Дружина військового із Первомайська перетворила японське мистецтво на мову пам’яті

17 квітня 2026 р. 09:13

17 квітня 2026 р. 09:13

Первомайчанка Ірина Лагіш опанувала японське мистецтво канзаші. Тепер вона створює унікальні квіткові композиції для вшанування пам’яті загиблих військових, перетворюючи атласні стрічки на символи вдячності. У кожній її роботі — особистий біль та молитва за тих, хто не повернувся з бою. Так майстриня знайшла власний спосіб говорити про війну та берегти пам’ять. У розмові з журналісткою Ірина розповіла про свій шлях: як особиста втрата та драматичний досвід порятунку доньки з окупованого Херсона стали поштовхом до творчості.

Ірина Лагіш Автор: Наталія Клименко

У Первомайську пані Ірину знають як активну волонтерку та дружину військовослужбовця. Її благодійні ярмарки стали вагомим внеском у підтримку ЗСУ, допомагаючи закривати потреби фронту. Окрім волонтерства та успішної роботи у б’юті-індустрії, нещодавно Ірина опанувала нову творчу нішу — мистецтво канзаші. Свій хист майстриня спрямувала у русло меморіальної флористики, створюючи символічні «вічні букети» на знак пошани до героїв.

Коли стрічка стає пам’яттю

У невеликій майстерні Ірини Лагіш звичайна атласна стрічка перетворюється на символ пам’яті. Тут народжуються композиції, які несуть до місць поховання загиблих захисників. Жовто-блакитні, червоно-чорні, бордові — обов’язково з непарною кількістю квітів. Для Ірини створення меморіальних композицій — це не просто робота з матеріалом, а спосіб увічнення пам’яті про тих, хто віддав життя за Україну.

— Їх не важко робити руками, важко усвідомлювати, для кого вони призначені, — ділиться Ірина. — Кожна композиція — це подумки молитва і подяка.

Навіть після десятка робіт, зізнається майстриня, емоційно не стає легше:

Від бісеру до «вічних» букетів

Творчість супроводжувала Ірину з дитинства. Вона пробувала різні техніки — від в’язання до бісероплетіння, створювала прикраси та вишивала картини.

— Мені з дитинства подобається щось робити руками. Я постійно шукала себе, — розповідає вона.

Під час другої вагітності захопилася вишивкою бісером — виготовляла ікони та картини, працювала на замовлення. Згодом додала до цього прикраси — браслети та гердани.

Переломним моментом стала особиста трагедія — загибель племінника чоловіка. Напередодні 40-го дня Ірина вирішила зробити для нього особливу композицію.

— Я спочатку хотіла замовити, а потім подумала: чому б не спробувати самій?

Перші роботи були далекими від ідеалу, але саме цей процес — складання пелюстки за пелюсткою — дав відчуття внутрішньої опори. Так з’явилася справа, яка згодом переросла у більше, ніж просто захоплення.

Творчість як терапія

Особливого сенсу справа набула тоді, коли чоловік Ірини пішов на фронт.

— Я не спала ночами, постійно думала про нього. А коли почала працювати зі стрічками — думки переключилися. Це як терапія, — зізнається майстриня.

На відміну від вишивки, де результат передбачуваний, у канзаші кожна робота народжується в процесі:

— Ти береш стрічку і не знаєш, що вийде. А потім дивишся — і це вже квітка.

Квіти Ірини Лагіш Фото: з особистого архіву

Анатомія пам’яті

Кожна композиція — це кропітка ручна праця. Стрічку розрізають на частини, формують пелюстки, склеюють, збирають у квітку, додають листя й оформлення.

Особливу увагу майстриня приділяє практичності:

— Якщо композиція для кладовища, обов’язково обтяжуємо її гіпсом або шпаклівкою, щоб вона витримала вітер.

Сьогодні більшість її робіт — саме для вшанування полеглих.

— Так склалося, що зараз мої квіти — для героїв.

Більше, ніж ремесло

Попри попит, Ірина не перетворює свою справу на бізнес.

— Якщо це для загиблого воїна — беру лише за матеріали. Свою роботу не рахую, — говорить вона. — Це мій спосіб допомагати, мій спосіб віддати шану. Хоча б так, бо інакше не можу.

Війна, яка прийшла в дім

Родина Ірини Лагіш Фото: з особистого архіву

Повномасштабна війна для родини почалася з дзвінка доньки, яка навчалася у Херсоні.

— Мам, тут щось бахкає. Мені страшно, — згадує Ірина.

Дівчина не встигла виїхати: місто опинилося в окупації, транспорт зупинили, мости підірвали. Вона залишилася сама в гуртожитку, ховаючись у підвалі під звуки вибухів. Згодом її прихистила родина знайомих, і лише через тривалий час вдалося організувати виїзд. Колона зі ста машин рухалася під обстрілами, проходячи блокпости.

— Машину підкидало від вибухів. Було дуже страшно, — передає слова доньки Ірина.

Полегшення настало лише тоді, коли вони побачили українських військових. Додому дівчина повернулася пізно вночі:

— Вранці вона сказала: «Мамо, я вперше за цей страшний час виспалася і дуже радію поверненню в Первомайськ».

Фото: з родинного архіву

Про повагу

Як дружина військового, Ірина гостро реагує на випадки зневаги до захисників. Один із таких стався у маршрутці, де військового принизили через пільговий проїзд.

— Ви не знаєте, що він бачив і через що пройшов, — згадує вона свою реакцію.

На її думку, повагу потрібно виховувати змалку:

— Дорослих змінити важко, а дітям це треба закладати.

Канзаші Ірини Лагіш Фото: з особистого архіву

Пам’ять, що не зникає

Сьогодні Ірина продовжує працювати. У її руках стрічка перетворюється на символ, який не в’яне під сонцем і дощем:

— Коли доводиш роботу до того вигляду, який відчуваєш правильним, — тоді розумієш, що зробила все, як треба.

Її композиції — це не просто декоративні вироби. Це ще одна форма пам’яті, яка не дає нам забути ціну нашого спокою.

Миколаївські