Троє солдатів розповіли, чому покинули армію

23 лютого 2026 р. 13:10

23 лютого 2026 р. 13:10

Сергій , Антон і Іван — троє українських військових, які залишили службу, розповіли швейцарському виданню Neue Zürcher Zeitung про причини свого рішення та пережиті події від моменту мобілізації у 2022 році до подій травня 2024 та листопада 2024 , їхні історії охоплюють навчання в таборах біля Яворова , бої на Харківщині, лікування в Миколаєві і короткий від’їзд до Берліна .

Офіційні дані Генпрокуратури фіксують тисячі справ: понад 50 000 справ про дезертирство і понад 230 000 про самовільне залишення частини (СЗЧ), але ці цифри приховують індивідуальні історії про зламане здоровʼя, моральне вигоряння й життя в тіні правового поля.

У приватній квартирі в одному з українських міст сидить Сергій , який був банківським клерком і практикував йогу до служби; він пішов добровольцем у 2022 році, навчався на полігоні в Яворові і згодом опинився оператором FPV-дрону. Коли кореспондент бачить зміну його інтерʼєру, він пояснює, що колишній постер більше не пасує, і каже про це так:

— Той постер більше не підходить, — тихо каже він.

Сергій згадує нічну евакуацію з полігону та втрати в його групі і розповідає про це словом, яким влучно передає трагедію тієї ночі:

«Посеред ночі нас евакуювали, бо ракети летіли просто на нас. Тільки з моєї групи загинули 30 із 150 солдатів», — згадує він.

Він пояснює, що хаос і недисциплінованість на базі, коли телефони не вимикали, зробили її легкою мішенню, а робота на дроні остаточно виснажила його морально; про те, як це впливало на психіку під час операцій, він сформулював так:

«Годинами вдивлятися в розмите зображення в окулярах дуже стомлює. Постійний пошук – наближення, натискання на кнопку. Зображення обривається. Але вечорами я думав про те, що було за цим: розірвані тіла, хтось, хто телефонує сім’ї, що вмирає»

У певний момент Сергій прямо повідомив командиру про свій злам і описує той крик вирішення коротко:

“Все, з мене вистачить”

«Я. Не. Хочу. Більше. Вбивати»

Нині він уникає офіційного працевлаштування, пересувається з дому автомобілем і підробляє масажем та доглядом за собакою, планує виїхати до Південно-Східної Азії разом із жінкою, а релігійний символ у кімнаті для нього важливий; про роль ікони він каже просто:

“Вона допомагає мені молитися про це”

Антон — 27 -річний художник — був мобілізований дорогою на зупинку у листопаді 2024 , і він розповідає, як йому підказали зателефонувати дівчині, щоб не викликати паніку, так:

“Співробітник в автобусі порадив мені зателефонувати дівчині та сказати, що мене забрали. Я так і зробив”

Він описує центр розподілу під Києвом як місце з поганими умовами й нагнітуючою атмосферою і передає враження від таборів через ці слова:

“Там було як у поганій в’язниці, – розповідає він. – Туалет був смердючою діркою в підлозі, а їжа була завжди однаковою: каша з крупи з маринованими огірками і холодний чай. Ми спали в багатомісних кімнатах, а для алкоголіків і наркоманів, яких було багато, були окремі кімнати”

Почуття масового набору та недостатньої медичної допомоги зʼявилося в іншому пересилочному таборі — він згадує щільність автобусів і випадок, коли медик запізнився, так:

«У такий автобус вміщується десь 50 людей, нові автобуси прибували майже щогодини, – розповідає він. Вони мали поповнити ряди найбільш постраждалого від втрат роду військ — піхоти. — Раптом у одного з хлопців із моєї групи трапився напад епілепсії. Медик прийшов лише за годину»

У навчальному центрі на півдні України телефони забрали, інструктори були суворими, і Антон описує подвійний підхід інструкторів і примус до тренувань під час хвороби такими словами:

“Іноді вони поводилися так, ніби ми були особливими, – каже Антон. – А потім знову поводилися з нами як з останнім лайном”

“Якось я зрозумів: нас готували не до бою, а до смерті”

Після болю у спині він потрапив до лікарні в Миколаєві , звідки пішки втік, забронювавши нічний автобус, і з того часу переховується; про те, що відбувається з тими, хто залишився, він говорить з болем:

«Більше половини хлопців уже мертві… Я впевнений, що якби я залишився, то зараз теж був би мертвий, — каже він, тримаючи кільце на пальці»

Іван , 33 -річний актор, кілька місяців прожив у Берліні разом із дружиною Анною після відпустки на Середземному морі, але відчув там не ту свободу, за яку колись вирішив боротися; свої мотиви залишити службу він сформулював так:

«В армії ти перестаєш бути людиною. Права людини, гуманність — це все руйнується під гнітом битв», — пояснює він своє тодішнє рішення

Однак побут у столиці Німеччини й політичні передчуття змусили його повернутися на фронт; про внутрішній перелом і рішення повернутися він говорить так:

Я зрозумів, що берлінська свобода не була тією свободою, за яку я спочатку вирішив боротися. У Берліні я не житиму своїм життям»

“Мені це не подобається, але я знаю, що треба продовжувати боротися”, – каже Іван

“Ця війна ще довго буде частиною нашого життя”

Історії трьох чоловіків показують, що українська армія нині складається з людей дуже різного походження — від йогів до митців — і що межа між тим, щоб залишитися воїном або відійти, проходить через усвідомлення цінності життя, через неможливість терпіти побут і байдужість системи; поки одні шукають порятунок у молитві чи підпільній роботі, інші повертаються на фронт, бо там бачать сенс свого життя, попри постійну небезпеку.

Раніше ми писали:

• Безкоштовна психологічна допомога: як і де її отримати в громадах
• Побиття, викрадення, ДТП: ТЦК і СП масово порушують права людей — Омбудсмен у шоці
• Хочеш бити ворога на відстані? 14-й полк БпАК відкрив набір
• На Миколаївщині відкрито майже 4 тисячі кримінальних справ щодо дезертирства:
• Масове самовільне залишення військових частин: понад 30 тисяч справ у 2024 році

Миколаївські