«Я душу тобі відкриваю, читачу»: у Первомайську вшанували пам’ять поета Григорія Усатюка

07 травня 2026 р. 15:35

07 травня 2026 р. 15:35

6 травня у Первомайському краєзнавчому музеї зібралися рідні, друзі, колеги та шанувальники творчості Григорія Усатюка. Цьогоріч йому мало б виповнитися 87 років. Людину, яка все життя присвятила українському слову, мові та Україні, згадували не офіційними промовами, а живими історіями та спогадами. Журналістка розкаже.

Пам’ять, що об’єднала покоління

У залі Первомайського краєзнавчого музею людно. Сюди приходять невеликими групами, вітаються, обіймаються, одразу впізнають одне одного. Тут — рідні, друзі, колеги Григорія Усатюка, викладачі, літератори, волонтери. У цих неформальних групах різні покоління і різні історії, але всіх їх об’єднує ім’я Григорія Усатюка.

У залі — вільний стілець. Це його місце. Символ того, що людина, якої вже немає поруч, усе одно залишається серед своїх. Він був із тих, хто полишив по собі не просто спогади, а глибокий слід людини, яка присвятила себе Україні, українському слову й боротьбі за національну ідентичність.

Наша розмова про Григорія Усатюка починається ще до офіційної частини.

— Ми багато разом їздили, зокрема, на Чернечу гору. Були розмови, які не забуваються, — говорить вона.

У Юлії вдома й досі зберігається рукопис Григорія Усатюка. Каже, що планує передати його до музею як частину спільної історії, яка має залишитися для людей.

Поруч — колега з Чаусового Клавдія Москаленко. Вона згадує Григорія Усатюка як дуже толерантну й послідовну людину:

— Я приїхала в 1983 році. Тоді була інша система, інші підходи. Мене фактично призначили директоркою. Спочатку я не хотіла, але погодилась. Григорій Іванович тоді вже працював у школі. Він був душею колективу і дуже світлою людиною.

Друзі та виноград

Олександр Ковальський Автор: Наталія Клименко

Серед гостей і Олександр Ковальський із дружиною. Їх пов’язувала багаторічна дружба з родиною Усатюків. Згадують Григорія Івановича і як людину, закохану в землю та виноградарство. Саме його досвід надихнув Ольгу Ковальську висадити 130 кущів винограду як символічну пам’ять про друга.

Ольга Островська Автор: Наталія Клименко

Ольга Островська, бібліотекарка дев’ятої гімназії, разом зі своїми вихованцями підготувала презентацію за творами Григорія Усатюка.

— Хотіла встигнути ще до його дня народження минулого року, але не вийшло. Тепер це вже — в пам’ять, — говорить вона.

Автор: Наталія Клименко

Про значення постаті Григорія Усатюка для міста говорить і очільниця Первомайського краєзнавчого музею Олена Красіна. Вона наголошує: його життя стало прикладом справжнього служіння родині, людям і українському слову.

— Це був справжній чоловік. Людина, яка не лише посадила дерево, виростила сина й збудувала хату. Він зробив значно більше — увічнив українське слово. І це те, що залишиться після нього назавжди, — говорить Олена Красіна.

Слово дружини: між силою і вразливістю

Віра Усатюк та Ірина Тихончик Автор: Наталія Клименко

Найбільш емоційними стають спогади дружини Віри Усатюк. Вона говорить тихо, але дуже чітко:

— Пробігло все, як один день, — 59 років разом. Він був вимогливий, але добрий. У сім’ї — турботливий батько і чоловік. Дуже любив Україну і хотів бачити її вільною.

Вона згадує, як чоловік писав: іноді серед ночі, коли приходило натхнення:

— Міг прокинутися вночі й записувати думки. І всі в домі це поважали. Діти його любили. Ми жили в гармонії. Зараз залишилися тільки світлі спогади.

Життя родини не було легким. Війна забрала сина . І ця втрата стала для Григорія Івановича глибоким ударом.

Не стало його минулого року. Але, як звучить цього дня у музеї, людина живе доти, доки про неї пам’ятають.

«Він наш поет Весняного степу»

Однією з ініціаторок заходу стала наукова співробітниця музею Ірина Тихончик.

— Ми організувалися як коло людей, яким Григорій Усатюк був близький. І вирішили: його день народження має звучати у спільному слові, — говорить вона. — Він дуже любив говорити: МиКоло, і от сьогодні це коло його людей.

Ідея таких зустрічей виникла ще під час бібліотечних зібрань шанувальників української мови та літератури.

— Тоді я сказала, що 6 травня ми будемо згадувати Григорія Івановича — нашого поета Весняного степу. Саме таку назву має і захід. Вона перегукується зі збіркою Усатюка «Пісня Весняного степу». Поет народився у травні, коли квітує степ. Тому для нас він назавжди поет Весняного степу, — резюмує пані Ірина.

Ірина також говорить і про інше — про необхідність офіційного вшанування пам’яті Григорія Усатюка:

— Ми хочемо ініціювати петицію щодо присвоєння йому звання Почесного громадянина Первомайська, бо він цього заслуговує. Хоча справжня його нагорода — це його слово, його книги і пам’ять людей. А ще — син, який віддав життя за Україну. Це теж продовження його справи.

Наприкінці Ірина Тихончик зачитує рядки поета:

— Я душу тобі відкриваю, читачу.

І з нею кладу свої радості дві:

любов Україні, незгасну й гарячу,

і ці мої думки, що завжди живі.

Людина не зникає, поки живе її слово

Цього дня про Григорія Усатюка говорили не як про людину минулого, а як про того, чия присутність досі відчутна: у слові, у спогадах, у людях, які прийшли його згадати. У книжках, рукописах, старих фотографіях, у голосах друзів і колег, які знову й знову повертають його у це коло пам’яті.

Вільний стілець у центрі залу так і залишається незайнятим до завершення зустрічі. Але саме цього дня особливо відчувається: людина не зникає, поки живе її слово.

Миколаївські