Щоб діти бачили світ: історія лікарки-офтальмолога Людмили Бакаленко з Первомайська

10 лютого 2026 р. 03:15

10 лютого 2026 р. 03:15

Її знають багато первомайців, і не тільки. Люди з довколишніх сіл громади та сусідніх міст із вдячністю згадують, як лікарка Людмила Бакаленко свого часу допомогла їхнім дітям або ж їм самим. Пані Людмила тривалий час працювала у Первомайську дитячим офтальмологом, а нині на пенсії. Про вибір фаху та професійний шлях, про те, на що варто звернути увагу, аби зберегти змалечку здоровий зір, фахівчиня розповідає журналістці Гард.City.

Інтерактивне меню: натисніть посилання, щоб перейти до конкретного розділу.

• Вибір фаху і легенда про Капон і жителів Голти .
• Навчання і Первомайськ середини ХХ століття .
• Херсонщина, Одеса і повернення до Первомайська .
• Нова поліклініка на Коротченка, школи і садочки .
• У Первомайську був перший в області садок для дітей з порушенням зору .
• Поради для здорового зору: насамперед звертати увагу на малюків .

Людмила Іванівна народилася у лютому 1945 року. « Це моя друга війна », — каже вона. Ми сидимо у квартирі пані Людмили, закутані в шарфи і шапки: через вимкнення електрики не працює опалення. Проте атмосфера тепла: очі моєї співрозмовниці сяють доброзичливістю, і вона починає розповідь про своє життя.

Автор: Юлія Савва

« Мої бабуся і дідусь народилися в різних країнах , — пані Людмила усміхається, робить паузу і продовжує. — Дідусь в Богополі, а бабуся в Голті ». На той час містечка ще не були об’єднані у Первомайськ . « Дідусь та бабуся взагалі не говорили російською », — пригадує Людмила Іванівна. У родині спілкувалися українською. Але радянська медична література здебільшого була російською, тож нею довелося вчитися і ставити діагнози. Нині пані Людмила відвідує Університет третього віку, вдосконалює знання української мови. А також користування смартфоном: у свої вісімдесят продовжує вчитися.

Людмила Іванівна на занятті Університету третього віку Фото: архів Гард.City

Про вибір професії

Людмила Іванівна згадує, що мала бажання стати лікарем-окулістом ще з дошкільного віку. На запитання, чому, усміхається:

— Можливо, вплинуло те, що, коли моя тітка працювала в будинку дитини у Первомайську, туди приходила Бебюш Юфудівна Капон (знана лікарка-офтальмолог). А до неї приїздив з Одеси Філатов. Тітка розповідала про це, були фотографії. А ще була легенда.

Бебюш Капон була караїмкою (народилася в Бахчисараї), проте під час Другої світової, за цією легендою, окупанти хотіли забрати її разом із єврейським населенням. Проте жителі Голти завзято заступилися за лікарку, її не зачепили. Капон ще довго працювала у Первомайську. Можливо, розповіді про видатну лікарку та ця легенда і вплинули на вибір професії офтальмолога, пригадує Людмила Іванівна.

Увесь час, поки вчилася, працювала

Тож після семи класів школи, у 1958-му, Людмила продовжила навчатися у медучилищі, яке закінчила з червоним дипломом: « Я була перша, яка в нашому роду отримала вищу освіту. У мами було дві сестри, у них теж діти, опісля усі також здобули вищу освіту ». У вісімнадцять, після завершення медучилища, два роки пропрацювала в медпункті у Братському районі. Вона пригадує Первомайськ тих часів.

Медучилище (тепер Первомайський медичний фаховий коледж). Картина художника Олексія Радкевича, 1946 рік Фото: Первомайщина у світлинах, документах і спогадах

— Був старий вокзал, напроти вокзалу — кінотеатр одноповерховий, а жодного двоповерхового дому ще не було. Не було Коротченка, Фрегата. І не було автобусів, ще не запустили у Первомайську. А була перша лікарня, був цукровий, там терапія розташовувалася. Інфекційне відділення трошки вбік від Київської, а медучилище ви знаєте де.

Медучилище, автостанція. 1950-ті роки Фото: Первомайщина у світлинах, документах і спогадах

І треба було то на практику, то на навчання, і все це пішки. Це я тоді почала багато ходити, а як то кажуть, рух — це життя.

Центр Первомайська. Вулиця Шевченка Фото: із архіву краєзнавця Сергія Шевченка

Потім поїхала на роботу в Братський район. В Братському була електрика. А в тих селах, де я працювала, світла не було. Братське від мого Мостового — 30 кілометрів. Людмилівка — 16 кілометрів. І якщо я домовлялася додому хоч раз за півроку поїхати, то треба було іти пішки від Мостового до Людмилівки, або 30 кілометрів до Братського.

Треба сказати, медпункт там був прекрасний, новий. Половина — медпункт, половина — житло. Мені було 18 років. Треба було всім, хто стукає, відчиняти. Вночі, в будь-який час. Вони знали, що у вікно треба стукати. Постукають і чекають. Треба було засвітити лампу. А потім вийти і всім підряд відкривати, хто б не прийшов і не постукав.

Після двох років роботи в селах Людмила вступила в Одеський медичний інститут (нині — Одеський національний медичний університет, — прим. авт.). Вчилася і паралельно працювала в Інституті Філатова: « Працювала в лабораторії функціональної діагностики. Після занять до дев'яти, до десяти вечора. І в суботу цілий день. Отак от я працювала ».

Херсонщина, Одеса і повернення у Первомайськ

« Познайомилася з чоловіком теж оригінально. В 1970-му році я була на п'ятому курсі, а чоловік вже закінчив інститут за фахом стоматолога і працював у Херсонській області під Новою Каховкою, у селищі Нова Маячка. Я з ним не була знайома. Познайомилися ми під час обсервації » (у той період в Одесі був спалах холери, і люди, що там перебували, мали пройти триденне обстеження).

Людмила Бакаленко. Одеса, 1968 рік Автор: Юлія Савва

Незадовго до отримання Людмилою диплому одружилися і поїхали на Херсонщину, проте незабаром чоловік вступив на ординатуру в Одесі, й вона з маленькою донькою поїхала за ним. Влаштувалася працювати в «Оптику» на Приморському, а через тиждень-півтора молоду лікарку запросили в інститут Філатова молодшим науковим співробітником, де і працювала два роки.

« Закінчує чоловік ординатуру. Він повинен повернутися туди, де працював, — продовжує розповідь пані Людмила. — В Одесі дуже хотіли, щоб я залишилася в інституті. Але були совєтські закони. Їхала жінка завжди за чоловіком. І я не мала права там залишатися. Хотіли мене взяти в спецординатуру, але треба було після неї поїхати в якусь африканську країну... » А між тим, подружжя хотіло переїхати у Первомайськ, де жили батьки Людмили. Чоловік був сиротою: втратив матір у два роки, а незабаром і батька, котрий пішов добровольцем під час Другої світової. Залишилося троє братів, які виживали самі.

До того ж, у Первомайську саме було вільне місце в стоматологічній ортопедії. У Києві через Мінздрав вдалося домогтися переводу в Миколаївську область, а вже в Миколаєві, з неабиякими труднощами, — направлення у Первомайськ.

У Первомайську: поліклініка, школи і садочки

Тут Людмила Бакаленко не одразу знайшла роботу за фахом: не було місця. Тож працювала півтора роки викладачем в медучилищі. А тоді взяли на посаду офтальмолога в дитячу поліклініку, яка на той час розташовувалася в центрі, де нині стоматологія. Поліклініку на Коротченка тоді тільки добудовували, як районну для членів родин військових. «Я прийшла, поки вона ще не була здана , — пригадує Людмила Іванівна. — Поліщук був головним лікарем, саме дитинства, і він мене спитав, яка потрібна апаратура. Враховуючи, що я працювала в інституті Філатова, я йому зразу написала список. Була можливість придбати обладнання за кошт військових. Тож був добре оснащений очний кабінет ». Це була середина 1970-х років.

Фото поліклініки на Коротченка тих часів не знайшлося, проте є цікава ретросвітлина центральної міської поліклініки, яка була збудована в 1973 році.

Міська поліклініка, 1973 Фото: Сергій Шевченко, Первомайщина у світлинах

Один із аспектів роботи лікарки полягав у тому, щоб їздити по навчальних закладах міста й перевіряти зір у дітей. У кожну школу чи садок привозили необхідну апаратуру, затемнювали кабінет, щоб створити необхідні умови. Звісно, не все обладнання можна було привезти, тільки основне: « Перевіряла зір, дивилася очне дно, перевіряла рефракцію: найнеобхідніше ». Якщо у дитини виявлялося порушення зору, лікарка повідомляла батькам. Не обійшлося на початку і без проблем. Було, що матуся з цукрового ледь не влаштувала скандал через те, що отримала записку із запрошенням прийти до лікаря, бо у дитини виявлене зниження зору. « Вона не могла зрозуміти, звідки я про це знаю. Маленька дитина не може сказати, що вона бачить погано чи якось не так. Вона не розуміє, як повинна бачити ».

А лікар вчасно може побачити, якщо із зором щось не так: « Мені не треба багато було: пару стекол, скіаскопічна лінійка, і я могла визначити. А зараз я вже не можу нічого визначити, тому що «чоботар без чобіт». Зробила операцію, катаракта. Ще макулодистрофія (хронічне захворювання сітківки, що може розвиватися у похилому віці). Бачу погано ».

— Отакої. Усе життя лікували людей, а тепер...

— Так буває, — всміхається лікарка.

У Первомайську був на той час єдиний в області садок для дітей з порушенням зору

— А потім я і садочка добилася. Це було дуже складно, — продовжує розповідь Людмила Іванівна. — Це не я придумала. Це придумали в Одесі, ще до мене.

За прикладом Одеси, лікарка домоглася облаштування у Первомайську дитячого садка для дітей з порушеннями зору . Організувати це вдалося за підтримки міського відділу охорони здоров'я та управління освіти. Підтримали міські підприємства: завод «Фрегат», 25-й завод виділили гроші на придбання апаратури, певний садок. Відвідування цього садка було безплатне, працював він цілодобово, щоб матері з довколишніх сіл, які працюють, могли залишити дитину, приміром, з понеділка по п’ятницю. У садочку лікували дітей з порушенням зору. Разом із лікаркою персонал їздив в Одесу, перейняти досвід у тамтешньому закладі. У Первомайську садочок спочатку розташовувався біля четвертої школи, потім перевели на Фрегат. Садок працює й нині, проте вже не є спеціалізованим.

« А тоді був час, що у нас був садок такий, а в Миколаєві ще не було. Працювала на пів ставки: і в поліклініці, і в саду. Якийсь час там було три медсестри, потім одна залишилася, а тепер немає жодної , — каже лікарка. — Зараз вже і в Миколаєві немає. Тут навіть не війна, щось інше. Оце була попередня очільниця охорони здоров’я України, Уляна Супрун, вона ж знищила все " дитинство" ». Лікарка каже про те, що, зокрема, нині в Первомайську практично не залищилося педіатрів, а сімейні лікарі не знають дітей. Адже в кожному віці організм дитини має свої особливості, відмінні від дорослих.

Також Людмила Бакаленко організувала лікування дітей із порушеннями зору на базі літнього табору, який щоліта влаштовували при п’ятій школі. « Це була моя самодіяльність, — згадує вона. — Після прийому, у той час, коли я не ходила по школах і садках, то займалась лікуванням дітей, у яких вже виявлені проблеми із зором. Їх ми збирали в п'ятій школі. Працювали дві медсестри, одна з садка, а одна із поліклініки. Обладнання брали з садочка ». Лікування було безплатне, рідні мали тільки привезти розкладайку, щоб дитина могла ночувати в таборі. Це були 1980-1990-ті роки.

Людмила Бакаленко показує фото з Дошки пошани Автор: Юлія Савва

« П'ять років, мабуть, « висіла » на Дошці пошани. Десь у мене навіть є та фотографія здоровенна , — Людмила Іванівна дістає великий пакунок. — Не знаю, куди її діти ».

Фото з Дошки пошани

На початку 2000-х народилися онуки із різницею у декілька місяців: в старшої доньки — донька, а в молодшої — син. Обом необхідні спеціальні дієти. Тож пані Людмила мусила залишити роботу, щоб допомогти родині, а відтак поїхала в Харків, де на той час жили рідні. « Коли я стала займатися внуками, мені було не до того, поки вони школу не закінчили. Потім вони вже більш-менш стали самостійними, а я стала займатися зовсім іншим. Та коли приїздила у Первомайськ, люди, що вже лікувалися у мене раніше, дзвонили, приходили сюди, просто в квартиру. Я їм давала призначення, і вони йшли лікуватися в садок ».

На початку 2020-х у садку ще працювала група для дітей з порушенням зору. Нині вже немає кому працювати: не залишилося відповідного персоналу.

Про те, як зберегти здоровий зір: поради молодим лікарям і людям

— Я вважаю, що в першу чергу треба звертати увагу на малих , — наголошує лікарка. — Дорослі самі можуть вчасно звернутися до лікаря. А малюки ніколи самі не звернуться. І мама не завжди може звернути увагу, бо не знає, на що саме звертати. От тому треба не сунути гроші, щоб підписати (медогляд тощо), а перевірити дитину малу. Хоча б коли їй вже один рік.

Я все життя була налаштована на дітей, тому що вони безпомічні. Вони часто не можуть лікуватися через те, що мама не помічає проблему. Може, якась і помітить, а якась і не помітить нічого. І через те дитина страждає. А потім не може покращити зір. І що пізніше виявляють, то довше треба лікувати. А якщо знаходять проблему одразу, то вдягають такі, як треба окуляри, розвивають зір процедурами. Тому найголовніше — звернутися до лікаря вчасно . Бо через те, що в Україні немає уваги до малюків, особливо щодо зору, дуже багато залишається слабозорими.

— Треба, щоб обов'язково агітація якась була, що треба дітей перевіряти. А як це зробити, якщо у Первомайську зараз немає жодного дитячого окуліста?

Щоб покращити зір дитини, не обов’язково потрібні складні прилади, запевняє лікарка. Навіть мама вдома, якщо вона зацікавлена, зможе робити корисні вправи для зору: це цілком реально з одним чи двома дітьми.

Миколаївські