«Щоб душі мали куди прилетіти»: як фольклор допомагає українцям триматися за своє

14 травня 2026 р. 15:01

14 травня 2026 р. 15:01

Про Зелені свята, поминальні традиції, силу родової пам’яті та про те, як журналістика може навчитися говорити мовою фольклору — саме про це 13 травня говорили під час онлайн-воркшопу журналістів, викладачів і студентів НУК разом із фольклористкою, дослідницею та співачкою Аллою Пустовіт .

Ця розмова швидко вийшла за межі лекції про обряди. Вона перетворилася на роздуми про те, як традиція сьогодні перестає бути «музейним експонатом» і стає способом триматися за себе, свою пам’ять і свою ідентичність.

Автор: Наталія Клименко

Фольклор як спосіб пам’ятати

Сьогодні фольклор для багатьох українців уже давно не лише про минуле чи «етнографію для музеїв». Він знову звучить як жива мова, через яку люди намагаються відчути своє коріння, втримати пам’ять і краще зрозуміти себе. Через родинні звички, обряди, запахи трав, спільні пісні й навіть звичайні побутові дії покоління українців передавали уявлення про світ, вірування і відчуття належності до свого роду. Особливо гостро значення цієї пам’яті відчувається під час війни. Коли на перший план виходить не лише фізичне виживання, а й потреба зберегти себе як частину народу, традиція раптом стає не «минувшиною», а щоденною опорою — і водночас тихою формою спротиву.

Зелені свята: не декор, а розмова з родом

Однією з перших у розмові з’явилася тема Зелених свят і особистих родинних спогадів.

— У мене бабуся була переселенкою зі Львівщини, інша — зі Степківки під Первомайськом. Мама на Зелені свята завжди рвала зілля, клала його під двері, під килимок, біля порогу. Не пояснювала чому. Просто казала: «Хай буде», — згадує Алла Пустовіт.

У дитинстві це здавалося просто звичкою. І лише з часом приходить розуміння: за цими простими діями стоїть довга пам’ять поколінь — спосіб передати відчуття захищеності й зв’язку з родом.

— Для мене це ніколи не було чимось дивним. Це було природним, — додає вона.

Фольклористка пояснює: прикрашання дому зеленню має глибокий символічний сенс.

— Оздоблення дому зеленню — це прив’язка до землі й до роду. Душі предків у ці дні ніби приходять до своєї домівки, а зелень — це запрошення для них, — говорить Алла Пустовіт.

У різних регіонах України використовували різні рослини: полин, чебрець, деревій, шавлію, клен, липу, аїр. Полин вважали особливо сильним оберегом: його запах мав відганяти зло, але не душі предків.

Сьогодні такі уявлення можуть звучати як метафора, але саме через них колись вибудовувалося цілісне відчуття світу, де життя, смерть і пам’ять не розділені жорсткими межами.

Поминальні дні як простір єдності

Під час розмови учасники ділилися власними історіями про поминальні дні.

Це були спогади про дорогу додому, про родинні зустрічі, про спільні столи, де згадували тих, кого вже немає. І водночас про відчуття тепла серед суму. Бо поминальні дні в українській традиції — це не лише про втрату. Це ще й про присутність родини, яка збирається разом.

Фольклористка наголошує:

— Спільна їжа — це дуже давній ритуал єднання. Так само, як кутя чи обрядовий хліб. Це символ зв’язку між живими й померлими.

Алла Пустовіт Фото: з особистого архіву

Журналістика, яка не спрощує, а пояснює

Окремо говорили про роль журналістики в роботі з традицією.

— Не треба подавати це як щось дивне чи архаїчне. Треба пояснювати сенси, — каже фольклористка.

Журналіст у цій оптиці — не просто фіксує обряд. Він ставить запитання: звідки він походить, що означає і чому досі важливий. І це особливо актуально зараз, коли українські традиції вороги або знецінюють, або хибно трактують як «чужі» чи «застарілі».

Фольклор як форма спротиву

У певний момент розмова торкнулася й ширшого контексту — того, як культура виживала попри тиск і знецінення. Фольклор сьогодні дедалі частіше сприймається як форма культурного спротиву. Після десятиліть русифікації суспільство ніби заново відкриває власні джерела як спосіб зібрати себе докупи.

— Дуже дивно, що українська мова взагалі вижила після всього, що було, — зауважує фольклористка.

Традиція живе, доки її розуміють

У фіналі розмова повернулася до простої думки: традиція існує доти, доки вона не перетворюється на порожній жест.

— Якщо людина просто ставить гілочку біля дверей — це вже добре. Але коли вона знає, навіщо це робить, традиція оживає, — підсумувала Алла Пустовіт.

Саме тут, як звучало під час зустрічі, журналістика може стати містком між сучасністю і культурною пам’яттю: через пояснення і людські історії.

І на завершення — пісня

Наприкінці зустрічі учасники попросили Аллу Пустовіт заспівати.

Вона згадала давній обряд Зелених свят — «Водіння куста», який і сьогодні зберігся на Рівненщині: дівчину прикрашали зеленим гіллям і водили від хати до хати з піснями та побажаннями врожаю.

— Куст — це ніби предок, який приходить до тебе в дім, — пояснила вона.

І заспівала:

«Троєця, троєця, пресвятая Богородиця,

посіяла льон, льон — та нехай зародиться…»

І навіть онлайн ця пісня створила відчуття живої присутності — ніби розмова між поколіннями.

Миколаївські