«Я не хочу просто спостерігати»: харків’янка про війну, повернення в Україну і право не мовчати

21 серпня 2026 р. 10:30

21 серпня 2026 р. 10:30

На 12-й день повномасштабної війни Леся Жужома виїхала з Харкова з трирічною донькою. Рік прожила в Німеччині, чотири рази змінювала житло, а потім повернулася в Україну. Тепер живе у Первомайську, виховує доньку, грає в театрі, вивчає військову психологію і не боїться говорити про те, що її обурює. Каже: якщо кожен вирішить, що від нього нічого не залежить, змін точно не буде.

Війна забрала у неї звичне відчуття безпеки

Ще кілька років тому Леся Жужома, як і тисячі інших українців, просто жила своїм життям. Працювала за фахом, виховувала маленьку доньку, будувала плани на майбутнє. У Харкові було звичне життя: дитячий садок, робота, побут, зустрічі, мрії про те, що буде завтра.

У Харокві до повномасштабного вторгнення Фото: З особистого архіву Лесі Жужоми

Вона не думала, що одного ранку доведеться поспіхом збирати дитину, слухати вибухи й вирішувати не те, куди поїхати у відпустку, а як вивезти трирічну доньку з міста, яке атакують російські війська.

Війна змінила її плани. На 12-й день повномасштабного вторгнення Леся виїхала з Харкова. Потім був евакуаційний потяг до Львова, автобус до Кракова, Німеччина, рік життя в чужій країні й чотири переїзди. А потім — рішення повернутися.

Сьогодні Леся Жужома живе у Первомайську. Її донька ходить до школи й театру, сама Леся повертається до професії психологині та вивчає військову психологію. І водночас не хоче залишатися осторонь того, що відбувається в країні. Бо війна забрала у неї звичне відчуття безпеки, але не забрала бажання самій визначати, у якій країні жити їй та її дитині.

«Я зібрала дитину в садочок — і дізналася, що почалася війна»

24 лютого 2022 року Леся прокинулася, не чувши вибухів. Ранок починався як завжди: будильник, дитина, дитячий садок.

— Я встала, як завжди, за будильником, зібрала дитину в садочок. Ми вже майже вийшли з квартири, і тут я вмикаю Wi-Fi — а інтернету немає по всьому місту .

Потім з’явився мобільний зв’язок. Разом із ним — десятки повідомлень.

— У чаті садочка написали, що почалася війна, що в Харкові вже відбуваються військові дії, дітей у садочок ніхто не веде, всі сидять удома.

Леся з дитиною в Харкові до повномасштабного вторгнення Фото: З особистого архіву Лесі Жужоми

Лізі тоді було три роки. Вона ще нічого не розуміла. А Леся, її мама, плакала і складала речі, не знаючи, куди їхати. Спочатку залишилися. Адже тоді багато хто ще вірив, що війна триватиме дні, максимум кілька тижнів. А Харків тим часом уже жив зовсім іншою реальністю.

— Я чула автоматні черги, вибухи, прильоти. Читала новини , що танки вже заїхали в Харків і рухаються районами. А наступним за тим районом був наш .

Потім зникли продукти, з’явилися величезні черги.

— Чоловік пішов у магазин і простояв у черзі три години. А коли зайшов усередину, був шокований — практично нічого вже не залишилося .

Але найбільше Леся запам’ятала інше: звичайний похід за продуктами міг стати смертельним.

— Ти просто стоїш у черзі за продуктами та питною водою — і туди прилітає російська авіабомба. Багато загиблих, поранених. І ти розумієш, що навіть черга в магазин може стати смертельно небезпечною.

Першу ніч родина намагалася провести в укритті. Та звичайний підвал швидко показав, наскільки непридатними можуть бути такі «укриття».

— Там було стільки людей, що не було чим дихати, не було де лягти. Нормальної вентиляції теж не було. Тому зрештою ми залишалися у квартирі .

А ночами Леся слухала літаки.

— Ти лежиш і думаєш: зараз він скине бомбу десь тут, у дворі буде вибух, повилітають вікна. І просто чекаєш .

На 12-й день вона вирішила: треба їхати.

Евакуація: Харків — Львів — Краків — Німеччина

Леся забрала доньку і сіла в евакуаційний потяг.

— Людей було стільки, що навіть до туалету важко було дістатися. Ми їхали довше, ніж мали, бо постійно зупинялися .

Коли потяг проїжджав Київ, у вагонах вимкнули світло.

— Нам сказали, що проїжджаємо Київ, тому треба зберігати тишу. І ти їдеш на повній швидкості й не знаєш, чого чекати. Думаєш: «А раптом зараз і в нас прилетить?»

Дорога завершилася спочатку у Львові, потім у Кракові, а звідти Леся з донькою поїхала до Німеччини. Там почався інший, не менш складний період.

Рік у Німеччині і рішення повернутися

Леся знає німецьку мову, має знайомих у Баварії. Але в Німеччині на неї не чекало готове життя. За рік вони чотири рази змінили місце проживання: жили в німецькій родині, у двох різних готелях, а потім у квартирі, де в кожній кімнаті мешкала окрема українська сім’я.

Леся від початку не планувала залишатися в Німеччині назавжди. Та війна затягувалася.

— Я вже думала: або треба справді інтегруватися в Німеччині, влаштовуватися на роботу, віддавати дитину в садочок і будувати там життя, або повертатися в Україну, як я планувала спочатку .

Коли родині знову запропонували шукати нове тимчасове житло, Леся ухвалила рішення.

— Я вирішила: не буду шукати ще одну квартиру. Просто повернуся в Україну з дитиною .

Навесні 2023 року вони приїхали до Первомайська.

Первомайськ: нове місто і нове життя

Спочатку Первoмайськ став для Лесі просто безпечним місцем. Згодом — містом, у якому почалося нове життя. Її доньці Лізі зараз вісім років. Вона закінчила перший клас, ходить на малювання, грає у театрі.

— Тут дитині набагато краще. Є школа, гуртки, є куди ходити. Ліза бере участь у виставах .

До театру долучилася й сама Леся.

— Була вистава «Принц і Чудовисько», там я грала няню. Потім була вистава до Дня Святого Миколая .

Вистава у Первомайську, грудень 2024 Фото: Архів Гард.City Автор: Юлія Савва

За фахом Леся психологиня. Тепер вона хоче повернутися до професії та вже навчається на курсах підвищення кваліфікації.

— Я хочу вивчити військову психологію і працювати з людьми, які повернулися із зони бойових дій або з полону .

Водночас знайти роботу за фахом у Первомайську, каже Леся, непросто. Але для неї самореалізація — не лише про заробіток.

— Важливо відчувати, що ти можеш бути корисною .

Та сама логіка працює для Лесі і в громадському житті: якщо бачиш проблему, то не варто робити вигляд, що її немає.

«Я хочу, щоб моя донька жила в Україні»

Леся називає себе людиною, якій складно залишатися осторонь несправедливості. Ще до війни вона сортувала сміття в Харкові. У Німеччині продовжила це робити, навіть коли інші мешканці не поспішали.

— Якщо від мене щось залежить — я це зроблю. Я хочу, щоб якомога менше пластику лежало на смітниках і якомога більше йшло на переробку .

Це саме ставлення вона переносить і на життя в суспільстві.

У 2019 році Леся підтримувала Володимира Зеленського. Каже, вірила, що він зможе хоча б зменшити корупцію. Тепер вона значно критичніша до влади. Її обурюють кадрові рішення, корупційні скандали і те, що вона сприймає як дедалі більшу відстань між владою та суспільством.

— Що далі, то більше я бачу несправедливості. Бачу, наскільки просто ігнорують людей.

Саме тому Леся була серед учасників мирних протестів у Києві.

— Людей уже просто дістало все, що відбувається в країні. І це не тільки питання конкретного міністерства. Це багато питань до влади загалом .

Вона не вважає, що люди виходять на вулицю заради конфлікту.

— Люди хочуть хоча б просто отримати відповіді на свої запитання. Щоб президент вийшов або хоча б звернувся до людей через журналістів, пояснив, що відбувається і який у нього план .

На акції була символічна інсталяція — картонна шина з картонним вогнем.

— Вогонь був картонний. Бо ми не маємо права зараз, під час війни, робити такі радикальні дії, як у 2014 році. Поки що наш протест — із картонним вогнем, але Україна горить .

«Від людей залежить»: право не мовчати

Що може зробити звичайна людина у невеликому місті? Леся відверто каже — не мовчати.

— Потрібно писати петиції, звертатися, говорити про проблеми, домагатися розголосу. Коли люди кажуть: «Від нас нічого не залежить», — це неправда .

Вона говорить, що багато хто обирає іншу стратегію — не втручатися, жити своїм життям і чекати, поки хтось інший вирішить проблеми.

— Це така стратегія пристосуванства. Такі люди пристосуються в будь-якому випадку, але мені це не підходить. У мене є певні прагнення до того, як я хочу жити і в якій країні хочу жити. Я не хочу просто спостерігати. Я хочу, наскільки це можливо, брати ситуацію у свої руки .

Фото: З особистого архіву Лесі Жужоми

«Мовчання — теж позиція»

Наприкінці розмови Леся повернулася до того, що особливо її зачепило під час протестів, — до людей, які просто проходили повз.

— Мені дуже неприємно, коли люди роблять вигляд, що нічого не відбувається. Особливо під час мітингів, коли просто проходять повз. Бо навіть бездіяльність — це теж позиція .

Вона не приймає аргументів на кшталт: «Я за цього президента не голосував», «Я на мітинги не ходив», «Я цього не підтримував».

— Якщо ти не хочеш бачити, що відбувається, — це теж твій вибір. І наслідки цього вибору все одно стосуються тебе .

Леся вже одного разу втекла від війни, щоб урятувати дитину. Але вдруге тікати, тепер уже від відповідальності за країну, в якій хоче жити, вона не збирається.

Ця розмова залишила після себе багато думок. Леся на перший погляд ще зовсім юна, але за її відкритістю — чітка позиція, багато роздумів і просте бажання бачити Україну країною, у якій хочеться жити, ростити дітей і планувати майбутнє.

Ми слухали одна одну і добре розуміли, про що говоримо. Бо говорили про те, що болить і не дозволяє залишатися осторонь.

Звісно, не кожен має виходити на площу чи ставати активістом. Але кожен може не відвертатися від того, що відбувається, говорити про те, що його турбує, і робити те, що залежить саме від нього. Бо громадянська позиція — це не лише вишиванка, прапор чи правильні слова. Це ще й просте не пройти повз.

А Україна — це люди, які тут живуть. І від кожного з нас залежить, якою вона буде далі.

Миколаївські