«Я навчився не порівнювати себе з іншими»: історія первомайця, що знайшов себе в музиці

30 квітня 2026 р. 16:23

30 квітня 2026 р. 16:23

У Харкові після одного з прильотів будинок, де живе Максим Козаченко , здригається так, ніби зараз усе обірветься. Тиша після вибуху не схожа на спокій — вона щільна і важка. У цей момент він сідає і пише пісню. «Це було відчуття людини, яку просто знищують», — каже він. Ця історія почалася задовго до великої війни: музична школа в Первомайську, навчання в Одесі, сцена, індустрія, Київ, гурт Adam. Журналістка Гард.City береться озвучити цю історію.

Ця розмова не вклалася у формат інтерв’ю. Ми домовлялися про питання і відповіді, але дуже швидко стало зрозуміло: розмова рухається інакше. Без чіткої структури, без пауз між «запитали — відповів». Максим Козаченко говорить багато і не про кар’єру. Він згадує міста, навчання, війну, сцени і періоди, коли музика зникала з життя і поверталася знову. Я майже не перебиваю. І з часом стає зрозуміло: це не інтерв’ю у класичному сенсі. Це історія, яка складається прямо під час розмови і більше схожа на спробу зафіксувати шлях.

Колишній гітарист гурту Adam. Працює як сесійний музикант у студійних і концертних проєктах, поєднуючи академічну освіту з досвідом сучасної української сцени. Серед співпраць — Марина Круть, Karooka, Rum Pum Pum, Kate Soul («Соціальне навантаження»), Tayana («Шкода»), Рожден Анусі та інші українські артисти.

Музика як середовище

Максим виріс у Первомайську в музичній родині. У його дитинстві музика не починалася і не закінчувалася — вона просто існувала поруч. Мама викладала фортепіано, батько слухав рок і приносив додому касети. У домі постійно щось звучало.

— Я з дитинства жив у музиці, — каже Максим.

Музична школа стала його щоденною реальністю: уроки, хор, сольфеджіо, історія музики. Поки інші діти були на вулиці, він жив у ритмі вправ і занять.

— Це як друга школа. Ти просто живеш у цьому ритмі.

Касети, випадкові відкриття і перша гітара без струн

Його музичний світ формувався з випадковостей: ринок із касетами, телевізійні записи, обкладинки альбомів. У вподобаннях з’явилися українські гурти — «Скрябін», «ВВ», Green Grey. Потім — різкий злам: Земфіра, Rammstein, Limp Bizkit. Але справжній поворот стався не через музику, а через предмет. Удома була стара дідова гітара — без струн, забута. Її відновили випадково.

— Мені просто показали три акорди і сказали: далі сам, — каже Максим.

Це був перший момент, коли музика з обов’язкового навчання стала особистим простором.

Одеса: коли ілюзії закінчуються

Перше професійне зіткнення зі світом музики сталося в Одесі.

— Мені сказали: руки криві, техніка нульова. І порадили піти на вокал. Але мама наполягла: «Їдь, пробуй». І я їздив кожні тиждень-два. Маршрутка, бутерброди і Бах, від якого в мене «вибухав мозок».

— Мені дали розібрати Баха — і я зрозумів, що це інший всесвіт.

В Одесі музика перестала бути інтуїтивною. Вона стала структурою, де або ти в системі, або тебе немає. Його взяли до Одеського музичного училища імені Данькевича. І саме там Максим Козаченко вперше зрозумів: музика — це не лише свобода. Це, в першу чергу, система.

Підвал, де формується витривалість

Училище стало зануренням: вправи, гами, класика, нескінченні години гри. Він буквально жив у підвалі. Але разом із розвитком прийшли сумніви. Одеса була переповнена сильнішими музикантами. І вперше з’явилося порівняння.

— Я почав дивитися на інших і втрачати себе.

Однак поступово прийшло розуміння: у музиці немає єдиної шкали. Хтось бере технікою, хтось — відчуттям.

Бас, сцена і перші гроші

На третьому курсі він бере бас-гітару — і все стає простіше. З’являється сцена: ресторани, виступи, перші гроші. Це вже не навчання, а ремесло. Його світ швидко зміщується в бік джазу й імпровізації — Coltrane, McLaughlin, фанк.

— Я ніколи не обмежувався одним звучанням. Я слухав усе.

Індустрія: музика як продукт

Поворот у професійну індустрію стався через співпрацю з артистом Rozhden, який відкрив для нього інший бік музики — продакшн, поп, хіп-хоп, студійна робота. Це був світ, де музика стає продуктом. Пізніше — робота зі співачкою Yulia Nelson, перші студійні записи, розуміння структури індустрії. І водночас — перше розчарування: конфлікти, різні підходи, нестабільність.

На концерті Марини Круть Фото: з особистого архіву Максима Козаченка

Київ, Adam і Михайло Клименко: сцена як живий процес

У Києві все стає ще інтенсивнішим. Інше місто, інший темп, інша музична реальність, де все працює швидше і жорсткіше.

— Ми працювали в студії Пономарьова. Там я вперше познайомився з Михайлом Клименком.

Згодом — гурт Adam. І це не історія про гармонію.

— Я приходив у вже готову музику і робив її живою на сцені.

Це була робота різних характерів, різних швидкостей, але спільного процесу, де кожен відповідав за свою частину.

З гуртом Adam Фото: з особистого архіву Максима Козаченка

24 лютого 2022: коли зникає звичний світ

Ранок почався з дзвінка від мами:

— Бомблять аеропорт.

Спочатку було схоже на щось, що мозок відмовляється приймати. Але дуже швидко звук вибухів став реальністю, яку вже неможливо ігнорувати. Далі Софіївська Борщагівка. Напруга, підвал, безсонні ночі, спроба зрозуміти, що робити далі і як взагалі діяти в нових умовах. Поступово з’являється волонтерство. Евакуаційні автобуси з Бучі та Ірпеня. Люди, які щойно пройшли через те, що важко описати словами.

— Люди приїжджали після пережитого — і часто просто не могли навіть їсти, — згадує Максим.

Далі все стає ще конкретнішим: ТРО, чергування, патрулювання району, зброя. І поступово приходить розуміння: сцена більше не існує як окремий світ. Вона розчиняється в реальності, яка тепер визначає майбутнє.

«Я злякався, що нічого не залишу»

У цьому стані прийшла проста думка: у нього немає власної записаної музики.

— Ніби я проживу життя і нічого свого не залишу, — говорить Максим.

Цей момент стає переломним. Після досвіду війни, після постійного контакту з чужим болем і руйнуванням звичної реальності, з’являється проста потреба — зафіксувати себе. Не як артиста, не як частину сцени, а як людину, яка має власний голос і нарешті повинна його явити. З цього стану і починається його перехід до власної музики, яка вже не відкладається «на потім».

Харків і музика як виживання

Харків стає для нього не просто точкою на мапі — це стан людини, яка намагається зібрати себе наново всередині війни. Місто постійних тривог і вибухів. Саме тут — у цьому нервовому ритмі — він знову повертається до музики. Місто дає йому простір для внутрішнього прориву. Він живе в дерев’яній прибудові на Холодній Горі. Однієї ночі стається приліт — настільки потужний, що будинок ледь встояв. І саме в цей момент народжується пісня. Він пише «В’єтнам» — миттєву реакцію на удар, що пройшов крізь простір і тіло.

— Це було відчуття людини, яку просто знищують — як у тій далекій війні, але тут і зараз, — пояснює Максим.

Після цього для нього взагалі змінюється розуміння музики. Вона більше не про кар’єру, не про етапи і не про «розвиток артиста». Вона стає способом зафіксувати реальність, яка відбувається просто зараз. Максим перестає «писати музику про життя» і починає говорити через музику, щоб просто залишитися у цьому житті.

Музика як сценічний процес

Паралельно з внутрішніми пошуками і поверненням до власної музики в Харкові поступово розвивається ще один важливий пласт його історії — робота з Михайлом Клименком і гуртом Adam. Це вже інший етап знайомства з Клименком — як із творчим партнером і співавтором сценічного процесу. Спільні концерти стають частиною нової реальності.

— Михайло писав музику, я приходив у вже готовий світ і робив його живим на сцені.

Це були виступи перед людьми, для яких музика ставала не розвагою, а можливістю хоча б на мить видихнути.

— Ми грали для людей, які були в постійній напрузі. І тоді я зрозумів: це не питання «чи доречно». Це потрібно, — говорить Максим.

З цього поступово виростає новий Adam — більш відкритий, більш чесний, більш живий.

— Ми їздили по всій Україні. І паралельно збирали на пікапи, допомогу, донати.

У цих поїздках змінюється і саме відчуття сцени.

— Я не відчуваю себе тільки артистом. Це більше як стан, — каже Максим. — Це середовище, у якому потрібно просто бути присутнім, незалежно від внутрішнього стану. Іноді виходиш на сцену з болем, іноді з панікою, але коли починаєш грати — вже не можеш зупинитися. Це досвід без можливості «відкласти». Є тільки момент тут і зараз і відповідальність перед людьми, які прийшли слухати.

Були ситуації, коли все ламалося буквально в реальному часі. Він згадує концерт у Вінниці, де раптово повністю зник звук.

— Ми просто вийшли в зал і грали акустично. І це стало однією з найсильніших подій і на подальше нашою фішкою. Музика стала прямим контактом, що дуже цінно.

Бліц: про дім, війну і вибір залишатися собою

— Якби сьогодні ти приїхав у Первомайськ із концертом, що б це було для тебе?

— Я б приїхав без вагань. Я періодично там буваю й зараз. Це місце, де я виріс, де все починалося. Там уже менше людей, особливо молоді, але це все одно дім. Я завжди відчуваю там якусь внутрішню тишу. Вийти ввечері, подивитися на небо — і цього достатньо, щоб повернутися в себе.

— Первомайськ для тебе — це що сьогодні?

— Це місце сили. Рідна земля. Я не впевнений, що хотів би жити там постійно зараз, але як точка повернення — це дуже важливо. У мене вже інший ритм життя, я люблю рух, міста, зміну середовища. Але Первомайськ — це фундамент.

— Кому хочеш подякувати з цього шляху?

— Перш за все, звісно, батькам. Вони ніколи не знецінювали музику, навіть коли це виглядало як ризикований шлях. Далі — викладачам, особливо Олені Поповій, яка мене «витримала». І всім людям із Первомайська, з якими ми росли разом, ходили до школи, бо це теж частина мого шляху.

— Ти виступав перед військовими?

— Так, був такий досвід — у Харкові, у госпіталях, разом із Kate Soul, також у Харківській області. І це зовсім інше відчуття сцени. Спочатку є напруга, ти не розумієш, як тебе сприймуть, але дуже швидко приходить усвідомлення: це одна з найуважніших і найчесніших аудиторій.

— Що для тебе складніше: вперше вийти на сцену чи вперше попросити людей про допомогу у волонтерському зборі?

— Напевно, просити про допомогу складніше. Вийти на сцену — це твоя зона відповідальності, ти за неї вже якось звик. А коли ти просиш — ти ніби оголюєшся більше. Але з часом розумієш: якщо це потрібно, то це теж частина роботи. І це нормально.

— Якби потрібно було віддати свою дорогу річ заради важливого збору — ти б зміг це зробити?

— Так. У мене немає сильної прив’язаності до речей. Є одна гітара, з якою я давно — з 2007 року, вона проста, але на ній записано багато важливого для мене, але якщо буде справді критична ситуація — я без вагань її віддам. Це просто інструмент.

— Що б ти сказав молодим музикантам, які тільки починають?

— Не порівнювати себе з іншими. Це найшвидший спосіб зупинитися. У кожного свій темп і свій голос. І не важливо, наскільки ти технічний — важливо, чи ти чесний у тому, що робиш. І ще: не бійтеся показувати себе. Світ зараз відкритий, і це треба використовувати.

— Твоє побажання українцям сьогодні?

— Щоб це все якнайшвидше закінчилося нашою перемогою. Щоб ми вистояли й відновилися як країна. І дуже просте — берегти одне одного. Цінувати людей поруч, бо ми ніколи не знаємо, коли буде наступна можливість їх побачити.

Миколаївські