«Ми записуємо те, що не встигли записати у своїх бабусь»: як «Баба Єлька» повертає українцям пам'ять

05 липня 2026 р. 08:34

05 липня 2026 р. 08:34

Вони їздять дорогами, яких давно немає на туристичних маршрутах. Заїжджають у села, де повільніше спливає час. Слухають людей, яких роками ніхто не розпитував про їхнє життя. Тут одна пісня може стати відкриттям, рецепт — історичним документом, а звичайна розмова — безцінним свідченням епохи. Саме так уже понад вісім років працює команда «Баби Єльки» — проєкту, який повертає українцям пам'ять про самих себе. Журналістка Гард.City спілкувалася з Інною Тільновою, яка разом із командою записує те, що десятиліттями не потрапляло до архівів і музейних фондів.

Серед гамору фестивалю вона одразу впадала в око: спокійна, усміхнена, у справжньому традиційному вбранні, яке не виглядало сценічним костюмом. Саме тоді я зрозуміла: про цей проєкт обов'язково треба розповісти.

Розмова відбулася лише через рік, із засновницею «Баби Єльки» Інною Тільновою. Робота, відрядження та інші справи раз по раз її відкладали. Та, мабуть, вона просто чекала свого часу.

Для мене це виявилося не просто інтерв'ю. Народна пісня й традиції завжди були частиною мого життя. З роками я дедалі частіше повертаюся думками до власних бабусь і розумію, скільки важливого ми не встигли в них запитати.

Можливо, саме тому ця розмова вийшла такою щирою. Ми говорили не лише як журналістки, а як люди, які знають: пам'ять живе не в архівах, а в людських голосах, піснях, рецептах, говірках і родинних історіях.

Як народилася «Баба Єлька»

Інна Тільнова Фото: з особистого архіву

— Ідея народилася у 2018 році зовсім несподівано, — починає свою розповідь Інна Тільнова, — під час звичайного візиту до косметологині Світлани Буланової.

Тоді Інна була молодою мамою, часу не вистачало ні на що. Але саме та випадкова розмова зі Світланою стала точкою відліку. Виявилося, що обидві — з Маловисківського району, з дуже схожими дитячими спогадами: село, бабусі, канікули, піч, пісні.

— Ми почали говорити про свої села, про дитинство, про бабусь. І раптом зрозуміли, що нас об'єднує ще одна дуже болюча річ. Наші бабусі вже пішли з життя. Хати продали або вони спорожніли, а ми майже нічого не встигли взяти із того світу, який вони берегли.

Інна зізнається, що тоді вони вперше чесно сказали одна одній те, про що раніше навіть не замислювалися.

— Наші бабусі співали автентичних пісень, але ми не записали жодної. Навіть не дуже вслухалися. Вони пекли хліб у печі, знали десятки рецептів, жили за традиціями, які передавалися століттями. Але ми цього не перейняли. Просто не встигли.

Фото: з архіву «Баби Єльки»

Переїзд до міста лише поглибив цю втрату.

— Ми оселилися у тодішньому Кіровограді — майже повністю російськомовному. Було дуже легко розчинитися у великому місті, перейти на російську, перестати відрізнятися від інших. Ми й самі могли втратити цей зв'язок зі своїм корінням.

На той час, згадує Інна, українська традиційна культура у місті була майже непомітною.

— Вона існувала переважно на сцені — у вигляді концертів, танців у шароварах, великих вінків, урочистих заходів із короваями та офіційними промовами. Це була красива картинка, але не жива традиція. Я знала, що є етнографи, фольклористи, етномузикологи, але їхні дослідження залишалися у науковому середовищі. До звичайних людей вони майже не доходили.

Повернувшись додому після тієї зустрічі, Інна зрозуміла, що випадковою ця розмова не була.

— Я пам'ятаю той момент дуже добре. Думала: у нас зі Світланою так багато спільного. Чому б не зробити щось разом?

Фото: з архіву «Баби Єльки»

«Мені завжди хотілося робити матеріали не лише про проблеми»

На той час Інна працювала журналісткою і редакторкою обласної «Нової газети». Вона шукала нові теми, які були б справді близькими людям.

— Мені завжди хотілося робити матеріали не лише про проблеми, а й про людей, про пам'ять, про те, що ще можна врятувати. Зараз це назвали б незакритим гештальтом. Тоді я просто відчувала внутрішню потребу шукати, записувати, зберігати й популяризувати те, що стрімко зникає.

Саме тоді вона зателефонувала Світлані з простою пропозицією.

— Я сказала: «А давай їздити селами і запитувати у найстаріших людей те, що ми не встигли запитати у своїх бабусь.

У кожної була лише крихітна ниточка пам'яті.

— Світлана пам'ятала один рядок пісні, який співала її бабуся. Я теж могла пригадати лише кілька слів із пісні своєї. Ми вирішили, що поїдемо шукати саме ці загублені пісні.

Фото: з архіву «Баби Єльки»

Сторінку у фейсбуці назвали «Баба Єлька»»

У липні 2018 року вони вирушили у свою першу експедицію до села Розсохуватка на Маловисківщині, звідки родом бабуся Світлани — Олена Рибалкіна, яку в селі всі називали Єлькою.

— Баба Єлька народилася в 1915 році. Вона була травницею, зналася на народній медицині, виховала десятеро дітей, пережила Голодомор. Для Світлани вона була цілим всесвітом.

Інна згадує власне дитинство, яке тепер здається майже казкою.

— У моєї бабусі була справжня піч із лежанкою. І я спала саме на ній. Для мене це не сюжет із казки про Івасика-Телесика. Це моє дитинство. Лише тепер я зрозуміла, наскільки це було цінно.

Спочатку вони навіть не підозрювали, у що переросте поїздка.

— Ми просто написали журналістський репортаж, створили сторінку у фейсбуці і назвали її «Баба Єлька». Здавалося, що на цьому все й закінчиться.

Та сталося навпаки.

— Люди почали читати, писати нам, запрошувати в інші села. І ми зрозуміли: це вже не просто журналістський матеріал. Це значно більше.

За вісім років змінилося багато.

— Змінилися масштаби, з'явилися нові проєкти, книги, експедиції, етнолабораторія. Але головне залишилося незмінним. Ми й досі робимо це насамперед для себе. Бо досі маємо мурахи по шкірі, коли чуємо пісні, які могли співати наші бабусі.

Фото: з архіву «Баби Єльки»

«Команда — найбільший скарб»

Сьогодні команда «Баби Єльки» складається лише з кількох людей, але саме це Інна вважає одним із найбільших досягнень.

— Нас небагато. Це я, Світлана Буланова і ще одна моя подруга Світлана — журналістка, історикиня, кандидатка педагогічних наук. Ми різні за освітою, але нас об'єднує одна ідея. І, мабуть, саме команда — наш найбільший скарб.

З часом вони усвідомили, що заповнюють нішу, яка роками залишалася майже порожньою.

— Ми не хотіли нікого замінити чи з кимось конкурувати. Просто побачили, що між академічною наукою і звичайними людьми існує величезна прірва. Ми вирішили стати містком між ними.

Особливої ваги ця місія набула після початку повномасштабної війни.

— Адже війна не лише за території. Це війна за нашу ідентичність. За право бути українцями. Але щоб це право захистити, треба спершу зрозуміти, що означає бути українцем.

«Хто хоче — приєднуйтеся»

Саме тоді команда почала глибше досліджувати культуру Центральної України.

— Довгі роки говорили, що Кіровоградщина — це «біла пляма», що тут немає власної етнографічної традиції. Ми вирішили перевірити самі. І виявилося, що вона є. Просто її потрібно було почути.

Ще одним поштовхом стала дуже проста річ.

— Коли народився син, я захотіла знайти колискову саме зі свого краю. Відкрила Google — і не знайшла майже нічого. Про Кіровоградщину писали, як про житницю України, про уранові шахти, про хутір Надія. Але не про її пісні, традиції чи обряди. І тоді ми зрозуміли: якщо цього немає, значить, треба створити.

Так поступово навколо «Баби Єльки» почала формуватися спільнота.

— Ми просто писали у фейсбук: «Друзі, їдемо в експедицію. Хто хоче — приєднуйтеся». Так до нас прийшли фотографи, волонтери, дослідники. Багато років люди допомагають абсолютно безкоштовно, бо вірять у цю справу.

І, усміхається Інна, саме це майже не змінилося з 2018 року:

— Ми й досі працюємо на тих самих принципах партнерства, взаємної довіри й любові до своєї культури. Саме вони й тримають «Бабу Єльку» вже багато років.

Від ентузіастів до культурної інституції

Сьогодні «Баба Єлька» — це вже не просто команда однодумців. За кілька років проєкт перетворився на громадську організацію, сформував навколо себе велику спільноту і став одним із найпомітніших культурних рухів Кіровоградщини. Інна Тільнова зізнається, що так було не завжди.

— Спочатку на нас дивилися, як на диваків. Думали, що хтось нас фінансує, хтось за нами стоїть. Постійно звучало запитання: «Хто ви такі?

Вона каже, що багато етнографічних проєктів живуть лише доти, доки є грантові кошти. Дослідники традицій часто роками працюють майже без підтримки, тримаючись лише на власному ентузіазмі.

— Ми теж могли залишитися таким проєктом, але нам дуже допомогла відкритість. Ми одразу публікували все, що записували, ділилися своїми знахідками, не ховали їх в архівах. Саме так навколо «Баби Єльки» поступово сформувалася спільнота людей, які почали не лише стежити за експедиціями, а й підтримувати їх. Ми робили це насамперед для себе. Але виявилося, що це потрібно дуже багатьом.

Згодом проєкт почав впливати й на культурне життя області:

— Зараз департамент культури і туризму радиться з нами.

Інна переконана: команда свідомо обрала шлях творення, а не постійної критики:

— Ми могли лише говорити, що все робиться неправильно. Але життя занадто коротке, щоб тільки критикувати. Значно важливіше показати, як можна зробити краще.

Фото: з архіву «Баби Єльки»

Найбільший ворог — час

Попри розвиток проєкту, головний виклик залишається незмінним.

— Люди, які ще пам'ятають традиційний спосіб життя, відходять. Ми буквально ловимо пам'ять за хвіст. Іноді в руках залишається лише маленьке перо, але навіть воно безцінне, — говорить Інна.

Саме тому кожна експедиція може принести несподіване відкриття. Команда вже записала спогади про традиційне писанкарство, вірування про русалок, обряди Зелених свят, старовинні способи випікання хліба на заквасці, приготування дріжджів із хмелю та десятки інших побутових практик, які ще кілька десятиліть тому були звичними.

— Нам свого часу казали: «Там уже все досліджено. Ви нічого не знайдете». Але ми щоразу переконуємося у протилежному.

Фото: з архіву «Баби Єльки»

Знання мають бути доступними

На початку роботи команда зверталася за порадами до відомих етномузикологів. І хоча Інна з великою повагою говорить про науковців, вона бачить проблему в іншому.

— Якщо записано дві тисячі пісень, чому про них ніхто не знає?

Саме тому «Баба Єлька» від самого початку зробила ставку на відкритість. Усі записи — пісні, тексти, відео, спогади — команда публікує у відкритому доступі.

— Людина не поїде до бібліотеки чи архіву шукати колядку зі свого села. Але вона легко знайде її в Google або на YouTube. Ми хочемо, щоб ця спадщина жила, а не припадала пилом у фондах.

Книга, у якій звучать людські голоси

«Смачна Кропивниччина» Фото: bookram.com.ua

Першим великим культурним продуктом проєкту стала книга «Смачна Кропивниччина». Інна наголошує: це не просто збірник рецептів.

— Нас цікавила не лише страва. Ми записували весь спосіб життя: як люди вирощували продукти, як їх зберігали, як говорили про їжу, якими словами описували процес приготування.

Особливу увагу команда приділила живій народній мові.

— Ми навмисне залишали діалектизми, місцеві слова, особливості вимови. Бо разом із мовою зберігається голос людини. Для мене це дуже важливо. Можливо, колись ці записи стануть цінним матеріалом і для діалектологів. А поки що вони просто допомагають почути наших бабусь такими, якими вони були насправді.

Люди, які нарешті можуть бути почутими

Інна говорить, що герої експедицій майже завжди охоче погоджуються на розмову.

— Ми не приїжджаємо без попередження. До нас приходять люди, які готові говорити.

Найчастіше це літні жінки й чоловіки, яких давно ніхто уважно не слухав.

— Їхні діти й онуки, так само, як колись ми, постійно кудись поспішали, а їм дуже хочеться розповісти.

Команда навіть розробила власну методичку із запитаннями, щоб не пропустити важливих деталей. Та найбільше Інну вражає інше.

— Буває, бабуся починає співати. Вона навіть не здогадується, який це скарб. Вона просто співає так, як співала все життя. І це звучить набагато сильніше за будь-яку сценічну постановку.

Саме в цьому Інна бачить різницю між справжньою традицією і її стилізацією.

— Нам дуже важливо навчитися розрізняти автентичну культуру і її сценічне наслідування. Бо якщо молодь бачитиме лише карикатурні образи народної творчості, вона ніколи не захоче відчути її справжню красу.

На її переконання, робота зі збереження традицій сьогодні давно вийшла за межі етнографії.

— Для мене це питання національної безпеки. Бо народ, який не знає власної культури й не розуміє свого коріння, набагато легше втратить і себе.

Автор: Наталія Клименко

Найдорожчі знахідки народжуються випадково

За вісім років роботи команда «Баби Єльки» здійснила вже понад 130 експедицій. Запитую Інну Тільнову, чи є серед сотень поїздок такі, що залишилися в пам'яті особливими. Вона усміхається.

— Звісно, після стількох експедицій таких історій дуже багато. Але деякі згадуються одразу.

Одну з них Інна пережила в селі Глодівка. Команда зайшла до літнього чоловіка, який уже давно жив сам.

— У хаті висіло клечання, а долівка була встелена свіжими травами. Стояв неймовірний запах. Я запитала: «Що це у вас?» А він здивовано відповів: «Ну як же? Зелені свята». Для нього це було настільки природно, що він навіть не замислювався, що показує нам живу традицію, яка в багатьох селах уже зникла.

Не меншою несподіванкою стала експедиція до Вільшанки.

— Я майже без надії запитала одну з бабусь, чи писали у них писанки. А вона відповіла: «Та як же не писали! І я писала, і мама, і бабуся Фаня, і всі сусідки».

Сестра жінки навіть намалювала орнамент тієї писанки.

— І це була справжня удача. Не просто крашанка, а схема писанки, якої немає навіть у колекції Володимира Ястребова, який свого часу досліджував писанкову традицію Вільшанщини.

Інна переконана: саме такі відкриття ще раз доводять, скільки безцінного досі живе у людській пам'яті. Запам'ятовуються не лише знахідки, а й миті.

— Перед очима й досі стоїть картина: Світлана Буланова сидить навпроти бабусі, якій уже за дев'яносто, і майже кричить їй на вухо: «А купальських пісень співали?» Бабуся відповідає: «Та співали...» — і відразу починає співати. А за рогом стоїть її правнучка. Я дивлюся на них і бачу однаковий погляд, однакові риси обличчя. Наче час на мить зник, а між ними простягнулася невидима нитка.

Особливе місце в історії проєкту займає баба Настя із Розумівки.

— Вона завжди чекала нас біля своєї хати. На подвір'ї висіли вишиті сорочки її мами. Ми записали від неї сотні пісень. Для нас вона стала одним із символів «Баби Єльки», — згадує Інна.

Саме ця зустріч надихнула команду зробити наступний крок. Поряд із хатою баби Насті вони придбали стару занедбану оселю.

— Вона була майже зруйнована. Усередині вже росли дерева. Але нам дуже захотілося повернути їй життя.

На толоку з'їхалися друзі й волонтери з різних куточків України. Разом відновлювали стіни, мазали їх глиною з кізяком і половою, білили, облаштовували подвір'я. Так стара хата отримала друге життя.

— Там я пекла пиріжки й каші. Там мій син спав і досі спить на лежанці, коли ми приїжджаємо. Так само, як колись у дитинстві спала на печі я.

Це було в часи пандемії, коли далекі подорожі стали неможливими.

— Ми просто відкрили для себе інший спосіб відпочинку. Там річка, солов'ї, лисиці, зайці. І найважливіше — відчуття, що ти вдома. Коли стаєш босими ногами на землю і розумієш: ось воно, твоє місце.

За словами Інни, саме з таких, на перший погляд, звичайних моментів і складається справжня історія. Не з гучних подій, а з запаху трав на Зелені свята, зі старої пісні, що раптом оживає в маленькій сільській хаті, або з писанки, яку десятиліттями ніхто не вважав музейною цінністю.

Фото: з архіву «Баби Єльки»

Етнолабораторія пам’яті

У Кропивницькому працює етнолабораторія старожитностей. Тут проводять майстер-класи, лекції, обговорення. Сьогодні «Баба Єлька» — це команда однодумців, десятки людей, яких називають «агентами пам'яті».

— Ми просимо кожного, хто приходить до нас, стати таким агентом. Це люди, які допомагають знайти старожилів або записати важливі спогади, — розповідає Інна.

Дослідниця каже, що проєкт постійно нагадує їй одну просту істину: найближчі люди теж можуть зберігати історії, про які ми нічого не знаємо.

— Нещодавно я записала розповідь своєї мами про сліпого лірника, який ще у 70-х роках ходив селом, співав і грав. Вона ніколи раніше мені цього не розповідала. Просто не вважала, що це щось важливе. Розумієте, пам'ять зникає не лише тому, що люди відходять. Вона зникає ще й тому, що ми не запитуємо.

Фото: з архіву «Баби Єльки»

Там, де культури живуть поруч

Кіровоградщина — багатонаціональний край. Тут поруч із українськими селами століттями живуть болгари, молдовани, серби та представники інших народів. І це теж важлива частина досліджень «Баби Єльки»:

— Ми не їдемо записувати тільки болгарські чи тільки українські традиції. Ми їдемо до людей.

У таких розповідях часто переплітаються різні культури. Людина може говорити українською, але водночас пам’ятати болгарські родинні рецепти, окремі слова чи пісні, які жили в її родині поколіннями.

— Для нас це дуже цікаво, бо саме так виглядає справжнє життя. Не так, як у підручниках, а таким, яким воно є насправді, — каже Інна .

Експедиції щоразу підтверджують: культура не існує у «чистому» вигляді. Вона постійно змінюється, взаємодіє, збагачується — і при цьому не втрачає своєї цінності.

Поки є кому розповісти

Наприкінці розмови я запитала Інну , що б вона сказала молодшим поколінням. Вона не думала довго.

— Говоріть зі своїми батьками, дідусями і бабусями, поки вони живі. Ми втратили дуже багато лише тому, що колись не поставили простих запитань.

На її переконання, спадщина — це не тільки будинок чи земельна ділянка.

— Ми успадковуємо ще й спосіб життя, традиції, сімейні історії, пісні, рецепти, звичаї. Якщо вам цього не передали — почніть відновлювати. Щоб уже ваші діти не втратили цей зв'язок.

І ще одна порада, яка сьогодні звучить особливо актуально:

— Не довіряйте всьому, що бачите в інтернеті чи отримуєте від штучного інтелекту. Перевіряйте інформацію, шукайте надійні джерела. Бо красиву відповідь отримати легко, а правдиву — значно складніше.

Миколаївські