Пішов добровольцем і зник на фронті: історія Анатолія Толкача з Південноукраїнська

13 лютого 2026 р. 12:48

13 лютого 2026 р. 12:48

Лілія Толкач прийшла до редакції, щоб розповісти про свого батька – Анатолія Толкача. Він зник безвісти в травні 2025 року на Курщині. Її чоловік Олександр служить з 2015-го і приїжджає додому двічі на рік. Лілія самотужки виховує двох дітей, щодня переглядає пабліки з фото загиблих та полонених. Ця історія про найважчий статус у війні – «безвісти зниклий», про справжніх патріотів і про те, як одна родина тримається всупереч усьому.

Ген воїна

Лілія добре пам’ятає день, коли почалося повномасштабне вторгнення рф – 24 лютого 2022 року. Тоді вона працювала в патрульній поліції в Миколаєві. О четвертій ранку почалися обстріли.

– Я зателефонувала батькам і кажу: «Тут обстрілюють, почалася війна». Тато запитав: «Є у вас поранені чи вбиті?». Тоді я навіть не усвідомлювала, що до цього може дійти, тому його питання було для мене дивним.

Анатолій Толкач пішов до «військкомату» о шостій ранку того самого дня. Йому було 52 роки. Досвід війни чоловік вже мав: з 2014 по 2015 рік брав участь в АТО. Тоді як і тепер, пішов добровольцем. Бився за Дебальцево. Йому пощастило вийти з оточення і вивести побратимів, техніку і трофеї.

Історична світлина. Автор: з сімейного альбому Лілії Толкач

– Ще тоді, у 2014-2015 роках, тато казав: «Буде повномасштабна війна. Вони прийдуть до нас додому і будуть тут». Ми не вірили, бо для нас це була фантастика. А для нього – реалії.

Лілія зауважує, що її батько мав особливу рису характеру, ніби у минулому був козаком: вільним, сміливим воїном, який понад усе любить свою Україну.

– Він не міг жити по-іншому, знаючи, що забирають нашу землю. Таких людей, як мій батько, більше немає. Він мав ген воїна.

Анатолій служив на різних напрямках: Харківському, Запорізькому, Луганському, але переважно – на Донецькому. Був артилеристом, коректувальником «Градів», розвідником. За словами Лілії, він побував у найнебезпечніших місцях та на нулі. Вона пишається, що батько має нагороди: іменний годинник від міністра оборони, вручений особисто та орден «За мужність» III ступеня.

– Він мав чимало контузій і численні проблеми зі здоров’ям. Йому потрібна була операція на коліні, але тато продовжував службу.

Анатолій Толкач служив на різних напрямках: Харківському, Запорізькому, Луганському, але переважно – на Донецькому. Автор: з сімейного альбому Лілії Толкач

Упала на коліна

Останній раз донька бачилася з батком у квітні 2025 року, коли він приїжджав у відпустку. Другого травня 2025 року Анатолій Толкач зник безвісти в районі села Кучерів Курської області. Восьмого травня Лілія народила другу дитину – дівчинку Настю. Про те, що батько пропав, їй не говорили до 13 травня.

– Коли дізналася, то впала на коліна, почала плакати, просити пробачення в нього.

Втрата стала страшним ударом для Лілії. Вона завжди була впевнена, що батько вибереться з будь-якої халепи. Цього разу так не сталося. Не задовольнившись результатами розслідування справи Анатолія Толкача, донька почала займатися цим самотужки. За допомогою чоловіка Олександра вона знайшла батькових побратимів. Вони останні бачили його, від них і дізналася подробиці.

– Зі слів свідка: коли вони були на позиції, одного з побратимів поранило. Щоб врятувати його життя, мій батько вирішив вивести його до пункту евакуації. Тато йшов за координатами на планшеті. Побратимові він також роз’яснив, в якому напрямку йти до пункту призначення. Ніби мав передчуття… Дорогою розповідав, що незабаром народиться онука. Яку так не і побачив. Дуже хвилювався, бо любив дітей. Коли вони йшли лісосмугою, їх помітив FPV-дрон і скинув вибухівку. Батька поранило. За словами побратима, тато намагався стріляти в безпілотник. Злякавшись, побратим його залишив, рятуючи своє життя. Військова частина пошукову групу не відправила.

Родина сподівається на репатріацію, але Лілія вже не вірить. Водночас у неї жевріє надія, що батько живий – у полоні. Безвісти зниклий може бути назавжди і її це найбільше лякає.

Квітень 2025 року. Остання світлина з онуком. Автор: з сімейного альбому Лілії Толкач

Сім кіл пекла

Щодня Лілія передивляється десятки Telegram-канали з фотографіями військових, як українських так і російських. Вона їздить на огляд неопізнаних тіл. Їй доводиться проходити сім кіл пекла і сили іноді покидають.

За словами співрозмовниці, її родина не отримує жодного виду грошової компенсації від держави. Так склалися обставини.

– Іронія долі. Батьки увесь час збирали копійку до копійки, щоб ми добре жили. Вони дуже любили одне одного, і завжди були разом. А тепер, коли з татом сталася така ситуація, ми залишилися фінансово незахищеними.

Автор: з сімейного альбому Лілії Толкач

Велика відповідальність

Анатолій Петрович Толкач народився 27 листопада 1969 року в Коростені Житомирської області. Коли був дитиною, родина переїхала до Південноукраїнська: його батько брав участь у будівництві атомної електростанції. Усе своє свідоме життя Анатолій прожив тут.

Він надавав перевагу активному способу життя, був майстром спорту з легкої атлетики. Пройшов два роки строкової служби в армії. Вчився у Миколаївському будівельному коледжі. Там познайомився з майбутньою дружиною Анжелою. У 20 років став батьком – народилася Лілія. Згодом родина поповнилася ще однією донькою Світланою.

– Це була велика відповідальність. Батько багато трудився, щоб гідно забезпечити родину. Їздив на заробітки у 90-ті. Працював у різних сферах: будівництво, торгівля. У 27 років став директором магазину у Південноукраїнську. Потім відкрив свій бізнес – кафе. Він усе заробив самотужки. Був принциповим, відповідальним, цілеспрямованим і сильним.

Щаслива родина Толкач - коли війна ще не розлучила їх. Автор: з сімейного альбому Лілії Толкач

Хотів кращого

Після повернення з АТО Анатолій Толкач став депутатом міської ради VII скликання. Був активним, мав свою думку і не боявся її висловити. Хотів кращого для міста: розвитку, змін.

– Він був один у полі воїн. Завжди за справедливість. Дуже мудрий, навчений життям. Ми з ним схожі за характером, тому я добре його розуміла. Я втратила не просто батька – втратила приклад.

Анатолій Толкач під час сесії міськради. Автор: з архіву газети "Контакт"

Онук Тимур, якому зараз дев'ять років, був дуже близьким з дідусем. Анатолій покладав на нього надії, як на продовжувача роду. Коли хлопчик дізнався про зникнення дідуся, то спочатку не повірив. Був упевнений – це просто якесь непорозуміння. Згодом до дитини прийшло усвідомлення, того що відбувається насправді.

– Якось Тимур, плаче і каже: «То як же це? Дідусь ніколи не побачить моїх досягнень?». Я пояснила, що дідусь спостерігатиме звідти – з неба. Тато завжди казав Тимурові, що він має любити рідних, але найбільше – Україну. Таким він був патріотом.

Анатолій Толкач з онуком Тимуром. Автор: з сімейного альбому Лілії Толкач

Два рази на рік

Чоловіку Лілії, Олександру Хілюку 34 роки. Він служить з 2015 року. Наразі на Запорізькому напрямку, артилерист 406 бригади морської піхоти. Має відзнаки: Хрест Ракетних військ та артилерії, «За 10 років служби», «За Службу Державі». Подружжя бачиться лише двічі на рік, коли Олександр приходить у відпустку. Після зникнення батька Лілія дуже хвилюється за чоловіка.

– Він повинен бути демобілізований за станом здоров'я, але залишається служити у Збройних Силах, тому що, як і мій батько – патріот. Хоче, щоб Україна була вільною та незалежною. А ще, він хоче бачити на власні очі, як зростають його діти.

Рідкісні щасливі миті разом: Лілія з чоловіком Олександром та сином Тимуром. Автор: з сімейного альбому Лілії Толкач

Вони не співчувають

Лілія каже, що їй дошкуляє байдужість суспільства до таких родин, як у неї. До тих, хто зараз переживає втрату через війну. Вона наголошує, що не всі можуть воювати, цього і не потрібно. Але в силі допомагати у свій спосіб: донатити на військо, брати участь у волонтерській діяльності, психологічно підтримувати родини військовослужбовців .

– Іду містом із коляскою – у мене такий біль на серці. Люди йдуть собі усміхнені, думають про новий одяг, машини. На мирних акціях стоїть скринька для збору коштів на потреби ЗСУ. Гроші кидають переважно пенсіонери, діти, ті, хто теж втратив когось. Більшість пересічних перехожих проходять повз у своїх справах. Їм неначе байдуже, що їхні земляки зробили героїчні вчинки. Що завдяки їм вони мають змогу працювати, відпочивати у цьому місті. Про них треба говорити, пам'ятати, шанувати! Наша громада повинна знати їхні обличчя, шанувати їх, їхні родини. Вони віддали своє життя за нас.

На мирній акції на підтримку полонених військових і зниклих безвісти. Автор: з сімейного альбому Лілії Толкач

Онук сумує за дідусем. Автор: з сімейного альбому Лілії Толкач

Миколаївські