«Я вже в Україні, я вдома»: історія Євгена Боднара, який пережив 20 місяців російського полону

01 серпня 2026 р. 09:50

01 серпня 2026 р. 09:50

Після 20 місяців російської неволі повернувся додому військовий Євген Боднар – тридцятип’ятирічний мешканець нашого міста. Він пережив допити, примусову працю та довге очікування звільнення. Нещодавно Євген завітав до редакції ЮжкаNews.City і поділився своєю історією.

Народився і виріс Євген у Південноукраїнську. Тут він закінчив школу № 2, здобув професію електрослюсаря з контрольно-вимірювальних приладів та автоматики у Південноукраїнському професійному ліцеї, а згодом отримав диплом спеціаліста Миколаївського кораблебудівного університету.

Працював у будівельній сфері, на підприємстві «Термоелектро», а з кінця 2013 року – електромонтером у цеху ЦВКГ та ТМ Південноукраїнської АЕС. До повномасштабного вторгнення Євген любив їздити на велосипеді, відвідувати футбольні матчі та святкові заходи у Києві, подорожувати.

У 2023 році Євгена мобілізували. Після навчального центру військовий сім місяців служив у підрозділі протиповітряної оборони на Черкащині. Наприкінці травня 2024 року його перевели до 5-ї окремої штурмової Київської бригади. За розподілом він потрапив до Костянтинівки, що на Донеччині. Там пройшов нетривалу підготовку.

Євген Боднар під час проходження військової служби

Через великі навантаження, спеку та багатокілометрові переходи з повним спорядженням, у Євгена загострився бурсит коліна (запалення суглоба). У госпіталі йому зробили операцію. Після цього – десять днів звільнення від служби.

– Звільнення закінчилося 13 серпня. Увесь цей час я залишався в Костянтинівці. Потім приїхав ротний і сказав: «Жень, треба вийти на позицію». Він пояснив, що зі мною постійно будуть на зв’язку , – згадує Євген.

Це був перший бойовий вихід Євгена Боднара. Разом із побратимом Ярославом, з яким познайомився вже на командно-спостережному пункті, вони отримали спорядження та їжу. Ішли в темряві. Командир через дрон коригував маршрут. Так вони дісталися до позиції. Однак пробули там трохи більше ніж пів доби.

– Коли ми заходили в бліндаж, нас помітив ворожий дрон. Почалися скиди і безперервно продовжувалися приблизно 15 годин, через кожні 5-10 хвилин.

За словами Євгена, так ворог намагався змусити військових залишити укриття. Попри це вони постійно виходили на зв’язок і доповідали, що живі. З командного пункту наказували окопуватися й укріплювати вхід мішками із землею, однак зробити це було майже неможливо: від вибухів мішки розліталися.

Російські військові також намагалися підпалити бліндаж і навіть застосували газ. Як пізніше пояснили Євгену це була «черьомуха» (ред. газова або димова граната зі сльозогінною речовиною), у народі кажуть «димовуха». Оборонцям було важко дихати, пекли очі.

Через пошкодження в укритті залетів ворожий дрон. Ненадовго завис над військовими і полетів. Після цього скиди відновилися. Євген уже бачив крізь отвір небо й розумів, що наступний вибух може бути всередині бліндажа. Так і сталося. Зв’язок з командуванням перервався.

– У руку влучив осколок, почалася кровотеча. Тоді сказав побратиму: «Напевно, треба приймати якесь рішення. Давай здаватися, бо нам зараз тут буде хана». У нього теж очі перелякані. Він махає: «Ну, давай». Я скинув бронежилет і каску, а зброя вже була засипана землею. Навіть якби хотів відстрілюватися, спочатку треба було все відкопати. Ближче до виходу з бліндажа ми побачили, що над нами висить їхній дрон. Вискочили, підняли руки і здалися. Чесно, було страшно, але я себе заспокоював, що поки йду – я ще живий.

У полоні

Дрон привів до російських позицій. Полоненим дали по пляшці води, зв’язали руки та сказали чекати. Згодом їх повезли до населеного пункту, який росіяни називали Бахмутом, хоча сам Євген не впевнений, що це був саме він. Перед подальшим етапом російські медики оглянули полонених, запитали про поранення та стан здоров’я. Євгену промили рану й зробили перев’язку.

Євгена з побратимом привезли до Світлодарська на окупованій частині Донецької області. Їх розмістили у приватному будинку, де були й інші українські полонені.

Під вечір приїхали співробітники ФСБ. Допит тривав близько години. Євгена розпитували про особисті дані, обставини мобілізації, інформацію про бригаду, службу та завдання. Під час розмови чинили моральний тиск: погрожували, що з двох військових залишиться лише один і все залежить від їхніх відповідей.

– Там стояв «тапік» (ред. це народна назва радянського польового телефонного апарата). Вони його переробили так, що коли крутиш, б’є струмом. Постійно натякали: якщо щось забудеш, пам’ять швидко освіжимо. Але до цього не дійшло. Мене тільки один раз вдарили гумовою палицею по спині.

Євген Боднар в редакції ЮжкаNews.City Автор: Анна Бойко

В один із моментів до кімнати зайшов ще один чоловік і запропонував дати полоненим два ножі, щоб вони самі вирішили, хто з них залишиться живим. Євген припускає, що це була чергова спроба морально тиснути на них.

Наступного дня приїхав лікар і оглянув тих, хто мав скарги. Євген розповів про проблеми з коліном, після чого протягом тижня йому робили ін’єкції знеболювального та антибіотиків.

Полонених возили до Луганська, щоб показати їм «життя при Росії». Дорогою попередили: якщо хтось спробує втекти відкриють вогонь на враження. Тоді росіяни показували відновлені будівлі та міст, наголошуючи, що після їхнього приходу там нібито стало краще і спокійніше.

– Вони показують лише одну сторону, а не говорять, скільки людей виїхали ще у 2014 році, бо просто тікали від російської влади. Про це вони мовчать.

Чечня

У вересні 2024 року Євгену та іншим українським полоненим сказали, що везуть їх на обмін: видали нову форму мультикам, зв’язали руки пластиковими стяжками, але очі не зав’язували.

– Нам сказали: «Дивіться, хлопці, це одноразова акція, ви зараз їдете на обмін, але якщо ще раз потрапите в полон з вами ніхто не буде церемонитися».

Бранців довезли до кордону з Ростовською областю РФ. Коли перетнули його, зробили зупинку, зняли пластикові стяжки з рук і перемотали скотчем. Євген помітив номери машин із 95-м регіоном і зрозумів, що їх везуть у Чечню. Чеченці, які їх супроводжували, зупинилися для молитви. Потім водій зайшов і сказав: «Слава Україні!». Полонені переглянулися між собою і спочатку не знали, що відповісти, подумали, що це може бути провокація. Але водій продовжив: «Героям слава! Русские п***си».

– У нас був шок, як це взагалі можливо.

На одній із заправок водієві прийшло повідомлення про повітряну тривогу через українські дрони в Краснодарському краї чи Ростовській області. Тоді супроводжуючий сказав, що Україна б’є слабко, а треба сильніше. Євген намагався зрозуміти, що насправді відбувається і чому з ними поводяться нетипово – без особливої жорстокості.

– Старше покоління чеченців пам’ятає події дев’яностих років, коли Україна підтримувала їх у боротьбі проти російських військ. Це могло впливати на їх ставлення до нас.

До Грозного приїхали близько четвертої ранку. Євгена та інших полонених завезли у будівлю силової структури. Завели у підвал. Потім принесли матраци. Ті, хто вже перебував там раніше, посунули ліжка, щоб звільнити місце для новоприбулих. У кімнаті з Євгеном було ще близько 30 людей.

Євген зі звільненими з полону побратимами Автор: з архіву Євгена Боднара

Їжу приносили у великих каструлях, давали хліб і пластиковий посуд. Продукти закупляли чеченці, а готували полонені українці. Годували двічі на день: в обід і ввечері. Щодня також давали чай з цукром. За словами Євгена, умови в підвалі були спартанськими. Через відсутність туалету, використовували баклажки та пакети. Так минуло два тижні.

У ніч із 5 на 6 жовтня 2024 року половину полонених, разом з Євгеном, автобусами повезли в інше місце в Грозному. Там умови були кращі: плитка на підлозі, кондиціонери, столи, ліжка, постіль, матраци, подушки, душ, туалет і пральна машина. Полонені могли помитися, переодягнутися у чистий одяг. Їм видали одяг та засоби гігієни. Згодом у приміщенні з’явився навіть телевізор.

До бранців навіть приїжджав глава Чечні Рамзан Кадиров, щоб зняти відео про хороші умови їхнього утримання. Саме це відео з Кадировим побачили рідні Євгена і переконалися, що він живий.

В очікуванні звільнення

Найважче, згадує Євген, було чекати. Коли полонених випускали на подвір’я, він сідав під яблунею. Звідти було чути звуки міста. Кожен автомобіль, що проїжджав поруч, змушував здригатися та думати, що це за ним.

Не втрачати надію допомагала думка про обмін і повернення додому. Переломним для захисника стало 20 січня 2025 року, коли дозволили зателефонувати рідним. Євген добре пам’ятав номер мами, бо раніше часто поповнював їй рахунок. Вона відповіла майже одразу. Спочатку говорили, а потім змогли побачити одне одного по відеозв’язку.

– Чесно, я готувався до того, що мама взагалі нічого не знає де я, що зі мною. Вона сказала: «Женічка, привіт». Я почав питати: «Ти знаєш, що я в полоні?». Мама відповіла, що все знає, що бачила фотографії та відео і знає, що я живий. Цей момент дав мені ще більше надії, бо я зрозумів, що мене чекають.

Підтримувати одне одного допомагали й розмови про колишнє мирне життя. Полонені ділилися історіями про свої родини, роботу, захоплення. Євген пригадує, що поруч із ним перебував електромонтер, який працював із ліфтами. Вони багато говорили про професію, порівнювали досвід і дізнавалися щось нове один від одного.

До важкої примусової праці полонених не змушували, однак створили систему заохочень. За роботу видавали сигарети, а згодом ще й енергетичні напої. Для тих, хто курив, це було вагомою мотивацією. На території, де їх утримували, займалися зварювальними роботами, працювали у фарбувальному цеху, виготовляли лавки для міста. Частину людей вивозили на будівництво житлової п’ятиповерхівки у передмісті. Кожен робив те, що вмів.

Обмін

Жодних передчуттів чи ознак звільнення в Євгена не було. Напередодні обміну, 23 квітня 2026 року, більшість полонених поїхала на роботи, а тих, хто залишився, кілька разів збирали та перераховували. Спочатку ніхто не надав цьому особливого значення, адже подібне траплялося й раніше, коли до місця утримання приїжджали посадовці чи журналісти для зйомок пропагандистських сюжетів.

Лише перед обідом наглядач повідомив, що між Україною та Росією погоджено обмін у форматі 193 на 193 і наказав готуватися до виїзду наступного ранку. Полонених почали звіряти за списками, а тих, чиї прізвища назвали, терміново повернули з робіт. Усі дані кілька разів перевіряли. Тоді стало зрозуміло, що цього разу йдеться про справжній обмін, хоча повірили в це не всі. Вночі перед обміном майже ніхто не спав.

– Емоційний підйом був колосальний: нарешті ми дочекалися! Я пробув у полоні 20 місяців, а деякі хлопці три роки і більше. І ось є узгоджені списки.

Близько четвертої ранку по одному викликали до автобуса. Перед посадкою забрали цигарки, запальнички та воду. Колону доправили до аеропорту, де чекав військово-транспортний літак Іл-76. Українським військовим зв’язали руки скотчем, надягли на голови пов’язки і завели до літака. Під час перельоту полоненим наказали не піднімати голови і не розмовляти між собою. Згодом була пересадка на інший літак. Після приземлення дозволили зняти пов’язки. Лише тоді Євген побачив, що вони перебувають в аеропорту білоруського Гомеля.

Євген Боднар на фото по центру

Дорогою далі Євген помітив вказівник із написом «Чернігів» і зрозумів, що автобуси прямують до українського кордону. Це стало підтвердженням того, що обмін дійсно відбудеться.

На пункті пропуску автобуси зупинилися. За кілька хвилин до салону зайшов представник України, привітався рідною мовою, відрекомендувався, перевірив присутніх і повідомив, що зараз розпочнеться обмін. На територію КПП заїхали автобуси та автомобілі швидкої допомоги. Полонених почали пересаджувати до українського транспорту, де їх зустріли словами: «Вітаємо вдома». Для всіх це були довгоочікувані слова.

Наступна зупинка була на спеціальному майданчику, де на звільнених українців чекали журналісти, телевізійники, представники Офісу омбудсмана та посадовці. Найбільше Євгену запам’яталася дорога вже в Україні, люди, які виходили вздовж шляху з прапорами та вітали звільнених військових, махали їм.

– Я ледь стримував сльози. Це було дуже сильно.

Серед своїх

Звільнених військових привезли до Чернігова на базу однієї з лікарень. Там їх зустріли, видали необхідні речі, нагодували та забезпечили всім необхідним, зокрема телефонами й SIM-картами для зв’язку з рідними. Близько п’ятої вечора Євген нарешті зміг почути голос мами і сказати їй перші після звільнення слова.

– Привіт, я вже в Україні, я вдома! Не хвилюйся, все добре.

Довго поговорити не вдалося, звільнених покликали на шикування. З лікарні їх автобусами доправили на залізничний вокзал, звідки потягом повезли до реінтеграційного центру. Надалі Євген уже телефонував мамі щодня.

Близько тижня після повернення Євген перебував на карантині, проходив медичні обстеження. Коли всі процедури завершилися, до нього приїхала мама. Вони обійнялися після довгої розлуки. До цього моменту найсильніші емоції вже трохи вщухли, тому зустріч пройшла спокійно – без сліз, але з великим полегшенням від того, що вони нарешті побачилися. Євген розпитував про батька, рідних, роботу та ситуацію вдома. Мама запевнила, що все добре: місто живе, працює, а родина весь цей час чекала на його повернення.

До Південноукраїнська захисник повернувся 15 травня 2026 року. Біля під’їзду його зустріли сусіди, щоб особисто привітати. Зробили кілька фото на згадку.

Євген у Південноукраїнську з мамою та сусідами Автор: з архіву Євгена Боднара

На кухні Євгена чекала домашня вечеря. Після всього йому не хотілося нічого особливого, адже найважливішим було те, що він вдома, поруч з рідними.

Після пережитого Євген найбільше мріє, щоб війна якнайшвидше закінчилася. Каже, що найважливіше для нього вже сталося – він повернувся з полону і продовжує жити далі. Чоловік підтримує Збройні Сили України донатами. У планах Євгена влаштуватися на роботу, вирішити питання з житлом.

Миколаївські