Від вузькоколійки до великої сцени: історія людини, яка десятиліттями дарувала свято Первомайщині

26 липня 2026 р. 08:52

26 липня 2026 р. 08:52

Його голос знають тисячі жителів Первомайщини. Десятиліттями він вів свята, писав сценарії й дарував людям гарний настрій. Для багатьох Микола Кмітевич — артист, ведучий, поет і незмінний «Ніколя Саркозі». Та за сценою — людина, яка переживає непростий період життя, переосмислює свій шлях і зізнається, що найбільшим багатством для неї завжди були люди. В інтерв'ю Гард.City Микола згадує дитинство біля вузькоколійки, перші виступи, шлях у культуру та розповідає, що допомагає йому не втрачати віру сьогодні.

«Дитинство навчило мене мріяти»

Микола Кмітевич Фото: з особистого архіву, адаптовано за допомогою ШІ

— Коли ти вперше зрозумів, що сцена — це твоє?

— Напевно, ще в дитячому садку. Тоді я вперше вийшов на сцену — співав, танцював, читав вірші. А вже в першому класі почав грати головні ролі у шкільних виставах. Далі все відбувалося дуже природно. В університеті я брав участь практично в кожному творчому заході, уперше провів весілля і тоді остаточно зрозумів: сцена — це моє життя.

Микола Кмітевич народився 7 жовтня 1980 року в Первомайську. Найтепліші спогади пов'язує не лише з рідним містом, а й із селом Калмазове, де проводив майже всі канікули.

— Моє дитинство — це сонце, річка, футбол, курені, походи на пасовище, сільські дискотеки без дозволу батьків і нескінченне відчуття свободи. Ми жили без гаджетів, зате з величезною фантазією. У школі навчався старанно, багато читав, брав участь в олімпіадах, був головою ради школи, волонтерив у бібліотеці. Саме тоді й почала формуватися моя любов до культури.

Та була ще одна пристрасть, яка могла визначити все його життя, — залізниця.

Він виріс біля найдовшої вузькоколійної залізниці Європи, що сполучала Підгородну з Рудницею на Вінниччині. Для когось це була звичайна транспортна артерія, а для хлопця — справжній окремий світ.

— Я знав майже всіх провідників і часто їздив з ними, а інколи й самостійно, у приміських рейсах до Йосипівки. Наш потяг у народі називали «бомбилем». Для мене це було неймовірне щастя, — згадує він.

Фото: з особистого архіву

Саме там народилася дитяча мрія пов'язати життя із залізницею. З роками вона привела його від роботи оглядачем-ремонтником рухомого складу до професії машиніста. Та найбільше, зізнається Микола, його завжди захоплювала робота провідника пасажирського вагона. Вузькоколійку часто називали «іграшковою». Та лише ті, хто хоч раз побував на ній, розуміли: вона була справжньою залізницею — зі своїми локомотивами, вагонами, станціями й особливою романтикою. Маршрут пролягав через мальовничі береги Синюхи, повз Краснохутірську ГЕС, відкриваючи краєвиди, які закарбовувалися в пам'яті назавжди. Микола добре пам'ятає, як сюди приїжджали навіть іноземні туристи. Каже, німецька делегація була настільки вражена унікальною залізницею, що навіть висловлювала бажання її викупити. Але цього не сталося. На початку 2000-х рух на дільниці Підгородна — Голованівськ припинили назавжди.

— Вона пережила дві світові війни, але не пережила байдужості та наслідків безгосподарності. І щоразу, коли згадую цю залізницю, відчуваю той самий щем. Це одна з найболючіших сторінок моєї пам'яті, — говорить Микола.

Згодом у його житті з'явилася вже велика залізниця — справжні пасажирські поїзди, рейси між Подільськом і Помічною. Саме там він здобував професійний досвід і здійснював свою дитячу мрію.

Озираючись на прожите, Микола впевнений: дитинство ніколи не залишається в минулому. Воно продовжує жити в пам'яті, підтримує у складні часи й нагадує, звідки починався твій шлях. Для нього такими незмінними символами дитинства назавжди залишилися стукіт коліс вузькоколійки, запах залізничних шпал і відчуття безмежної свободи, яке дарувала кожна поїздка.

Фото: з особистого архіву, адаптовано за допомогою ШІ

«Мріяв про залізницю, але обрав культуру»

Після школи Микола вагався між залізничною справою та гуманітарною освітою.

— Я добре розумів, що точні науки — не моя сильна сторона. Тому подав документи до Київського інституту культури. Це рішення визначило все моє подальше життя.

Навчаючись у столиці, він паралельно закінчив курси провідників пасажирських вагонів і працював на залізниці.

— Хотілося бути фінансово незалежним і не сидіти на шиї у батьків.

Фото: з особистого архіву

«Культура — це фундамент сильного народу»

— Що для тебе означає бути людиною культури?

— Митець створює той невидимий культурний фундамент, який робить народ сильним. Він не лише відображає життя, а й формує пам'ять, національну свідомість, підтримує людей у найважчі часи. Бути митцем своєї країни — означає бути її голосом.

Писати Микола почав ще у школі.

— Свій перший вірш я написав у десятому класі. Він називався «Твій дім — природа». З ним я посів призове місце в регіональному екологічному конкурсі, а потім цей твір прозвучав в ефірі Українського радіо. Для мене це було дуже важливо.

Фото: з особистого архіву, адаптовано за допомогою ШІ

«Найбільша нагорода — коли твої слова оживають»

— За роки творчості ти був поетом, сценаристом, артистом, ведучим. Що сьогодні найближче?

— Напевно, сценарна майстерність. Хоча, якщо потрібно, можу швидко перевтілитися і співати, танцювати чи вести концерт. Але зараз найбільше люблю створювати історії.

— Що відчуваєш, коли написаний тобою текст звучить зі сцени?

— Це дуже особливе відчуття. Ти ніби відкриваєш людям частинку власної душі. І коли бачиш, що ці слова знаходять відгук у серцях інших, розумієш: усе було недаремно.

Фото: з особистого архіву

«Чому Ніколя Саркозі?»

— Звідки взявся псевдонім?

— У молодості друзі називали мене Ніколя. А прізвище Саркозі додалося через захоплення тодішнім президентом Франції, а саме його енергією, харизмою, ораторським талантом. Так і прижилося.

— Чим відрізняється Микола від Ніколя?

— У житті я звичайна людина зі своїми переживаннями. На сцені ж живу за законами персонажа. Там емоції мають бути сильнішими, яскравішими, зрозумілими кожному.

— Чи бували моменти, коли саме глядачі допомагали не опустити руки?

— Звичайно, будь-який артист дуже чутливо сприймає підтримку людей. Саме глядачі надихають рухатися вперед. Без них творчість втрачає сенс.

Фото: з особистого архіву

«Найважливіше — не втратити людяність»

Сьогодні Микола проходить непросте випробування.

— Найбільше сил мені дають віра, любов до близьких і розуміння, заради чого живеш. У будь-яких труднощах дуже важливо залишитися людиною.

— Що хотів би залишити після себе?

— Якби твоє життя було книгою, яку назву воно мало б?

— «Портрет Доріана Грея». З роками дедалі більше відчуваю різницю між тим, що бачать люди, і тим, що відбувається всередині мене. На сцені артист завжди усміхається, а власний біль часто залишається за лаштунками. Головний урок цього твору для мене простий: не можна все життя жити лише красивою маскою. Людина повинна залишатися чесною перед собою. Саме це і є найважливішим.

Миколаївські