«Поцілунок через скло»: первомайчанка Світлана Брагіна про життя на дві країни та терапію театром

23 квітня 2026 р. 02:22

23 квітня 2026 р. 02:22

Вона знімається у кіно, виховує доньку та на відстані тисяч кілометрів керує «острівцем стабільності» для українських дітей — власною театральною студією. Світлана Брагіна — актриса, яка вірить, що театр здатний лікувати рани, а викладач — це насамперед той, хто дає віру в себе. У відвертій розмові Світлана розповіла про свій шлях від восьмирічної дівчинки в первомайському гуртку до професійної сцени, про біль розлуки з домом та про те, чому дитячі емоції не мають бути «зручними».

Світлана Брагіна — сучасна українська актриса театру та кіно, театральна педагогиня, засновниця та художня керівниця творчої платформи Bragina Studio . Професійну акторську освіту здобула в Харківському національному університеті мистецтв імені Котляревського, який закінчила у 2011 році, навчаючись на курсі Леоніда Садовського. Після завершення навчання працювала на сценах провідних київських театральних майданчиків, зокрема у театрі «Сузір’я» та експериментальному «PostPlay Театрі», де долучалася до сучасних театральних практик. Згодом Світлана трансформувала свій сценічний досвід у власний авторський проєкт, заснувавши акторську студію в Києві. Bragina Studio зосереджується на розвитку акторських навичок у дітей і дорослих, корпоративному навчанні, а також використанні театральних методик як інструменту емоційного розвитку та психологічної підтримки.

Фото: з особистого архіву Світлани Брагіної

«Я просто відчувала, що інакше не можу»

— Світлано, вибір професії актора часто називають лотереєю або важким шляхом. Як ви зрозуміли, що це саме ваше, і чи були у вас коли-небудь сумніви щодо цього вибору?

— Знаєте, є такий момент, коли ти просто не можеш інакше. Всередині є дуже чітке відчуття: це правильно, це твоє. Не тому, що «так треба» або «так склалося», а тому що ти це по-справжньому відчуваєш. У мене було саме так — без сумнівів і зайвих пояснень. Я з дитинства була досить артистичною: постійно читала вірші, вдома розповідала анекдоти, вигадувала маленькі вистави. Це було ніби природною частиною мене. Мама помітила і вирішила відвести мене до театрального гуртка — так я й потрапила в ДЮЦНВ. Мені тоді було приблизно вісім років. Пам’ятаю цей день дуже чітко: ми зайшли, і там була Тетяна Пилипівна Гаврилюк та інші викладачі. Мене одразу записали на «театр читця» — індивідуальні заняття з читання віршів і роботи з текстом. Паралельно я потрапила у великий творчий проєкт «Муха-Цокотуха», де поєднувалися народні інструменти, танці, театр. Це був такий живий творчий світ, у якому я фактично виросла — з другого і аж до одинадцятого класу.

Фото: з особистого архіву Світлани Брагіної

«У старших класах я остаточно вирішила, що буду вступати до театрального»

— І у цьому процесі я почала розуміти: мені це не просто подобається — це мене формує, — продовжує Світлана. — І тоді, вже у старших класах, я остаточно вирішила, що буду вступати до театрального. Знаєте, я відчувала себе живою в цьому процесі, і мені було цікаво досліджувати людську природу, цікаво проявлятися в різних ролях. Правда, в дитинстві я просто хотіла бути схожою на Тетяну Пилипівну. До речі, всі викладачі, яких я пам’ятаю — Тетяна Пилипівна, Наталія Дем’янівна, Ксенія Миколаївна, Олена Миколаївна — вони не просто викладали. Вони жили своєю справою. І це було настільки щиро, що його неможливо було не перейняти. У нас завжди було живе спілкування. Ми не просто вчили текст — ми говорили про життя. Тетяна Пилипівна могла зупинитися на одній фразі й раптом розповісти історію зі свого досвіду, або запитати, що я про це думаю. Це був постійний діалог, у якому ти не відчував себе «учнем», ти відчував себе людиною. І саме це, як мені здається, і є найважливішим. Бо коли дитину бачать як особистість — вона починає розкриватися.

Фото: з особистого архіву Світлани Брагіної

«Дитину або бачать, або втрачають»

— Чим, на ваш погляд, відрізняється атмосфера неформальної освіти від звичайної школи?

— Найбільша різниця — в підході до дитини. У дитячих центрах тебе сприймають як особистість: із характером, інтересами, внутрішнім світом. У школі ж частіше бачать учня в системі — прізвище, оцінки, програму, вимоги. Саме тому діти іноді «зникають» у стандартній освіті: вони формально присутні, але як особистості можуть залишатися непоміченими. Коли головний фокус зміщується на контроль і результат, легко втратити контакт із внутрішнім станом дитини. Особливо важливий середній шкільний вік — саме тоді формується ставлення до навчання і до себе. Якщо інтерес пригнічується, його потім дуже складно відновити. Мій досвід показує: дитина розкривається там, де її чують і дають простір для зацікавлення, а не змушують. Навіть проста розмова або щира зацікавленість дорослого можуть стати тим, що формує любов до навчання. Тому ключове — не просто навчати, а бачити дитину як людину.

Фото: з особистого архіву Світлани Брагіної

«Викладач — це той, хто дає тобі віру в себе»

— Які акторські методики ви вважаєте найбільш дієвими для розвитку дітей і чи існує якась універсальна формула успіху в творчому навчанні?

— Викладач — це той, хто дає віру в себе. Це моя головна професійна формула і як акторки, і як педагогині. Бо будь-які методики та техніки працюють лише тоді, коли є головне — довіра і внутрішній дозвіл на помилку. В акторській практиці існують різні підходи: від глибокого аналізу ролі до роботи через зовнішню дію, рух і стан. Ми комбінуємо ці інструменти залежно від матеріалу, але жоден із них не має сенсу без внутрішньої свободи. Для мене викладач — це не той, хто лише передає знання, а той, хто створює безпечний простір для спроб. Хто не ламає, а підтримує і бачить у дитині потенціал, а не тільки результат. Зі свого досвіду я пам’ятаю, як важливо було відчувати, що тебе чують і приймають. Саме це давало впевненість: я можу пробувати, я маю право на помилку, я вчуся. І сьогодні, працюючи з дітьми, я переконана: якщо є віра в себе, можна навчити всього іншого — техніки, уваги, взаємодії, сценічної свободи. Тому педагогіка в творчості для мене — це насамперед про людину: допомогти їй повірити в себе і не злякатися власних можливостей.

Фото: з особистого архіву Світлани Брагіної

«Ми нагодуємо поганих пташок зернятками — і вони стануть добрими»

— Багато хто з тих, хто виїхав, намагається за будь-яку ціну пустити коріння за кордоном. Ви мали можливість залишитися в безпеці, але все одно обрали життя «на дві країни» і постійно повертаєтеся. Чому Україна залишається вашим головним центром тяжіння?

— Ми живемо між двома країнами: Вірменією і Україною (у мене чоловік вірмен). І це вже стало нашим постійним ритмом життя — раз на рік ми буваємо в Україні. Якби не маленька дитина, я, напевно, була б постійно в Україні. Але зараз я несу відповідальність за неї, і тому ми змушені бути мобільними, підлаштовуватися під обставини, балансувати між двома реальностями. Коли ми були в Києві, почалися обстріли, і нам довелося спускатися в укриття. І я дуже добре пам’ятаю момент, коли моя донька — їй зараз три роки — вперше свідомо запитала: «Чому ми спускаємося вниз?» І ти в цю секунду розумієш, що немає правильних слів. Я пояснила їй максимально просто: що в небі небезпечні пташки і ми ховаємося, щоб бути в безпеці. Попри все, вона дуже тягнеться до України. Постійно питає, коли ми поїдемо в Київ, коли побачимо рідних. Для неї Україна — це щось дуже живе, дуже рідне, навіть якщо вона ще маленька, щоб до кінця це усвідомити. І одного разу вона сказала фразу, яка мене дуже вразила своєю дитячою щирістю: «Ну, нічого, мамо, ми нагодуємо поганих пташок зернятками — і вони стануть добрими».

Фото: з особистого архіву Світлани Брагіної

«Зберегти простір, у якому є довіра, стабільність і людяність»

— Як це — дистанційно керувати живою, емоційною справою, як-от театральна студія? І як ви долаєте це відчуття фізичної відірваності від України?

— Моя взаємодія з Україною зараз — це як поцілунок через скло. Ми бачимо одне одного, чуємо одне одного, можемо говорити через Zoom, підтримувати зв’язок, працювати, планувати, але це все одно не замінює фізичної присутності. Є відчуття дистанції, яке неможливо подолати технічно, навіть коли ти максимально включений у процес. Для мене Україна зараз — це рана. Є теми, про які мені досі складно говорити спокійно, бо всередині одразу піднімається дуже багато емоцій. Іноді я свідомо уникаю розмов про це, не тому що не хочу, а тому що це боляче і дуже глибоко зачіпає. Водночас у мене є сильна команда і це те, що тримає. Люди, які роками працюють поруч зі мною, які залишаються у професії навіть у найскладніші часи, які продовжують займатися з дітьми, підтримувати їх, створювати для них стабільність там, де її так не вистачає. Це викладачі, адміністратори, технічні працівники — усі, хто формує цей простір. І я дуже добре розумію: без них цього всього просто б не було. Вони беруть на себе величезну частину щоденної роботи і відповідальності. Ми постійно повторюємо одну важливу річ: студія — це місце, де тебе приймають і підтримують, де ти можеш бути собою, де тебе не оцінюють через страх чи тиск, а допомагають розкриватися, навіть якщо тобі складно, навіть якщо ти приходиш із власними переживаннями. І, мабуть, саме це зараз і є головним — зберігати простір, у якому є довіра, стабільність і людяність. Бо коли зовнішній світ нестабільний, саме такі маленькі острівці стають тим, що тримає і дітей, і дорослих.

Фото: з особистого архіву Світлани Брагіної

«Діти мають право проживати емоції»

— Як саме народжуються ваші постановки? Чи це диктування режисерського задуму, чи ви даєте дітям повну свободу у виборі тем та образів, якими вони хочуть поділитися?

— Ми працюємо з дітьми через вистави. Іноді це легкі історії, іноді — драматичні або навіть дуже складні, трагічні постановки. І майже завжди, коли батьки це чують, виникає питання: «Навіщо дітям такі теми? Чому не щось простіше, легше, веселіше?» Але тут важливо зрозуміти одну річ: діти все одно живуть у реальності, яка не завжди є простою. І емоції в них є — незалежно від того, чи ми дозволяємо їм про це говорити, чи ні. Різниця лише в тому, чи отримують вони простір, де можуть це прожити, чи змушені це тримати всередині. Саме тому театр для нас — це не просто сцена і роль. Це спосіб дати дитині можливість безпечно прожити те, що вона відчуває. Те, що іноді складно назвати словами. Те, що накопичується в повсякденному житті: страх, напруга, тривога, радість, яка теж потребує виходу.

Ми завжди починаємо з розмови. Питаємо дітей: що вас турбує? Про що ви хочете говорити? Які теми вам зараз важливі? І дуже часто саме діти задають напрямок роботи. Вони самі формулюють свої переживання через образи, через історії, через гру. І тоді народжується матеріал, у якому вони можуть бути чесними. Можуть плакати, сміятися, сперечатися, проживати конфлікти, але в безпечному середовищі, де поруч є дорослі, які тримають простір і допомагають це осмислити. Буває, що це дуже непрості роботи. Але ми бачимо, що дітям це потрібно. Бо якщо емоція не має виходу в житті — вона все одно шукає шлях. І сцена дає цей шлях у контрольованій творчій формі. І найважливіше — діти самі до цього приходять. Вони не грають «те, що треба». Вони проживають те, що для них справді важливо. І в цьому є велика сила театру: він не забирає у дитини її переживання, а навпаки — дає їм форму, голос і можливість бути почутими.

Фото: з особистого архіву Світлани Брагіної

«Кожна роль — це розслідування життя»

— Чи ви маєте якусь роль у своєму акторському житті, яка вам найбільше імпонує? Можете пригадати?

— Я люблю комедійні ролі, хоча мій типаж — скоріше драматично-ліричний. Але саме в комедії мені завжди було цікаво шукати характер, перебільшення, певний «зсув», який робить персонажа живим і впізнаваним. Там часто є дуже тонка межа між смішним і глибоко людським. Мені особливо цікаво знаходити «зерно ролі» — те, з чого все починається. Чому цей персонаж такий? Як він бачить світ? Що для нього важливо? Чому він реагує саме так, а не інакше? Це завжди не про поверхню, а про внутрішню логіку людини. Наприклад, у роботі над ролями мені завжди було важливо знайти не просто поведінку, а мотивацію: що рухає персонажем, чого він хоче насправді, навіть якщо сам цього не усвідомлює. І вже від цього вибудовується все інше — його реакції, жести, інтонації, спосіб існування в сцені. Я пам’ятаю, як у студентські роки грала гротескні образи — навіть хлопчика. І попри зовнішнє перебільшення, всередині все одно потрібно було знайти правду. Або інша роль — персонажка з комедійним характером, яка постійно прагне уваги й живе через реакцію оточення. І тоді ти починаєш розуміти: її поведінка — це теж захист, потреба, спосіб існування. Тому кожна роль для мене — це справді як розслідування. Ти ніби збираєш людину по фрагментах: її біографію, досвід, внутрішні конфлікти, спосіб мислення. Розбираєш сцену за сценою: що вона хоче саме зараз, у цій конкретній ситуації, як вона взаємодіє з іншими, де стикається з опором, як змінюється під тиском обставин. Це дуже глибока робота, де немає випадкових деталей. Навіть одне слово або пауза можуть мати значення. І в якийсь момент ти перестаєш «грати» і починаєш досліджувати, як живе інша людина в запропонованих обставинах. І саме це, мабуть, найбільше мене захоплює в професії — можливість щоразу заново розбирати людську природу і знаходити в ній щось несподіване, живе і справжнє.

Фото: з особистого архіву Світлани Брагіної

«Не зупинятися — головна порада»

— Що ви можете порадити дітям, які тільки починають свій шлях у творчості, але, можливо, бояться непевного майбутнього або помилок?

— Дітям, які стоять перед вибором, я завжди кажу: насамперед слухайте себе. Бо всередині кожної людини є дуже точне відчуття — що саме її «тягне», що викликає цікавість, де з’являється справжній живий інтерес, а не просто зовнішній обов’язок чи очікування дорослих. Знайдіть те, що вас захоплює. І дуже важливо — знайти свого викладача. Людину, поруч із якою виникає не страх зробити помилку, а бажання пізнавати більше, ставити запитання, пробувати ще раз. І головне — не зупинятися. Навіть якщо здається, що це важко або навіть неможливо. Бо шлях у творчості, як і будь-який розвиток, не буває прямим: ти пробуєш, помиляєшся, змінюєшся, але саме в цьому процесі і народжується професія. У мене це теж було поступово. І навіть якщо в результаті ти не станеш актором — цей досвід не зникає. Він залишається з тобою і працює в інших сферах. Я знаю людей, які не пішли в театр як у професію, але працюють у кіно, займаються творчими індустріями — і всюди використовують акторські навички: вміння працювати з увагою, з емоцією, з образом, з комунікацією. Є навіть приклади моїх колег, які зараз створюють дуже сильні проєкти за кордоном — у Європі, в Празі, працюють для великих компаній і міжнародних фестивалів. І вони самі кажуть: якби не акторська школа, вони б не мали цього інструментарію. Тому, якщо є внутрішній порив — його варто прожити. Навіть якщо шлях зміниться, сам досвід залишиться з тобою як ресурс, до якого ти завжди можеш повернутися.

Фото: з особистого архіву Світлани Брагіної

«Ми всі трохи поранені, але ми живі»

— Ви створюєте простір безпеки для інших, але що відчуваєте ви самі? Чи вдається вам особисто знаходити баланс між тим, щоб бути щасливою, і тим усвідомленням, що війна назавжди змінила нас усіх?

— Я щаслива людина, але водночас розумію: ми всі зараз поранені війною. У кожного вона забрала щось своє. У мене дім, у мене та моєї доньки багато моментів з моїми батьками та сестрою, які б могли статися, але не сталися. Можливість творити як режисерці, працювати над виставами в студії. Я дуже сумую за всім цим. І дуже важливо прийняти це все, а не робити вигляд, що все нормально. Бо нічого вже не є таким, як раніше. Ми всі змінилися, навіть якщо зовні намагаємося триматися. Я відчуваю це і в собі. Є речі, які болять постійно, просто вони стають ніби тихішими з часом, але не зникають. І найбільше мені болить те, що я мало бачу батьків, яким я безмежно вдячна за все.

Фото: з особистого архіву Світлани Брагіної

«Я дуже хочу повернутися в Україну повноцінно»

— Де ви мрієте побувати?

— Насамперед я дуже хочу повноцінно повернутися в Україну. А ще — мрію про відновлення Маріуполя. У мене там жила подруга, і я щиро хотіла б, щоб вона змогла повернутися додому, в рідне місто, яке знову стане живим і відбудованим.

— Яку книжку порадили б почитати?

— Мені дуже відгукуються дві книги: «Сім’я і як у ній вижити» Джона Кліза та «Життя і як у ньому вижити» Робіна Скіннера. Перша побудована у форматі діалогу психолога з актором і пояснює, як формується особистість у сімейному середовищі. Друга — про прийняття себе, власного досвіду та внутрішніх процесів, які ми проживаємо. Обидві книги допомагають краще зрозуміти себе, свої реакції та глибше подивитися на власний життєвий досвід.

— Ваше побажання українцям і первомайцям зокрема сьогодні?

— Я б просто хотіла всіх обійняти. Ми всі зараз по-своєму травмовані війною, навіть якщо проживаємо її по-різному. І навіть ті, хто за кордоном, теж втратили частину себе. Найважливіше зараз — щоб поруч були люди, яких можна обійняти. Бо саме це дає опору. І ще має бути надія, що війна закінчиться.

Миколаївські