«Україна — це ми»: у Первомайську відкрилася виставка одеської художниці

24 квітня 2026 р. 11:32

24 квітня 2026 р. 11:32

У Первомайському краєзнавчому музеї 23 квітня відкрилася виставка української художниці Ольги Погрібної з Одеси. Її роботи народжувалися в реальності повномасштабної війни. Проєкт «Україна — це ми», який уже мандрує країною, вперше представили у Первомайську. Це не просто живопис — це пережитий досвід, перенесений на полотно. Журналістка Гард.City побувала на відкритті.

Автор: Наталія Клименко

Як виставка потрапила до Первомайська

За словами директорки музею Олени Красіної, усе сталося майже випадково, але, як це часто буває, дуже вчасно. Художниця приїхала на Миколаївщину, адже родина її чоловіка має коріння у Синюшиному Броді, і щороку вони навідуються сюди на Великдень та поминальні дні. Після виставки в Умані мисткиня шукала новий простір для експозиції і згадала про Первомайський музей.

— Вони просто зайшли й запитали, чи не хочемо ми виставку. Ми сказали: дуже хочемо. І фактично одразу її отримали, — розповідає директорка.

Експозицію швидко змонтували — і вже нині вона відкрита для відвідувачів. Відкриття призначили на 23 квітня: підготували анонс, запросили учнівську молодь, колег пані Ольги та всіх, хто цікавиться сучасним українським мистецтвом.

Автор: Наталія Клименко

Про що виставка

Виставка має символічну назву: «Україна — це ми». Вона об’єднує у собі два напрями: пейзажний — про сучасну Україну, і портретний проєкт «Час героїв». Це роботи, за словами художниці, останніх років — переважно створені після початку повномасштабного вторгнення, хоча є й кілька полотен 2019 року. Загалом йдеться про творчість приблизно останніх п’яти-семи років.

Як розповідає Ольга Погрібна, поштовхом до активного виставкового життя стало запрошення до Львівського музею релігії, де вона представила свої роботи. Після цього вирішила: картини не повинні залишатися в майстерні.

— Я не для того їх малювала, щоб вони просто стояли. Я шукаю можливості, інколи мене знаходять самі. Бачу шанс — і їду, — говорить вона.

Майстерня, з якої все починається

Свою майстерню в Одесі художниця отримала після вступу до Спілки художників України (2016 рік). За її словами, кожен член спілки має право на приміщення, але в реальності це часто занедбані підвали.

— Я отримала фактично занедбане приміщення, повне сміття. Але зробила з нього місце, де можу бути собою. Це простір гармонії, місце моєї сили, — розповідає мисткиня.

Саме там вона пише картини, проводить заняття з дітьми і готує нові проєкти. Наразі працює над освітнім виставковим проєктом, присвяченим українській інтелігенції та темі Розстріляного відродження. У ньому поєднуватиме портрети та пейзажі, які, за її задумом, мають підсилювати образи.

Автор: Наталія Клименко

«Це був час, коли ще ніхто не знав, що буде далі»

Початок великої війни художниця пережила в Одесі.

— Мене розбудив чоловік і сказав: «Прокидайся, почалася війна». Я навіть одразу не зрозуміла, що сталося, — згадує Ольга.

Згодом вона долучилася до штабу спротиву: допомагала волонтерам, зокрема приносила пляшки для виготовлення «коктейлів Молотова», і залишилася працювати разом з іншими. Паралельно виник мистецький проєкт — разом із друзями художниця створювала й розміщувала у місті плакати з підтримуючими та іронічними написами. Один із них, розміщений 8 березня 2022 року в одеському Горсаду, швидко став відомим.

— Це був час, коли ще ніхто не знав, що буде далі. Але ми точно розуміли — здаватися не будемо, — каже вона. — Я усвідомлювала, що окупація — цілком реальний сценарій, і ми готувалися, як могли. Це давало хоч якесь відчуття дії, рятувало від розпачу. Наші плакати підтримували дух одеситів, коли було особливо страшно. Коли на вулицях з’явилися прапори, стало трохи легше. А на початку — сирени, порожні вулиці й тривога, яка не відпускає. Це було дуже важко.

Сьогодні художниця, як уже зазначалося, працює у власній студії, де також дає приватні уроки. Водночас принципово не хоче бути прив’язаною до жодного постійного місця роботи.

— Свобода для творчої людини — це дуже важливо. Я не хочу обмежувати себе графіками чи зобов’язаннями. Хочу робити те, що відчуваю, — наголошує Ольга.

На початку війни вона розглядала можливість виїзду за кордон, адже, за її словами, розуміла ризики для себе. Однак залишилася і зосередилася на роботі.

— Мене рятує праця, — зізнається вона.

Автор: Наталія Клименко

Пише сама та підтримує інших

Творчий шлях авторки був визначений із дитинства — її батько був художником. Спочатку вона мріяла стати скульпторкою, однак через обмеження вступила на відділення живопису в Одеському художньому училищі імені Грекова. Після навчання була тривала перерва. Близько 15 років вона не займалася мистецтвом, працювала продавчинею на ринку, згодом у сфері реклами. Повернутися до творчості допомогла донька.

— Я навіть боялася взяти пензель у руки, — згадує вона. — Якби не донька, не знаю, чи подолала б цей шлях відновлення. Зараз я ще займаюся кураторською діяльністю. В Одесі, в обласній бібліотеці імені Грушевського, у музеї книги ми створили галерею. Там проводимо виставки, підтримуємо художників, зокрема тих, хто нині на фронті. Нещодавно організовували виставку художника, який воює під Харковом і Херсоном. І для нього ця виставка була, мабуть, навіть важливішою, ніж для мене. Незабаром відкриваємо ще одну — меморіальну, присвячену Борису Айзенбергу, ландшафтному архітектору з Одеси, який загинув у 2023 році під Курдюмівкою. Це дуже сильна і важлива історія. Мені взагалі подобається ця робота — знаходити цікавих, особливо молодих художників і давати їм можливість проявитися, як колись допомогли і мені.

Художниця з рідними Автор: Наталія Клименко

Байдужість — найгірше, що може бути

— Я не хочу нав’язувати комусь свою позицію. Кожен має зробити свої висновки сам. Але для мене очевидно: байдужість — найгірше, — каже Ольга. — Моя прабабуся казала: байдужість гірша за зло. Бо саме через байдужість стаються найстрашніші речі.

Художниця не приховує: вона виросла в середовищі, де читали російську літературу і захоплювалися «Срібним віком поезії», але війна змінила акценти.

— Сьогодні для мене це втратило сенс. Значно важливіше наше, українське. Зокрема тема Розстріляного відродження , — ділиться Ольга. — Разом із цим змінилося і коло людей поруч. Люди, яких я вважала близькими, виявилися чужими. А ті, кого не знала — стали рідними.

Портрет подруги Автор: Наталія Клименко

Один із таких зв’язків має цілком конкретну історію. На виставці є портрет її подруги, яка давно живе у США. Саме вона в перші місяці війни змогла організувати допомогу і передати 110 аптечок для українських військових.

— Ці люди для мене тепер — справжні, — говорить художниця.

Мова — це пам’ять і код нації

Також вона свідомо перейшла на українську мову, підкреслюючи її значення як частини національної ідентичності.

— Мова — це пам’ять і код нації. Коли розумієш, хто ти — легше жити, — впевнена Ольга.

«Мені значно цінніше, коли військові передають прапори з підписами»

— Чесно кажучи, я ніколи не надаю значення ні грамотам, ні відзнакам, — розповідає про свої пріоритети мисткиня. — Хоча їх у мене чимало. Те, що можна знайти в офіційній біографії в інтернеті, — це не я писала, і там багато всього зазначено, але для мене це не головне. Мені значно цінніше, коли військові передають прапори з підписами. Це дуже особливе відчуття — розуміти, що ти дотична до їхньої історії. У мене залишилося кілька хлопців і дівчат, з якими підтримуємо зв’язок. Я інколи надсилаю їм портрети. І нещодавно одна з дівчат написала: «Шкода, що я не можу бути присутньою. Для нас дуже важливо, що проводяться такі виставки». І це справді важливо. Бо вони воюють за можливість жити, творити, виховувати дітей у вільній країні. Щодо свободи — то для нашої нації це фундаментальна річ. Особисто для мене — безальтернативна. Я не змогла б жити в окупації. Для себе я розуміла лише два варіанти: або виїзд, або інший вибір. Третього не було.

«Я зробила свій Париж»: простір, створений буквально з нічого

— Моя майстерня — це простір, створений буквально з нічого, — продовжує розповідь Ольга. — Коли я почала ремонт, там був суцільний мотлох. І стара радянська книжкова шафа 50-х років, з якою я не знала, що робити. Прийшов сусід, питає: «Чим допомогти?» Я кажу: «Толіку, дивлюся на неї і не розумію». Ми поставили її на колеса і вона стала частиною простору. Я просто возила її по майстерні, і все почало складатися. Потім почали з’являтися речі: етажерки, прялки, вітражі. Йду — лежить вікно. Питають: «Вам потрібно?» Толік одразу: «Зараз принесу!» Під час війни світла не було. Я сиділа з ліхтариком, щось шкребла, відчищала. Сусідка заходить і каже: «Ти що, треба евакуюватися». А я їй: «Йди, розкажи це комусь іншому». І так поступово все склалося. Усе, що тут є, колись було мотлохом. А я зробила свій Париж. До війни тут навіть фотографували — як локацію. Зараз я ще колекціоную голландський посуд Delft. Випадково купила — і понеслося. Мені кажуть: «Навіщо це все? Треба мінімалізм, тут пил». А я відповідаю: «Це мій пил. Зате я прокидаюся щоранку в красі». Краса рятує. І якщо говорити про побажання — хотілося б, щоб ми всі зрозуміли: навіть маленькі дії мають значення. Крапля камінь точить. І навіть один у полі — воїн.

Автор: Наталія Клименко

«Такі виставки потрібно показувати»

Виставка вже викликала сильний відгук у відвідувачів. Художниця Катерина Маслова, яка спеціально приїхала на виставку говорить:

— Мені дуже сподобалася виставка, особливо портрети. Вони дуже глибокі. Я би сказала, у них тільки суть. Коли читаєш, хто ці люди —то це пробирає. Я навіть не стримала сліз. Такі виставки потрібно показувати дітям.

Катерина Маслова Автор: Наталія Клименко

Фотограф Олександр Ігнатьєв наголошує, що такі виставки на периферії дуже важливі, бо великі міста перенасичені подіями, тоді як у менших громадах подібні культурні ініціативи стають подією, що справді привертає увагу і формує живий діалог із мистецтвом.

Ольга Погрібна та Олександр Ігнатьєв Автор: Наталія Клименко

Виставка працюватиме протягом місяця. Тож поспішіть долучитися до живого мистецтва.

Миколаївські