галина Петрівна Заболотня, а вже у 1990 році «Гуденки» отримали звання народного. Відтоді ансамбль став впізнаваним не лише у Вільшанці, а й далеко за її межами.

«Я не думала, що моє життя буде з піснею»

Любов Гончарова очолила «Гуденки» у 2005 році — і з того часу керує колективом уже 20 років. За фахом вона кравчиня-закрійниця, але культура стала її справжнім покликанням.

— Я все життя була в клубі — співала з дитинства. Болгарську мову чула змалечку: мама в мене болгарка, тато — українець. Мама говорила до мене болгарською, я все розуміла, але відповідала українською. А вже повноцінно мову вивчила на роботі, — зізнається керівниця.

У родині зберігали традиції: сурваки в січні, болгарські страви — баниця, плакета, булгур, родинні звертання болгарською. Це було не напоказ — це було природно.

Чисто болгарський репертуар — як принцип

Сьогодні «Гуденки» — це чисто болгарський фольклорний ансамбль. Без естради та без сучасних обробок.

— Ми не маємо права брати сучасні пісні. У нас — фольклор. Болгарський, — наголошує Любов.

У репертуарі суто болгарський фольклор Фото: З особистого архіву Любові Гончарової

Колись репертуар привозили з Болгарії: касети, диски, живе спілкування з болгарськими колективами. Сьогодні допомагає інтернет, але проблема залишається: відсутність живого музичного супроводу.

— Жива музика — це зовсім інше. Але нам доводиться співати під «мінус». Як можемо, — каже керівниця.

У колективі — дев’ять жінок. Є і болгарки, і українки. Мовний бар’єр долають разом: перекладають тексти, пояснюють зміст кожної пісні.

Пісня живе Фото: З особистого архіву Любові Гончарової

— Ми не просто вчимо слова. Ми пояснюємо, про що співаємо. І тоді пісня живе, — додає керівниця.

Сцена, фестивалі і живий зв’язок з Болгарією

За більш ніж сорок років свого існування «Гуденки» давно вийшли за межі сільської сцени. Колектив неодноразово представляв Вільшанку та болгарську громаду Кіровоградщини на обласних, міжрегіональних і всеукраїнських фестивалях.

Колектив виступає на різноманітних фестивалях Фото: З особистого архіву Любові Гончарової

До повномасштабної війни ансамбль був постійним учасником українсько-болгарських соборів, які проходили в Одесі, Ізмаїлі, Білгороді-Дністровському, інших містах півдня України. Саме там «Гуденки» звучали поряд з колективами з Одещини — регіону, де болгарська традиція збереглася найповніше.

У колективі є болгарки й українки Фото: З особистого архіву Любові Гончарової

« Раніше ми дуже багато їздили. Нас запрошували, ми виступали, знайомилися, переймали досвід. Болгари приїжджали до нас, привозили записи, диски, касети з автентичними піснями », — згадує керівниця ансамблю.

Окремою сторінкою в історії колективу стали поїздки до Болгарії. Там учасниці мали змогу наживо почути традиційну манеру виконання, відчути іншу подачу пісні, інший тембр мови.

Фольклорний колектив Фото: З особистого архіву Любові Гончарової

« У них зовсім інше звучання. Вони з дитинства говорять болгарською — це дуже відчувається. Ми вже ближче до української манери, але все одно намагаємося тримати болгарський фольклор », — пояснює пані Любов.

Українсько-болгарський центр: сцена, яка тримає культуру

Сьогодні одним із головних майданчиків для виступів ансамблю є Українсько-болгарський центр у Вільшанці. Саме тут «Гуденки» регулярно виступають, беруть участь у культурних подіях, записують відео для підтвердження звання народного колективу.

Навіть у складних умовах війни сцена залишається живою.

« Навіть якщо немає великих заходів, ми все одно працюємо. Записуємо виступи, викладаємо в соцмережі, на YouTube. Звання народного треба постійно підтверджувати », — каже керівниця.

Репетиції відбуваються там же — часто в холоді, рятуючись буржуйками, але без перерв і відмов.

« Дівчата приходять, навіть коли важко. Вони біжать на репетицію », — усміхається Люба.

Товариство «Алфатар»: громада, що тримається разом

Тісно пов’язана діяльність «Гуденок» і з болгарським товариством «Алфатар», яке діє у Вільшанці. Саме в цьому колі багато років формувалося культурне середовище, де пісня, мова і традиція були не формальністю, а способом життя.

Хоча сьогодні активність товариства зменшилася через війну та стан здоров’я окремих його лідерів, зв’язок не перервався.

« Навіть якщо зараз усе трохи притихло, це не означає, що воно зникло. Ми тримаємося, працюємо потихеньку », — каже керівниця ансамблю.

Одеські болгари і відчуття спільності

Особливе місце в історії ансамблю займає спілкування з болгарськими громадами Одещини. Саме звідти «Гуденки» черпали багато репертуару, орієнтувалися на автентичність і фольклорну чистоту.

« Хтось у Болгарії, хтось в Одесі, хтось тут, у Вільшанці — але коріння одне », — підкреслює пані Любов.

Війна, холод і буржуйка

Повномасштабна війна змінила все. Поїздок стало менше, коштів — ще менше. Але репетиції не припинилися.

— Якби не буржуйки — я не знаю, як би ми виживали. У нас холодно, але ми все одно збираємося. Бо без пісні життя — прісне, — зізнається керівниця.

Ансамбль продовжує підтверджувати звання народного, записує відео, виступає в Українсько-болгарському центрі, бере участь у заходах, коли це можливо.

Костюми, як знак ідентичності

Окрема гордість «Гуденок» — оновлені сценічні костюми. Їх вдалося створити завдяки підтримці місцевих депутатів.

— Приїжджаєш на фестиваль — усі в нових костюмах, а ми в старих. Було дуже прикро, — згадує керівниця.

Візерунки підбирали уважно, відсіюючи чужі мотиви.

Костюми, як знак ідентичності Фото: З особистого архіву Любові Гончарової

— Нам надсилали ескізи — а ми кажемо: ні, це російське, це молдавське. Нам треба болгарське, — розповідає вона.

Люба, як фахова закрійниця, сама допрацьовувала крій і деталі. Так костюми стали не просто одягом, а знаком ідентичності.

«Без коріння немає майбутнього»

Сьогодні «Гуденки» — це майже 43 роки історії. І водночас — боротьба за майбутнє.

— Якщо це все загасне — буде дуже шкода. Бо без традицій немає майбутнього, — каже керівниця.

Колектив і далі «гуде» — попри війну, холод і нестачу ресурсів. Бо пісня тут — не розвага.

Пісня допомагає жити Фото: З особистого архіву Любові Гончарової

— Пісня допомагає жити. І коли важко, і коли радісно. Вона завжди зі мною, — підсумовує Люба.

І поки в Вільшанці звучить болгарська пісня — живе пам’ять. А значить, живе і надія.

Миколаївські