«Ми не маємо права мовчати»: у Доманівці перед Великоднем нагадали про безвісти зниклих і полонених

12 квітня 2026 р. 09:14

12 квітня 2026 р. 09:14

Переддень Великодня — час надії та світла. Але для десятків українських родин це ще й щоденне очікування. 11 квітня у Доманівці зібралися ті, хто не припиняє шукати своїх рідних: безвісти зниклих і військовополонених. Із Первомайська вирушила делегація з сімнадцяти людей, щоб підтримати інших і вкотре нагадати, що їхні близькі не мають зникнути з пам’яті. Журналістка Гард.City була поруч.

Дорога, наповнена історіями

Ранок 11 квітня. У центрі Первомайська збираються ті, хто їде на акцію. Уже о сьомій ранку автобус вирушає в дорогу. У салоні чутно розмови. Кожен говорить про своє. Поруч зі мною Олександра Євдокимова. Вона вже кілька років бореться за повернення чоловіка.

Олександра Євдокимова Автор: Наталія Клименко

«Я вірю, що він скоро буде», — каже вона.

Паралельно Олександра не припиняє добиватися правди про батька, який трагічно загинув у перший рік війни. Її мама нині на передовій.

«Тримаюся, але іноді накриває так, що сил немає», — зізнається вона.

«Підтримка — це все»: як виникла акція в Доманівці

Близько 8:30 ми вже в Доманівці. Люди сходяться поволі. Готують інсталяцію: чоботи, кітелі зниклих військових. На одному із стільців — великодні паски та яйця як символ віри, світла і надії. Організаторка акції Інна Кишинська зустрічає учасників.

Інна Кишинська Автор: Наталія Клименко

— Першого разу, коли ми робили акцію в грудні, то було більше ста людей. Це було вперше і, напевне, людям було, скажу чесно, цікаво, — розповідає вона. — Другий раз менше. А сьогодні це вже наша п’ята акція.

Запитую, чи мають тут якусь офіційну організацію.

— Ні. Просто ми з Нателлою Драган (одна із організаторок у Первомайську) з однієї бригади. Вона робила акцію у Первомайську і підтримала мене, щоб я тут почала, — продовжує розповідати Інна. — Я вважаю, що будь-яка громада, навіть маленьке селище, повинно пам’ятати, не забувати і виходити, бо підтримка — це все.

Її власна історія болюча.

— Мій чоловік зник на Курському напрямку 29 грудня 2024 року, перед Новим роком. І по сьогоднішній день — рік і три місяці — нічого не відомо. Командування мовчить, інші служби теж.

У групі, які розшукують своїх рідних у Доманівці, близько 30 жінок.

— Але я знаю, що нас набагато більше. Є ті, хто не хоче приєднуватися, — ділиться Інна. — Але дякувати, що є поруч ті, кому це важливо.

«Ми стали однією родиною»

Делегація з Первомайська приїхала підтримати Інну. Одна з організаторок у Первомайську, Олеся Щербаченко, пояснює.

— За цей рік, що ми проводили акції в Первомайську, Інна підтримувала нас. Зараз ми приїхали підтримати її. Ми стали уже однією великою родиною, бо у нас у всіх спільна біда. І чим більше людей буде до нас доєднуватися, тим більше нас чутимуть. Такі акції потрібно проводити доти, поки не повернемо всіх наших. Я вам скажу відверто: люди живуть від акції до акції, бо це наша надія і наша підтримка.

Олеся Щербаченко Автор: Наталія Клименко

Цікавлюся, чи не планують створювати свою організацію?

— Та ми і так спільнота, — каже Олеся, — уже давно називаємося «Чекаємо героїв вдома». А ось чи потрібна нам організація — поки думаємо. Наша ціль — не піар, нам важливо, щоб нас почули. Бо ми кричимо за всіх, не лише за своїх.

Далі — історії, які не можна забути.

«Після поїздок з’явилася надія»

Ельфріда Оцет Автор: Наталія Клименко

Ельфріда Оцет із Доманівки розповідає про свого чоловіка, Олександра Завтонова, військовослужбовця 115-ї бригади:

— Мій чоловік зник безвісти 24 грудня 2023 року поблизу Синьківки Харківської області разом із трьома побратимами. І досі нічого не знаю про нього, але не припиняю пошуки. Ми їздимо, пишемо, звертаємося. У нас є об’єднання 115-ї бригади, є координатор. Уже чотири рази були в Стамбулі, були в Анкарі, зустрічалися з омбудсменом, з послом України, з консулом. А під час останньої поїздки звільнили кількох чоловіків. І з тих, хто був із нами — нас було 16 — двох звільнили. То надія є. Тим паче, що я чула, що начебто мого чоловіка брали в полон. І коли наші були у хлопців звільнених з полону, то двоє сказали, що чули його прізвище. Надія трішки з’явилася.

«Зник у 2022-му. Досі нічого не знаємо»

Галина Олійник з сестрою Валентиною Автор: Наталія Клименко

Галина Олійник прийшла на акцію в пошуках сина Євгена. Приїхала її підтримати сестра Валентина із Первомайська:

— Він зник 12 квітня 2022 року в Маріуполі. І досі нічого не знаємо. Ми кругом звертаємося. Ці акції нас дуже підтримують. Ми віримо. Ми тут всі одна сім’я. У нас у всіх одна біда.

«Він просив, щоб їх не забували»

Лариса Амандурдиєва Автор: Наталія Клименко

Лариса Амандурдиєва розшукує сина, якому цього року виповнюється 30 років:

— Зараз він у статусі безвісти зниклого, але ми знаємо, що він знаходиться в Чечні, у Грозному. Востаннє чули його в кінці грудня 2022 року. Нам телефонували з тієї сторони через Координаційну раду. Ми лише дві хвилини говорили. Син просив, щоб їх підтримували, щоб про них говорили. А у січні цього року присилали відео — він живий. Він там працює за тарілку супу. Спочатку працював зварювальником, тепер на кухні. Боляче. У нього народилася племінниця, але він про це не знає. Їх там 192 чоловіки. Вони дуже хочуть, щоб їх обміняли.

«Я виходжу, щоб не бути самою»

Аліна Алексєєнко Автор: Наталія Клименко

Аліна Алексєєнко розповідає про чоловіка:

— Мій чоловік 1981 року народження. Пішов на службу 23 серпня 2025 року. Зник 5 грудня на Куп’янському напрямку. Кажуть, що бачили тіла, але ідентифікувати не можуть. Тому я вірю, що він живий. Для мене ця акція — це про те, що я не одна в своїй біді. У нас маленька дитина, їй два роки. Вона сумує за татом.

«Якщо не буде розголосу — ми нічого не знайдемо»

Олена Малихіна шукає брата Павла Гусаренка:

— Він зник 14 жовтня 2025 року біля Шандриголово, Донецька область. Йому 22 роки. Він тільки підписав контракт. Вже пів року, як нічого не знаємо.

Жінка не пропускає жодної акції в Доманівці.

— Ми тут спілкуємося, отримуємо інформацію. Це важливо, — каже вона і наголошує, — якщо не буде розголосу — ми нічого не знайдемо.

Акція триває кілька годин. Люди тримають фотографії, прапори, плакати. В загальнонаціональну хвилину мовчання виходять на дорогу і примушують спинитися тих, хто десь поспішає, аби нагадати, якою ціною сьогодні Україна виборює своє право на незалежність і нагадати, що «наші ще не дома».

Миколаївські